Справа сумління

У ПОПУЛЯРНОМУ фільмі 1944 року «Миш’як і старе мереживо» розповідалось про швидку смерть кількох літніх чоловіків від бузинового вина, отруєного миш’яком. Тут відобразилося загальне уявлення про миш’як, смертельну отруту швидкої дії. Насправді ж раптову смерть героїв фільму спричинив не миш’як, а стрихнін і сіль ціанистої кислоти, які також були додані у вино.

«Ознаки отруєння миш’яком здебільшого не дуже помітні»,— пише д-р Роберт І. Ґалаґер у «Новоанглійському медичному часописі». А втім, він додає, що «у багатьох країнах світу здоров’ю людей серйозно загрожує отруєння миш’яком; він потрапляє в організм із занечищеною питною водою і промисловими забруднювальними речовинами, спричиняючи ряд хвороб, у тому числі дерматологічні, захворювання сечового міхура, легень і рак печінки».

Зрозуміло, що з огляду на все це, медичні працівники звичайно не вважають миш’як засобом лікування. Але зверніть увагу на повідомлення з Канади. Ви дізнаєтесь, як по-різному зреагували, керуючись сумлінням, пацієнтка Дарлін і її лікарі, медсестри та фармацевт на вибір між переливанням крові й лікуванням миш’яком. Ось що розповіла Дарлін.

«У травні 1996 року мене стали турбувати синці, крововиливи і незвичайна кровоточивість ясен. Гематолог д-р Джон Метьюс, що працює в Кінґстоні (провінція Онтаріо), діагностував рідкісний тип раку — гостру промієлоцитарну лейкемію (ГПЛ). Після аналізів, у тому числі пункції кісткового мозку, д-р Метьюс тактовно пояснив, що таке ГПЛ і як її лікують: роблять обмінне переливання крові та застосовують хіміотерапію. Однак, керуючись своїм навченим Біблією сумлінням, я не могла погодитись на переливання крові.

Лікарі мали мудрість не втрачати часу на вмовляння, а натомість вдалися до іншого способу лікування. Мені давали вітамін A і застосовували хіміотерапію середньої інтенсивності. Настала ремісія, яка тривала три місяці, але потім хвороба повернулася у тяжчій формі. Набряк мозку спричиняв нестерпний головний біль. Крім того, організм вже не реагував на ліки. Тоді лікар сказав, що у моєму випадку допоможе тільки переливання крові. За його словами, мені залишалось жити не більше двох тижнів.

У наступні кілька днів не було і хвильки для відпочинку: знову аналізи крові, зустрічі з адвокатом щодо мого заповіту і приготування до похорону. І тут д-р Метьюс повідомив про незвичний спосіб лікування ГПЛ, успішно застосований китайськими лікарями. Про це написали такі авторитетні наукові журнали як «Кров» («Blood») і «Наукові записки Національної Академії наук» («Proceedings  of the National Academy of Sciences»). Під час пошуків мій лікар і його колега прочитали у ще одному медичному журналі: «Багатьох напевно здивує, що у лікуванні гострої промієлоцитарної лейкемії (ГПЛ) добрі результати принесло внутрішньовенне вливання низькотоксичного миш’яковистого ангідриду».

Отже переді мною постав вибір: або піти проти сумління і погодитись на переливання крові, або лікуватись цим маловідомим препаратом з миш’яком. Я обрала останнє *. Не знала я тоді, що лікарям, медсестрам, фармацевту та іншим працівникам лікарні сумління не дозволятиме застосувати цей вид лікування.

Лікарі звернулися до вищих інстанцій за дозволом на застосування миш’яковистого ангідриду. Тільки отримавши їхню згоду, можна було починати лікування цим препаратом. Спочатку фармацевт не погоджувався на застосування миш’яковистого ангідриду, оскільки не був переконаний у його безпечності. Відповідальні за мене лікарі, д-р Метьюс і д-р Ґалбрайт, мусили добре обґрунтувати пропонований спосіб лікування. Урешті-решт, отримавши достатньо медичної інформації, адміністрація лікарні й фармацевт погодились на його застосування.

Фармацевт приготував препарат з миш’яку і стерелізував його для негайного введення. Але тепер сумління не дозволяло жодній з медсестер встановити систему внутрішньовенного вливання маловідомої речовини. Доки лікарі самі встановлювали кілька флаконів з розчином, медсестри стояли поряд і благали мене погодитись на переливання крові. Вони були переконані, що я помру. Я закликала їх до професіоналізму, щоб вони поважали мою свідому відмову від переливання крові. Я дякувала медсестрам, обіймала їх і просила відсунути особисті почуття на другий план. Ми зберегли добрі стосунки. Я лікувалась миш’яковистим ангідридом півроку і поступово одужувала. Лікарі дозволили продовжити лікування вдома.

Домашній догляд доручили Товариству медсестер «Вікторія». І знову постало питання сумління. Ці медсестри також не хотіли вливати розчин. Ситуацію змінили зустрічі, листи і наукові статті з авторитетних медичних журналів. Медсестри все-таки погодились. У вересні 1997 року курс лікування закінчився.

Це правда, рак, на який я хворіла, може повернутися. Як сказав лікар, я ніби живу на пороховій бочці. Але я навчилась тішитися кожним днем, ніколи не забуваючи про служіння Богу і завжди ділюся біблійною надією, що прийде час, коли «не скаже мешканець «Я хворий!» (Ісаї 33:24).

На медиках лежить велика відповідальність надавати якісне медичне обслуговування. Загалом вони ставляться до цього серйозно та сумлінно виконують свої обов’язки, наскільки їм дозволяє досвід і сучасний рівень знань. З наведеної розповіді видно, що лікарі, медсестри та інші медпрацівники можуть зробити дуже багато, коли виявляють гнучкість відповідно до ситуації, з повагою ставляться до переконань і моральних принципів поінформованих дорослих пацієнтів.

[Примітка]

[Ілюстрація на сторінці 20]

Дарлін Шепард.