Зберігаю віру під гнітом тоталітаризму

РОЗПОВІВ МИХАЙЛО ДАСЕВИЧ

«У Німеччині Свідків Єгови ми розстрілювали. Бачиш рушницю? — звернувся до мене гестапівець, показуючи на гвинтівку в куті.— Я простромлю тебе багнетом і не здригнуся».

Так погрожували мені, п’ятнадцятирічному, під час фашистської окупації батьківщини у 1942 році.

Я НАРОДИВСЯ в листопаді 1926 року в невеличкому селі неподалік Станіслава (тепер Івано-Франківськ), коли ця територія належала Польщі. Під час Другої світової війни з вересня 1939–го до травня 1945 року наші околиці спочатку були окуповані радянськими військами, потім певний час — німецькими, і врешті знову радянськими. Після війни Станіслав і його околиці увійшли в Українську Радянську Соціалістичну Республіку, а коли 1991 року Радянський Союз розпався, стали частиною Української держави.

Мій батько-поляк і мама-білоруска були греко-католиками. У 1939 році з сусіднього села Горигляди прийшли дві жінки, що належали до тамтешнього збору Свідків Єгови, в якому налічувалось 30 вісників, і дали нам брошуру «Всесвітня війна близько». У ній описувалися події, що розгорталися на моїх очах. Тому, прочитавши в цій брошурі запитання «Яка є дійсна причина задля котрої народи спішать до війни?», я дуже уважно розглянув подане біблійне пояснення.

Україна потерпала не тільки від війни. Лютував голод. Через політику Генерального секретаря Радянського Союзу Йосифа Сталіна відбувалися примусові депортації в Росію. Я бачив страждання, і це спонукало мене глибше ознайомитися з Біблією. Отже я попросив Свідка з Гориглядів вивчати зі мною Святе Письмо.

Наше село Одаїв лежить на одному березі річки Дністер, а Горигляди — на іншому. Кілька разів на тиждень я брав маленький човен і плив до протилежного берега на біблійне вивчення. У серпні 1941 року я і моя сестра Анна, та ще двоє осіб охрестилися у Дністрі.

Жорстокі допити в гестапо

У 1941 році прийшли фашисти, а ми,  незважаючи на постійну загрозу покарання, продовжували християнську діяльність. Наступного року я почав піонерське служіння і їздив скрізь на велосипеді. Невдовзі сталася сутичка з гестапо, про яку я згадав на початку. Ось як це було.

Одного дня, повертаючись із проповідування, я зайшов до двох християнок — матері з донькою, чоловік якої засуджував нашу віру і намагався дізнатися, звідки його дружина бере біблійну літературу. Того разу я взяв із собою не тільки публікації, але й звіти про служіння. Цей чоловік побачив, як я виходив з дому.

«Стій!» — гаркнув. Я — за сумку й бігти.

А він загорлав: «Стій, злодію!» Люди на полі подумали, що я вкрав щось, і піймали мене. Чоловік сестри повів мене у поліцейську дільницю. Там був гестапівець.

Побачивши в моїй сумці літературу, він закричав: «Рутерфорд! Рутерфорд!» Не потрібно було перекладача, аби зрозуміти, що йому не сподобалось. Джозеф Ф. Рутерфорд був президентом Товариства Вартової башти, і його ім’я зазначалося на титульній сторінці книжок, які Свідки Єгови видавали у той час. Тоді чоловік сестри назвав мене її коханцем. Але поліцейські та гестапівець розуміли, наскільки це безглуздо, адже його дружина годилася мені в матері. Потім вони почали допит.

Гестапівець і поліцейські запитували, хто я і звідки, а особливо хотіли знати, де взяв книжки. Але я не казав їм. Вони вдарили мене кілька разів, познущалися і закрили в підвалі. Допит тривав три дні. Потім мене привели до кабінету гестапівця, де він погрожував простромити багнетом. Я завмер в очікуванні, похиливши голову. Запала тиша, і здавалося пройшла ціла вічність. Аж тут він кинув: «Можеш іти».

Отже проповідування було тоді справжнім випробуванням. Так само, як і проведення зібрань. Дев’ятнадцятого квітня 1943 року ми проводили Спомин Христової смерті у Гориглядах, займаючи дві кімнати в одному з будинків (Луки 22:19). Перед самим початком зустрічі хтось закричав, що йде поліція. Дехто сховався у саду, моя сестра Анна і три інші жінки — у підвалі. Поліцейські знайшли їх і одну за одною виволікли на допит. З ними дуже жорстоко поводились, а одну серйозно покалічили.

 Політичні зміни

Влітку 1944 року німці відступили, і в наші околиці повернулись радянські війська. Будучи служителями Єгови, ми трималися тих самих біблійних принципів, що й під час фашистської окупації. Ми відмовлялись брати будь-яку участь у військовій або політичній діяльності. Наша вірність біблійним принципам незабаром була випробувана (Ісаї 2:4; Матвія 26:52; Івана 17:14).

Через кілька днів радянські службовці почали призов молодих чоловіків до армії. Ситуація ускладнювалась тим, що рекрутів шукали не тільки вони. Наші околиці прочісували також українські партизани, щоб забрати до лісу молодих хлопців і зробити з них вояків. Отже Свідки потрапили у скрутне становище, бо мусили доводити свою нейтральність двом ворожим таборам — радянській владі та партизанам.

Якраз у моєму селі між ними відбувся бій, і на вулиці біля нашого дому залишились лежати двоє вбитих партизанів. Представники радянської влади прийшли до нас, щоб запитати, чи ми знали небіжчиків. Службовці вирішили забрати мене з собою і записати в армію. Оскільки тоді формувався полк польських солдатів, а мій батько був поляком, вони хотіли, щоб я служив у ньому.

Я і четверо інших Свідків відмовились, тому нас відправили поїздом у Дніпропетровськ — місто, що лежить приблизно 700 кілометрів на схід. Після того як ми пояснили, що не можемо служити в армії, оскільки керуємось біблійними принципами, нас взяли під варту доки готувалось обвинувачення. Потім ми дізнались, що слідчим був єврей. Він уважно слухав що ми говорили на свій захист і як пояснювали свої вірування. Ми казали й про те, що його цікавило, як-от гноблення ізраїльтян і їхнє визволення з Єгипту на чолі з Мойсеєм.

Ми чекали на вирок кілька місяців, і весь той час сиділи в камері з 25 іншими в’язнями. Коли вони дізнались, що ми відмовились іти в армію, то вигукнули: «Ви ж наші брати!» Невдовзі, однак, з’ясувалось, що це не Свідки, а баптисти. Вони йшли в армію, але були арештовані, коли відмовились взяти зброю.

У травні 1945 року, коли я ще був під арештом у Дніпропетровську, якось серед ночі нас розбудила пальба і крики, що доносилися з боку казарм і вулиці. Ми не знали, чи то бунт, бій, чи святкування. Коли снідали наступного дня, почули новини з перукарні: кінець війні! Незабаром нам винесли вирок. Він був однаковий як для нас, так і для баптистів — десять років у таборах.

Російські табори

Нас, п’ятьох Свідків, відправили у табори в Росію. Після двотижневої подорожі поїздом ми нарешті вийшли у селищі Сухобезводному, 400 кілометрів на схід від Москви. У Сухобезводному було центральне управління 32 таборів, які тяглися обабіч залізниці. У  кожному — тисячі в’язнів. Через півроку мене перевели з Сухобезводного у табір номер 18. Більшість в’язнів були карними і політичними злочинцями.

Нас змушували валити дерева, а це дуже важка робота. Іноді доводилось пробиратися у снігу до пояса, спилювати стовбури ручною пилкою і потім тягнути їх по снігу. Раз на тиждень, у неділю після сніданку, мені вдавалося поговорити на біблійну тему з іншими чотирма Свідками. Це були наші зібрання. Ми також святкували Спомин. Одного року провели його в лазні. У нас не було вина, тому символом Ісусової крові слугував ожиновий сік.

Нестерпно мучило відчуття ізольованості. Я виливав свої почуття Єгові, і він підкріпляв мене так само, як Іллю, коли цьому пророкові було тяжко через подібні почуття (1 Царів 19:14, 18). Бог допоміг мені побачити, що ми не одні. Він був моєю постійною, міцною опорою в житті, навіть за таких скрутних обставин.

У кожному таборі неподалік від Сухобезводного перебувало по кілька Свідків, і ми підтримували з ними зв’язок через брата, який по роботі їздив у всі табори. Він був наче наш зв’язковий, бо таємно привозив і вивозив літературу. Завдяки цьому ми читали хоч декотрі публікації. Як же це підбадьорювало нас!

Знову в Україні

З нагоди амністії мій вирок скоротили з десяти до п’яти років. Тому в квітні 1950 року я повернувся до свого збору в Гориглядах. Наша діяльність усе ще була заборонена, отож, проповідуючи, ми дуже ризикували. Але й мали великі благословення.

Невдовзі після мого приїзду я поговорив з чоловіком на прізвище Козак. Він жив у селі Жабокруки, що лежить на відстані 20 кілометрів від мого села. Я запитав, як живеться йому і його сім’ї. Таким запитанням можна було почати розмову, бо колгоспники ледве зводили кінці з кінцями. Чоловік дізнався від мене, що у Біблії передречено нестатки харчів і війни (Матвія 24:3—14). Він хотів довідатись більше. Я прийшов до нього. А потім щотижня проходив десь 40 кілометрів до Жабокруків і назад, щоб вивчати Біблію з сім’єю Козаків. Усі небезпеки, не кажучи вже про кількість часу, забулися, коли в серпні 1950 року Козаки охрестилися.

Майже відразу після хрещення їх, як і тисячі інших Свідків, депортували. На початку квітня 1951 року озброєні солдати несподівано вивели Свідків Єгови з їхніх будинків і без суду відправили у Сибір. Тут сім’я Козаків і багато інших моїх друзів були змушені залишитись надовго *.

З 15 сімей Свідків у Гориглядах вислали тільки 4. Однак в інших зборах засланих було набагато більше, ніж тих, що залишились. Як організували цю масову висилку? В органах влади були списки Свідків, і тому влада могла вивезти багатьох з них коли завгодно.  Напевно, списки робилися у 1950 році, коли я ще був ув’язнений в Росії, і тому моє ім’я не потрапило туди. За місяць перед депортацією Свідків з наших околиць, у березні 1951 року, я одружився з Фенею, вірною служителькою Єгови. Сім’ю Фені теж вислали, а її ця участь оминула, бо, одружившись зі мною, вона змінила прізвище.

Тяжкі випробування віри

Після депортації ті, що залишились, мали реорганізувати діяльність. Мене попросили піклуватися зборами в околицях Івано-Франківська, де навіть після депортації залишилось приблизно по 30 вісників у кожному з 15 зборів. Я був столяром, сам планував свій час і, отже, міг таємно зустрічатися з братами кожного збору раз на місяць.

Аби не наражатись на небезпеку, ми часто зустрічалися вночі на кладовищі. Обговорювали головним чином, як подбати про те, щоб кожен збір мав біблійну літературу. Час від часу ми отримували «Вартову башту» польською або румунською мовою і перекладали на українську. Однак органи влади ходили за нами по п’ятах, намагаючись визначити місцерозташування наших примітивних ротаторів.

Найбільшою проблемою була ізоляція від наших співвіруючих в інших країнах, у тому числі від братів у Брукліні, які керували християнською діяльністю. Тому збори нерідко страждали через роз’єднаність, чутки та інтриги. Деякі Свідки залишили організацію і сформували відступницькі групи. Поширювались неправдиві й негативні історії навіть про відповідальних братів з Брукліна.

Для багатьох з нас найтяжчими випробуваннями віри були не переслідування противників, а суперечки у зборі. Хоч дехто вирішив не поклонятися разом з нами, ми зрозуміли, що дуже важливо триматися організації і чекати, доки Єгова усе виправить. На щастя, більшість Свідків у нашій області саме так і вчинили. Я радий, що також багато з тих, хто полишив організацію, визнали свою помилку і повернулись, аби служити Єгові.

Навіть у ті тяжкі часи ізоляції ми активно проповідували й мали великі благословення. І яку ж нагороду отримали! Щоразу на книговивченні я згадую про благословення Єгови. Кожному з 20 або й більше членів нашої групи допоміг пізнати правду хтось з моєї родини.

Мої батьки і сестра Анна вже померли, залишившись вірними Єгові. Ми з Фенею далі служимо Єгові усіма силами. Час злетів дуже швидко. Протягом останніх 30 років Свідки Єгови в Україні пережили хвилюючі події, про які неможливо розповісти у цій короткій статті. Із задоволенням пригадую довгі роки служіння Єгові та впевнений у тому, що він залишиться моєю непохитною опорою і надійною допомогою, адже він сказав про себе: «Я, Господь, не змінююся» (Малахії 3:6).

[Примітка]

[Вставка на сторінці 21]

Вони запитували, хто я і звідки, а особливо хотіли знати, де взяв книжки. Але я не казав їм.

[Вставка на сторінці 22]

Нестерпно мучило відчуття ізольованості. Я виливав свої почуття Єгові, і він підкріпляв мене.

[Ілюстрація на сторінці 20]

Ми з Фенею 1952 року.

[Ілюстрація на сторінці 23]

Я і Феня тепер.