Щоб літати було безпечніше

«АВІАДИСПЕТЧЕР дав дозвіл на зліт»,— повідомляє другий пілот, і командир повітряної машини плавно натискає на важелі газу. Я сиджу за спинами пілотів і тихенько спостерігаю. Враз простір наповнюється глухим ревінням реактивних двигунів, і я починаю відчувати тривожний стукіт свого серця. «Боїнг-747», прозваний серед пілотів «великою праскою», набирає розгону, і мене притискає до спинки крісла. З бездоганною плавністю ми відриваємось від землі, а 34-та злітна доріжка Нового міжнародного токійського аеропорту губиться десь далеко позаду, перетворюючись на ледь помітну цятку.

Небезпека в повітрі!

Минають лічені хвилини польоту і раптом... «бабах»! Літак починає трясти і різко кренити. Пілотську кабіну несподівано пронизує оглушливе виття сирени. Тривога! На панелі приладів починають застережливо миготіти кілька червоних та жовтих лампочок. Другий пілот силкується вирівняти машину.

— Полум’я в третьому двигуні! — гукає командир і вимикає сирену.

— Третій двигун: обертів немає, тиск оливи на нулю, відмовила гідравліка,— доповідає другий пілот.

— Третій: скинути газ. Третій: перекрити подачу пального. Третій: заглушити.

У кабіні лунають команди. Один пілот виконує потрібну операцію, а другий перевіряє її правильність. Складається враження, що рухами пілотів керує якийсь хореограф — вони точні та злагоджені. Я просто вражений, з яким незворушним спокоєм та рішучістю ці люди опановують таку небезпечну ситуацію.

У наступну мить другий пілот викликає по радіо диспетчерський пункт, щоб отримати дозвіл на аварійну посадку, і просить розмістити обабіч смуги аварійно-рятувальне устаткування. Після цього він дає бортпровідникам вказівку підготувати пасажирів до аварійної посадки.

Екіпаж нашого лайнера завершує виконання передбачених в аварійній ситуації операцій, а я, прикипівши до крісла, намагаюсь змахнути з чола краплі поту. На мою превелику радість літак робить м’яку посадку. Я полегшено зітхаю, проте мені трохи  соромно за свій страх, адже, знаєте, ніякого польоту насправді не було. У небо над Японією я зовсім не здіймався, а просто сидів в ультрасучасному імітаторі польотів (схожому на показаний вгорі), який встановлено в Льотному центрі «Юнайтед ейрлайнз» (Денвер, штат Колорадо). Для нашого екіпажу це було лише тренувальне заняття. Слід визнати, що в мене — ветерана «польотів» на екрані власного настільного комп’ютера — цей політ викликав цілу зливу вражень.

Імітація заради безпеки

Щоденно на таких тренажерах, як цей, члени льотних команд «розігрують» подібні сцени не одну сотню разів. Навіщо? Для підвищення власного професійного рівня, а також для безпеки пасажирів — вашої включно. Але чому тренування відбуваються в імітаторах, а не на борту справжнього літака? Для цього існує багато причин, та перш ніж розглянути їх, зробімо коротенький огляд історії імітаторів.

Протягом Першої та Другої світових воєн виникла велика потреба у кваліфікованих пілотах. Льотні школи, котрі почали тоді поставати, були обладнані імітаторами досить примітивної конструкції. Однак наприкінці 1960-х в імітуванні польотів було зроблено великий крок уперед — умови, створювані на тренажерах, стали дуже наближеними до реальних. Конструктори почали відтворювати навіть найменші фактори польоту, приміром, поведінку літака з огляду на його вагу та кількість пального у баках. Ці чинники мають істотний вплив на керованість, адже протягом польоту пальне згоряє і літальні характеристики машини змінюються. Імітація цих та багатьох інших умов стала можливою завдяки великому поступу у сфері електроніки та комп’ютерної техніки.

Мета нинішніх конструкторів — створити такі пристрої, які б імітували умови польоту з максимальною точністю. Аби досягти цього, сучасні імітатори закріплюють на великих потужних гідравлічних опорах, котрі дають шість ступенів вільності. Систему приводять у дію великі гідронасоси, що дозволяє піддати екіпаж цілій серії різних рухів та створити прискорення величиною від +1 до –1 g *.

Перемикаючи важелі керування, пілоти відчувають результати своїх маневрів у тому ж часовому інтервалі, в якому це відбувалося б під час справжнього польоту. Прискорення, гальмування, крен, тангаж, момент торкання посадочної смуги, нерівність її покриття, а також погодні умови — все це відчуває не лише внутрішнє вухо пілота, але й ціле його тіло.

Крім того, було зроблено поступ у застосуванні  комп’ютерних візуальних систем, котрі дають зображення конкретних аеропортів світу і прилеглих до них місцевостей. Ці реалістичні зображення проектують на екрани, якими обставлено ніс кабіни імітатора. Кут спостереження такого зображення сягає 180 градусів по горизонталі й 40 по вертикалі. Імітатори дають пілотам можливість «літати» за будь-яких погодних умов,— у сніг, дощ, грозу, град та імлу,— а також удень, в сутінках та вночі.

Візит в імітатор

Коли я прийшов подивитись на імітатор, то побачив шестиметровий металевий місток, який сполучував «землю» та велику білу споруду без вікон, що здіймалася на гігантській рухомій платформі. Ця химера скидається на апарат, котрий приземлився на Місяці, і чимось нагадує велетенського павука.

В імітаторі почуваєшся так, як у пілотській кабіні справжнього літака. Усі циферблати, світлові індикатори, контрольно-вимірювальні прилади, кнопки, тумблери та важелі розміщено точнісінько так, як у справжньому лайнері. За словами Террі Бансепта,— мого екскурсовода й тутешнього техніка,— значну частину цього обладнання взято зі справжнього літака.

Террі розповів, що тепер імітатори є точною копією пілотських кабін різних моделей літаків: вони такого  ж розміру й виконують усі потрібні функції. Щораз частіше послуговуючись імітаторами, авіатори зрозуміли, що на них можна проводити надзвичайно ефективний тренаж з літаководіння: пілоти не тільки опановують мистецтво польоту, але й навчаються, як діяти в аварійних ситуаціях.

А якщо імітатор відповідає певним технічним вимогам точності, то пілоти навіть можуть зараховувати час тренування у свій літний стаж. За певних же умов у кабіні імітатора може відбуватися увесь процес навчання та іспити.

Чому саме імітатори?

Імітатори вигідні з багатьох причин. На відміну від справжнього літака вони не витрачають пального та мастила, не створюють тісняви в повітряному русі, не спричиняють шумового та повітряного забруднення, а крім того, дозволяють знизити витрати на навчання та експлуатацію. І ще одне: коли пілоти «розбивають» такий літак, ніхто не гине й не зазнає жодних збитків.

«Завдяки використанню імітаторів зменшується кількість аварій, які могли б статися під час тренувальних польотів,— каже Террі.— На таких тренажерах пілоти навчаються, як діяти в небезпечних ситуаціях, скажімо, що робити, коли загорівся двигун, відмовило шасі, лопнула шина, зникла тяга; вони вчаться, як пілотувати в умовах несприятливої погоди, зсуву вітру, обледеніння та поганої видимості». Окрім того, тренування на імітаторах дають ґрунтовну підготовку в обслуговуванні різних бортових систем, а пошкодження та несправності в їхній роботі можна усувати без ризику для машини та її пасажирів.

Ось що на цю тему каже досвідчений льотчик Дж. Д. Витлеч: «Ситуації, які ми відтворюємо на імітаторах,— це шість мільйонів можливих комбінацій різних подій та умов. Під час польоту в справжньому літаку підготувати екіпаж до такого розмаїття ситуацій просто неможливо».

У США ретельну перевірку та атестацію проходять і самі імітатори, а проводять її інспектори Федерального управління цивільної авіації, льотчики-випробувачі та працівники технічних служб. Перед початком кожного тренувального дня техніки проводять ремонт, перевірку й «обліт» своїх підопічних тренажерів, аби переконатись, що ті з точністю імітуватимуть функції повітряної машини. Якщо ж певна модель літака зазнає модифікації, ті самі зміни мусять бути зроблені також в імітаторі. За точністю імітаторів стежать і представники Федерального управління: для цього кожних шість місяців вони здійснюють контрольні «польоти».

Уроки з колишніх трагедій

Використовуючи знайдену на місцях аварій бортову апаратуру з записами параметрів польоту та переговорів в пілотській кабіні, інженери можуть запрограмувати імітатор так, аби він відтворив точно ті самі обставини й несправності, які передували реальній авіакатастрофі. Все це може допомогти слідчим встановити її справжню причину, а майбутнім поколінням пілотів — навчитись, як реагувати на неочікувані труднощі. Крім того, цими даними послуговуються авіабудівні компанії, котрі працюють над створенням ліпших моделей літаків та їхніх частин.

Якщо розслідування виявляє, що у катастрофі або аварійній ситуації винен пілот, тоді для екіпажів влаштовують тренаж, аби навчити їх, як уникати подібних помилок у майбутньому. За словами Лью Косича, пілота-бувальця, «сценарії, котрі тут прокручуються, не є вигадані, це вже колись десь сталося». Щоб підвищити майстерність льотного складу, вдосконалити навчальні програми та перш за все піднести рівень громадської безпеки, експерти-авіатехніки постійно аналізують і відтворюють узяті з життя ситуації, а також вивчають реакцію пілотів.

Під пильним оком Террі, мого другого пілота, я намагаюсь «посадити» свій «Боїнг-747» в аеропорту «Шарль де Голль». Мені вже вчувається, як колеса з приємним шурхотом торкаються бетонки, аж ось один неправильний маневр, і зображення на екрані імітатора завмирає. От тобі й маєш! Моя «велика праска» щойно врізалась у диспетчерську вежу!

Як же добре, що пілоти справжніх пасажирських лайнерів є професіоналами з великої літери — почасти це також завдяки імітаторам польоту. Тож, сідаючи у літак наступного разу, не хвилюйтеся і будьте певні: ви та ваші супутники перебуваєте в руках добре навчених фахівців. (Надіслано).

[Примітка]

[Ілюстрації на сторінці 26]

Імітований зліт у Сан-Франциско

та політ над Нью-Йорком

[Ілюстрація на сторінці 26]

Імітатор польоту (Денвер, штат Колорадо).