Перейти до матеріалу

Перейти до змісту

Чи слід виражати смуток?

Чи слід виражати смуток?

Чи слід виражати смуток?

ДОКТОР Елізабет Кюблер-Росс у своїй книжці «Про дітей та смерть» (англ.) написала: «Багато-багато дорослих страждають через те, що так і не змогли побороти душевного болю, якого зазнали у дитинстві. Тому дитині не слід перешкоджати виражати смуток, називаючи її плаксою або матусеним синком чи з насмішкою заявляти, що великі хлопці не плачуть».

Цей погляд відрізняється від того, котрий панує у країнах, де прийнято не дозволяти собі виражати будь-які почуття.

Що говорить директор похоронного бюро

Цю різницю унаочнюють висловлювання Роберта Ґалаґера, директора похоронного бюро у Нью-Йорку, в якого кореспондент «Пробудись!» взяв інтерв’ю. Його запитали, чи він зауважує якусь різницю в реакції на горе у тих, хто народився у США, та латиноамериканських іммігрантів.

«Звичайно. У 1950-х роках, коли я почав тут працювати, на нашій території мешкало багато людей, що належали до першого покоління італійських родин-іммігрантів. Вони були дуже емоційні. Тепер на похоронах ми маємо справу з їхніми дітьми й онуками, які вже не такі емоційні. Це покоління не виявляє багато емоцій».

За біблійних часів євреї виражали свій смуток та почуття. Зверніть увагу, як Біблія описує реакцію Якова, коли він дізнався, що його сина Йосипа розшарпав дикий звір: «І роздер Яків одіж свою, і зодягнув веретище на стегна свої, і багато днів справляв жалобу по синові своєму... І зачали всі сини його та всі дочки його потішати його. Але він не міг утішитися, та й сказав: «У жалобі зійду я до сина мого до шеолу». І плакав за ним його батько (Буття 37:34, 35, курсив наш). Яків не соромився плакати через втрату сина.

Різна культура, різна реакція

Звісно, культури різняться. Наприклад, хоча у багатьох місцевостях Нігерії в сім’ях прийнято мати багато дітей і через різні хвороби чимало з них помирає, то, як зазначає письменник, котрий прожив в Африці 20 років, «коли родина втрачає дитину, вона виливає своє горе, особливо якщо це перша дитина та ще й хлопчик». «Різниця лише в тому, що сумують у Нігерії недовго, але сильно. Це не тягнеться місяцями або роками».

У середземноморських чи латиноамериканських країнах люди виростають у середовищі, де більш безпосередньо реагують на горе. Радість і смуток тут виявляють прилюдно. Коли вітаються, то не обмежуються рукостисканням; вони також щиро обіймаються. Подібно смуток зазвичай відкрито виражають сльозами і риданням.

Письменниця Кетрін Фар Донелі говорить, що зажурений батько «переживає не лише психологічний удар через втрату дитини, але також боїться загубити чоловічу гідність, виявляючи свій смуток на людях». Однак вона стверджує: «Втрата дитини руйнує встановлені бар’єри прийнятної поведінки. Внутрішні почуття, виражені слізьми, очищують людину, подібно як через відкриту рану виходить інфекція».

Отже, смуток у різних місцевостях виражається по-різному. Але смуток і плач не повинні вважатися ознакою слабкості. Навіть у Ісуса Христа «закапали сльози», коли він довідався про смерть свого друга Лазаря, хоча й усвідомлював, що невдовзі воскресить його (Івана 11:35).

[Вставка на сторінці 14]

Яків не соромився плакати через втрату сина.