Крізь шторми у тихі води

РОЗПОВІВ ГАНС ШТУРМ

ПОНАД 200 років чоловіки в нашій родині були моряками. Я прагнув стати мореплавцем, щоб наслідувати батька, як і він свого.

У 1914 році, на початку Першої світової війни мого батька призвали у німецький військово-морський флот, і він служив на мінному тральщику в Балтійському морі. У 1916 році його призначили на торговельний корабель, який до кінця війни возив зі Швеції залізну руду. Батько помер у 1919 році, коли мені було лише 8 років. Однак спогади про нього зміцнювали моє бажання стати моряком.

Щоб сповнити свою мрію й оволодіти обраною професією, я мусив чотири роки виходити в море, з них 20 місяців на вітрильниках. Тільки з таким стажем я міг вступити до морської школи. Тому, коли мені було 15 років, мати забрала мене зі Штеттіна (тепер Щецин, Польща), де я народився, у Гамбург. Ми знали, що компанія «Лайш» має багато вітрильних кораблів і сподівались, що я зможу влаштуватись на один з них юнгою. Ми не могли заплатити за навчання, але, зваживши на те, що мій батько був моряком, працівники компанії не брали з мене грошей.

У 1927 році я почав плавати на чотирищогловому сталевому вітрильнику «Падуя» *, який перевозив нітрати з Чилі до Гамбурга. Цей корабель не був обладнаний двигунами, на ньому були тільки вітрила. Подорожі Атлантичним океаном були для нас, молодих хлопців, захопливими пригодами.

Нам часто доводилось йти штормовими морями. Тоді треба було згортати вітрила. Як же ж підніматися вгору по такелажу і спускати вітрила, коли корабель кидало з боку в бік? Признаюся, мене брав страх! Але почувши команду, я забував про все, вилазив на гору та робив, що наказали.

Обставини, яких я не міг змінити

Моя мати належала до римо-католиків, але невдовзі після смерті мого батька приєдналась до Ернсте Бібельфоршер, тобто «ревних Дослідників Біблії», як тоді в Німеччині називалися Свідки Єгови. У 1923 році мати охрестилась. Мене ніколи особливо не приваблював католицизм, а те, що розповідала мама, було слушним. Тому я і моя молодша сестра Марґо ходили разом з мамою на зібрання, де вивчали Біблію.

У 1929 році я залишив «Падую» і протягом наступних трьох років працював на різних пароплавах. Завдяки цьому я побував у портах північної Європи та Середземномор’я, а одного разу об’їхав навколо світу. Мені подобалось бути моряком, і я з нетерпінням очікував часу, коли вступлю до морської школи в Штеттіні, так як колись мій батько. У 1933 році я почав вчитися на помічника капітана. Навчання мало тривати 18 місяців, але мої плани пішли шкереберть через обставини, яких я ніяк не міг змінити.

 Того ж самого року до влади прийшов Гітлер і в Німеччині швидко став поширюватись націоналізм. Студенти радісно вигукували «Хайль Гітлер!». А я знав від мами, що не можу робити цього. У мене вимагали пояснень моєї відмови, проте причину, яку я назвав, не визнали поважною, і я був виключений зі школи. Директор школи був доброзичливою людиною, він дав мені документ, в якому зазначалось, що я провчився один рік. Але оскільки я не закінчив навчання, то не мав жодної кваліфікації. Здавалось, усі мої плани зруйнувалися.

Тиск посилюється

Займаючи позицію нейтралітету, я потрапив до чорних списків. Мене не тільки не приймали на жоден корабель, але й не брали на роботу взагалі. Тому я сидів удома і допомагав мамі. Вона перебивалася сяк-так, готуючи їжу для людей, а я залюбки мив посуд і нарізав овочі. У 1935 році, за чотири роки до початку Другої світової війни, у моєму житті знову сталася велика зміна.

Мій дядько Оскар жив тоді у Данцігу (тепер Гданськ). Дізнавшись про моє скрутне становище, він запросив мене працювати у своєму ресторані. Дядько і його дружина Розль були Свідками Єгови. Я радо пристав на їхню пропозицію. Хоч вони й не могли виділяти мені звичайну платню, з ними було безпечніше.

Після Першої світової війни Данціг став так званим «вільним містом», якому під управлінням Ліги Націй підпорядковувалась велика смуга землі. Це зробили для того, щоб надати Польщі вихід до моря. В результаті Східна Пруссія була відрізана від решти Німеччини, і Гітлер не хотів з цим миритися. Саме із вторгнення у Польщу та загарбання цієї території почалась Друга світова війна.

Через деякий час після мого приїзду, дядько і тітка взялися допомагати юнакові, котрий повернувся з концентраційного табору, куди потрапив за те, що був Свідком Єгови. Він розповів мені, як жорстоко там до нього ставились. Невдовзі дядька й тітку арештували за відмову вигукувати «Хайль Гітлер!», але потім випустили. Тоді ж в гестапо допитували і мене, однак під варту не взяли.

Тим часом у Штеттін на моє ім’я прийшла повістка про призов у німецьку армію. Мама негайно написала мені обережного листа, в котрому просила навідати тітку Наомі у північній Швеції. Я зрозумів, що́ мама хотіла цим сказати — мерщій виїжджай з країни!

Нацистські переслідування

Становище погіршувалось. Дядька і тітку знову арештували. Цього разу вони потрапили до концентраційного табору у Штутгофі (дві години їзди автобусом з Данціга) і перебували там до кінця війни у 1945 році. Коли наближались радянські війська, в’язнів концтабору посадили на корабель і повезли на захід. На жаль, мій дядько тоді помер. Тітка лишилася живою і пізніше стала повночасною проповідницею.

 Тоді як тітку та дядька відправили в Штутгоф, маму взяли під варту у Штеттіні і вона провела в ув’язнені сім місяців. Моя сестра вийшла заміж за сина Свідків Єгови і перебувала в тюрмі у той самий час, що й мама. Її чоловіка й дочку вислали до концтаборів. Чоловік там помер, а дочка моєї сестри вісім років перебувала у кількох найгорезвісніших таборах, серед інших в Бельзені.

Одного разу за відмову шити патронташі для армії, мою племінницю та інших Свідків змусили стояти на вулиці у легкому одязі від шостої ранку до шостої вечора. А був листопад. Їм зменшили кількість їжі до шматка хліба й глечика води на день, а трохи гарячого супу вони отримували лише раз на три дні. Спати доводилось на бетонній підлозі без жодної підстилки, навіть без соломи. Це тривало шість тижнів. Адміністрація табору дуже здивувалась, що усі покарані залишились живими.

Куди втікати?

Другий арешт дядька і тітки означав, що мені треба обов’язково виїхати з Данціга, перш ніж по мене прийде гестапо. Дядько позичив мені невеличку суму грошей і я врешті зміг потрапити на польський корабель, який вирушав до Гулля, що на східному узбережжі Англії. Зійшовши на берег, я отримав дозвіл залишатися в країні протягом трьох місяців, як усі іноземці.

У Лондоні я відразу пішов до філіалу Товариства Вартової башти на вулиці Крейвен Террес 34. Там познайомився з Прайсом Х’юзом, тодішнім наглядачем філіалу. Він влаштував мене у свого родича Стенлі Роджерса, що мешкав у Ліверпулі, на західному узбережжі Англії. Стенлі дуже добре поставився до мене.

Навесні 1937 року я охрестився на знак свого присвячення Єгові. Це було в Ліверпулі. Але мені все ще хотілося продовжувати кар’єру моряка, отже я вступив у Ліверпульське морське училище і через два місяці отримав посвідчення другого помічника капітана. Час мого легального перебування в Англії наближався до кінця. Тоді мої ліверпульські друзі звернулися до знайомого у парламенті, і я отримав дозвіл залишитись у країні ще на три місяці. Цей час був дуже потрібний, щоб трохи перепочити.

Оскільки колись я працював на вітрильнику «Падуя», інструктор з морської практики виявив до мене особливий інтерес. Дізнавшись про моє скрутне становище, він порекомендував звернутися у компанію «Блю-Ф’юннел-Лайн». Там я познайомився з одним із директорів, Лоренсом Голтом. Коли через два роки ми зустрілися з ним у Ліверпулі на одному з кораблів цієї компанії, він запитав, чи мені вже надали кваліфікацію першого помічника капітана. Я сказав, що для цього забракло тільки двох тижнів стажу на капітанському містку. Тому Голт розпорядився, аби я вийшов у плавання до Порт-Саїда, що в Єгипті.

Повернувшись 7 липня 1939 року до Ліверпуля, я збирався здати екзамени на першого помічника капітана. Однак це було неможливо, адже наближалася війна. Мене призначили на корабель у Лондоні. Коли ж про це дізналась влада, мені негайно заборонили плавати на будь-якому кораблі і хотіли ув’язнити як німця — громадянина ворожої країни. Аж тут втрутився Голт, і я отримав місце садівника в Ліверпулі. У травні 1940 року мене все ж таки заарештували і в червні вислали на пароплаві «Еттрик» до Канади.

На шляху до Канади

На «Еттрику» було приблизно 5000 німців: одна половина — біженці, а друга — військовополонені. Серед біженців був чоловік, якого ми знали як графа фон Лінґена, онука колишнього німецького кайзера. Всю нашу пошту переглядали. Якось до рук начальника розвідки потрапив лист графа, адресований королеві Англії Марії, тобто королеві-матері, який починався вітанням «Дорога тітко Маріє». Офіцер засумнівався у правомірності такого звертання. Однак граф фон Лінґен написав усе правильно. Просто королівські сім’ї  Англії і Німеччини близько споріднені. Мені цей випадок ще раз показав безглуздість і марність війни.

Стенлі Роджерс, якого я вже згадував, служив пілігримом (так раніше називались роз’їзні наглядачі Свідків Єгови) у Канаді в період між двома світовими війнами. Він домовився з місцевими Свідками, щоб вони зв’язались зі мною та іншим Свідком, Тоні Штеффенсом, якого також депортували. Листи і передачі канадських братів дуже підбадьорювали нас. Мене тримали два з половиною роки у вісьмох різних таборах, де я переважно робив дерев’яні столи і лавки.

Повернення до Англії і свобода!

Коли Друга світова війна наближалась до кінця, мене привезли назад в Англію, на острів Ман до табору для інтернованих. Там разом з місцевими Свідками Єгови мене відвідував Джон Барр з лондонського філіалу Товариства Вартової башти, теперішній член Керівного органу Свідків Єгови. Мене звільнили у 1944 році, і я знову приєднався до Стенлі Роджерса. На той час він одружився з Нітою Томас і жив у портовому місті на річці Мерсі, у Беркенгеді, що навпроти Ліверпуля. Там я зустрів Олів, сестру Ніти. Наступного року ми одружились.

Як тільки ми з дружиною отримали дозвіл, то поїхали до Німеччини, щоб відвідати мою маму. Дуже боляче було бачити зруйновані міста, які я так добре знав. Особливо мені хотілось потрапити в Гамбург, щоб зайти до контори компанії «Лайш». Яка ж то була несподіванка зустріти там капітана Пінінґа, під чиїм командуванням я плавав на «Падуї» останні два рази — у 1928 і 1929 роках! У часі війни Пінінґ воював, а обидва його сини загинули. Він був зламаний горем. Мене прикро вразило те, що я тоді почув і побачив.

Поки я був у Канаді, компанія «Блю-Ф’юннел-Лайн» про мене не забула, і коли я повернувся, мені охоче дали роботу. У 1947 році я нарешті отримав свідоцтво першого помічника капітана. Наступного року Олів стала повночасним благовісником.

Знайшов мету свого життя

Я знову виходив у море і під час подорожей зустрічав багато Свідків Єгови, які служили місіонерами на Далекому Сході. Але найбільше моє серце зворушив конгрес, що відбувся в Лондоні 1947 року. Адже почуте тоді допомогло мені обрати за мету повночасне служіння Єгові. Мої роботодавці дуже розчарувались. Однак вони були настільки доброзичливі, що 1952 року влаштували мене працювати в конторі неповний робочий день, і я зміг приєднатися до Олів у повночасному проповідуванні. Моє заповітне бажання бути мореплавцем поступилося місцем сильнішому прагненню.

Нам з Олів дуже подобалось разом проповідувати і допомагати багатьом людям набувати точного знання біблійних істин (2 Коринтян 3:2, 3). Протягом років я мав привілей брати участь у підготовці обласних і районних конгресів. Тепер продовжую служити старійшиною на півострові Віррал — у Беркенгеді та його околицях.

Моя люба Олів померла 1997 року. За молодих років мені часто доводилось переживати шторми. Але врешті-решт, під ніжним керівництвом Єгови, я разом з люблячим партнером увійшов у тихі води, понад 50 років займаючись найліпшою діяльністю — служінням Єгові.

[Примітка]

[Ілюстрація на сторінці 18]

З батьком і мамою у 1914 році.

[Ілюстрації на сторінках 18, 19]

Моє німецьке посвідчення про звільнення із записом про подорожі на чотирищогловому вітрильнику «Падуя».

[Ілюстрація на сторінці 21]

З дружиною Олів на конгресі в Лондоні, 1974 рік.