Наземні міни. Зважування коштів

Двадцять шостого грудня 1993 року шестирічний Августо бродив по полю біля Луанди, столиці Анголи. Раптом він побачив на землі блискучий предмет. Зацікавившись, що́ це, вирішив підняти його. Наступний рух Августо спричинився до вибуху наземної міни.

Внаслідок вибуху Августо ампутували праву ступню. Він також осліп. Тепер, маючи 12 років, хлопчик проводить більшість часу на інвалідному візку.

АВГУСТО покалічила протипіхотна наземна міна. Вона отримала таку назву, бо головним її об’єктом є люди, а не танки чи інші воєнні засоби пересування. За деякими підрахунками, сьогодні виготовляється понад 350 видів протипіхотних наземних мін у щонайменше 50 країнах. Багато з них призначено для того, щоб калічити, а не вбивати. Чому? Тому що поранені солдати потребують догляду, що у свою чергу сповільнює воєнні операції — а це саме те, чого хоче ворог. Крім того, розпачливі крики поранених бійців можуть вселяти страх їхнім товаришам. Тому зазвичай вважається, що наземні міни найефективніші тоді, коли жертви виживають, навіть якщо з великим трудом.

Однак, як зазначалось у попередній статті, більшість жертв вибухів наземних мін — це цивільні, а не солдати. І це не завжди випадково. Згідно з книжкою «Наземні міни. Смертельна спадщина» (англ.), деякі такі міни «свідомо направлено на цивільних, щоб звільнити територію, знищити джерела їжі, створити потік біженців або ж просто поширити жах».

Наприклад, під час конфлікту в Камбоджі міни було закладено по периметру навколо ворожих сіл, а потім ці села обстрілювали артилерійським вогнем. Намагаючись врятуватись, жителі тікали прямо на мінні поля. Тим часом, стараючись змусити уряд до переговорів, члени «червоних кхмерів» заклали міни на рисові плантації, вселяючи страх фермерам, що фактично призвело до припинення землеробства.

Те, що сталось у Сомалі, було, мабуть, ще жахливішим. Під час бомбардування Харгейси, жителі були змушені втікати. У покинуті доми солдати заклали наземні міни. Коли бій припинився, втікачі повернулись,  але лише для того, щоб зазнати каліцтва або загинути від несподіваних вибухів.

Проте наземні міни загрожують не тільки смертю чи втратою кінцівки. Розгляньте ще декілька наслідків цієї зловісної зброї.

Економічні та соціальні кошти

Кофі Аннан, Генеральний секретар ООН, зазначив: «Наявність або навіть страх перед наявністю єдиної наземної міни може призвести до того, що люди перестануть обробляти ціле поле, село залишиться без засобів для існування, отже це є ще одною перепоною на шляху до реконструкції і розвитку країни». Наприклад, в Афганістані й Камбоджі можна було б обробити ще коло 35 відсотків землі, якщо б фермери не боялись ступати на неї. Дехто все-таки ризикує. «Міни вселяють мені жах,— говорить фермер з Камбоджі.— Але якщо я не вийду зрізати траву або бамбук, ми не виживемо».

Часто на плечі поранених від вибухів мін лягає важкий фінансовий тягар. Наприклад, у країні, що розвивається, дитина, яка залишилась без ноги у десятирічному віці, може потребувати впродовж цілого життя близько 15 протезів-кінцівок, кожен з яких коштуватиме в середньому 125 доларів. Щоправда, для декого це не здається надто дорого. Але для більшості жителів Анголи 125 доларів — це більше, ніж тримісячна зарплата!

Візьміть до уваги також болісне соціальне становище таких людей. Громадяни одної азіатської країни, приміром, уникають спілкуватися з людьми на протезах через страх зазнати «нещастя». Для інвалідів шлюб може здаватися лише невловимою мрією. «Я не планую одружуватись,— з сумом говорить чоловік з Анголи, у якого ампутували ногу після поранення від вибуху наземної міни.— Жінка хоче мати чоловіка, який може працювати».

Зрозуміло, багато жертв страждають від низького почуття власної гідності. «Я більше не можу годувати свою сім’ю,— говорить чоловік з Камбоджі,— і тому мені соромно». Іноді такі почуття знесилюють більше, ніж втрата кінцівки. «Найбільше я постраждав емоційно,— розповідає Артур, жертва з Мозамбіку.— Чимало разів мене дратувало лише те, що хтось дивиться в мій бік. Я думав, що ніхто більше не поважає мене і що вже не зможу вести нормального життя» *.

 А що сказати про розміновування?

Останніми роками було докладено чимало зусиль, щоб заохотити держави накласти заборону на використання наземних мін. Крім того, деякі уряди розпочали небезпечну справу — розміновування. Але на перешкоді стало декілька труднощів. Одною з них є час. Знешкодження мін — це надзвичайно повільний процес. Мінери приблизно підрахували, що в середньому, аби усунути міну, потрібно в сто разів більше часу, ніж аби встановити її. Іншою перепоною є витрати. Одна міна коштує від 3 до 15 доларів, але щоб її усунути, може бути потрібно до 1000 доларів.

Отже, цілковите знешкодження мін, здається фактично неможливим. Наприклад, щоб усунути всі міни в Камбоджі, треба було б, аби кожен у цій країні протягом наступних декількох років віддавав весь свій дохід на це завдання. За деякими підрахунками, навіть коли б були фінанси, для знешкодження всіх мін у цій країні потрібно було б сто років. Ситуація у всьому світі ще більш похмура. Згідно з приблизними даними, усунення мін з цілої планети за допомогою сучасної технології коштуватиме 33 мільярди доларів і триватиме понад тисячу років!

Щоправда, пропонується нова технологія розміновування — починаючи від генетично виведених плодових мушок, які виявляють вибуховий пристрій, і кінчаючи велетенськими радіокерованими машинами, що розміновують 2 гектари землі за годину. Може минути ще багато часу, поки таку технологію використовуватимуть у світовому масштабі, і, швидше всього, вона буде досяжна лише в багатших країнах.

У більшості місць, однак, знешкодження мін здійснюється старим способом. Чоловік повзе на животі, сантиметр за сантиметром досліджуючи спереду ґрунт за допомогою палиці, таким чином розміновуючи від 20 до 50 квадратних метрів за день. Небезпечно? Звичайно! На кожних 5000 усунених мін один мінер гине і два отримують поранення.

Спроби об’єднатися проти використання наземних мін

У грудні 1997 року представники з ряду країн підписали Угоду про заборону використання, нагромадження, виробництва й переміщення протипіхотних мін, а також про їхнє знищення. Цей договір відомий теж як Оттавська угода. «Це є безпрецедентним і неповторним досягненням як в міжнародному роззброєнні, так і в гуманітарному праві»,— говорить Жан Кретьєн, прем’єр-міністр Канади *. Але досі приблизно 60 країн, у тому числі деякі найбільші світові виробники наземних мін, ще не підписали угоди.

Чи Оттавська угода допоможе усунути наземні міни? До деякої міри, можливо, так. Але багато хто ставиться до цього скептично. «Навіть якщо всі країни світу дотримуватимуться Оттавської угоди,— зазначає Клод Сімонно, один з керівників «Гендікеп інтернешнл» у Франції,— це буде лише одним кроком  у напрямку до звільнення планети від небезпеки наземних мін». Чому? «Мільйони мін залишаються похованими в землі, терпеливо чекаючи на майбутні жертви»,— каже Сімонно.

Воєнний історик Джон Кіґан наводить ще один фактор. Він говорить, що війна «досягає найпотаємніших місць людського серця... де панує гордість, верховодять емоції і де королем є інстинкт». Угоди не можуть змінити такі глибоко вкорінені людські риси, як ненависть і пожадливість. Але чи це означає, що люди завжди будуть безпорадними жертвами наземних мін?

[Примітки]

[Рамка на сторінці 6]

Заробляють гроші двічі?

Основний принцип комерційної діяльності полягає в тому, що компанії відповідають за шкоду, яку спричиняє їхня продукція. Отже, Лу Мак-Ґрес, член групи радників з питань розміновування, доводить, що компанії, які отримують прибуток з виготовлення наземних мін, зобов’язані платити відшкодування. Але парадоксально, що єдині, хто отримує користь від знешкодження мін, це їхні виробники. Наприклад, кажуть, що колишній німецький працівник компанії з виготовлення мін отримав контракт на 100 мільйонів доларів, щоб усунути міни в Кувейті. У Мозамбіку з консорціумом трьох компаній, дві з яких виробляли міни, було укладено угоду на 7,5 мільйона доларів про розчищення від мін головних доріг.

Дехто вважає вкрай аморальним те, що компанії, які виробляють наземні міни, заробляють гроші, знешкоджуючи ті самі міни. На думку тих людей, виробники наземних мін у певному розумінні заробляють гроші двічі. Так чи інакше, і виготовлення, і знешкодження наземних мін залишається процвітаючим бізнесом.

[Схема на сторінці 5]

(Повністю форматований текст дивіться в публікації)

Середня кількість наземних мін на 2,5 квадратних кілометра у дев’яти найбільш густо замінованих країнах.

БОСНІЯ і ГЕРЦЕГОВИНА 152

КАМБОДЖА 143

ХОРВАТІЯ 137

ЄГИПЕТ 60

ІРАК 59

АФГАНІСТАН 40

АНГОЛА 31

ІРАН 25

РУАНДА 25

[Відомості про джерело]

Джерело: United Nations Department of Humanitarian Affairs, 1996

[Ілюстрації на сторінці 7]

Графічні плакати й знаки, які попереджають про наземні міни в Камбоджі.

На кожних 5000 усунених мін один мінер гине й два отримують поранення.

[Відомості про джерела]

Background: © ICRC/Paul Grabhorn

© ICRC/Till Mayer

© ICRC/Philippe Dutoit