Непохитний у випробуваннях завдяки Божій силі

РОЗПОВІВ СТЕПАН КОЖЕМБА

Якось уночі на початку квітня 1951 року до нашого села Стенятина, що в Україні, приїхали вантажівки з радянськими військовими. Озброєні солдати оточили вибрані наперед будинки, зібрали цілі сім’ї Свідків Єгови й вивезли їх до Сибіру. Будучи вразливим 12-річним хлопцем, я дивувався, чому з цими людьми так поводились і як вони витримували всі ті страждання.

Я НАРОДИВСЯ у жовтні 1938 року в селі Стенятин. Мати померла через два тижні після пологів, а батько загинув 1944 року, воюючи у Радянській Армії проти Німеччини. Мене забрали й виховали сестри тата — Олена та Аня.

Ще будучи хлопцем, я знав декількох Свідків Єгови, які мешкали у нашому селі. Щоразу, коли виникала слушна нагода, вони розповідали мені та іншим про Месіанське Царство. З часом я подружився з деякими молодими Свідками. Отже був надзвичайно здивований, коли радянські солдати вивезли їх зі села й вислали до Сибіру.

Але не всіх Свідків відправили на заслання. Степану, який жив недалеко нашого дому, дозволили залишитись, оскільки його сім’я не належала до цієї організації. Він був старший за мене на шість років. Коли я закінчив школу, то разом з ним працював теслею. Він вивчав зі мною Біблію, використовуючи будь-які наявні примірники «Вартової башти». Степан, який тепер служить правдивому Богу Єгові в Естонії, був дуже зворушений, коли в липні 1956 року я охрестився.

В Україні переслідували кожного слугу Єгови. Представники влади робили обшуки в домах Свідків, отже я мав чимало сховків для літератури. Тітки Олена та Аня були греко-католиками і тому не схвалювали моїх контактів зі Свідками. Вони навіть намагалися вплинути на мене, аби я припинив спілкуватись з братами. Іноді я почувався подібно до апостола Павла,—‘над міру й над силу обтяженим’. Але мої взаємини з Богом Єговою допомагали непохитно зносити будь-яке випробування (2 Коринтян 1:8; Филип’ян 4:13).

Боротьба, щоб залишатися нейтральним

Для молодих хлопців, яким виповнилось 18 років, служба у радянському війську була обов’язковою. Знаючи біблійний погляд на цю справу, я, сповнений рішучості залишатися нейтральним щодо світської діяльності, відмовився  вступити до Радянської Армії (Ісаї 2:4; Івана 17:14—16). Тітки Олена та Аня заохочували мене піти у військо, попри те, що їхній рідний брат — мій батько — загинув на війні.

Отримавши повістку, я пішов до військового комісаріату і пояснив свою позицію. Мене відразу заарештували й поки підготовляли обвинувачення тримали в ув’язненні. Судовий процес відбувся при закритих дверях; навіть моїм тіткам не повідомили про дату. Я дав ґрунтовне свідчення судді, обвинувачеві й двом присяжним. Через 20 хвилин усе закінчилось. Мій вирок — п’ять років позбавлення волі, а протягом наступних п’яти років я втрачав деякі громадянські права.

Відбування вироку

Після суду я потрапив до в’язниці у Львові. Протягом трьох місяців — від арешту до відправлення у виправно-трудовий табір — я не мав можливості спілкуватися зі співхристиянами, не було у мене ні Біблії, ні біблійної літератури. Однак я залишався духовно активним, оскільки свідчив іншим в’язням, яким було важко зрозуміти, чому я відмовився від військової служби. Впродовж тих місяців мене підтримувало особисте вивчення, яке я проводив ще перед арештом. Та життєва ситуація навчила мене цінного уроку: особисте біблійне вивчення допомагає створювати духовні резерви, які підтримують нас під час випробувань (Івана 14:26).

У квітні 1958 року мене перевели до виправно-трудового табору 21, що біля Дніпропетровська, а це понад 700 кілометрів від мого дому. Там я відбував позосталий строк вироку. Ми вставали о 6 ранку й після сніданку нас відвозили вантажівками до місця роботи за 50 кілометрів від табору. Закінчивши восьмигодинну працю на будові, повертались на нічліг.

Спали ми в бараках, у кожному — сто в’язнів. Харчування було жалюгідне, умови спартанські, але принаймні тут я міг спілкуватися з двома Свідками. Кожен з нас докладав зусиль, щоб підбадьорювати один одного. Це ще один спосіб, через який Єгова додає сил своїм служителям у важкі часи,— спілкування зі співвіруючими (2 Коринтян 7:6).

Всього у таборі було лише 12 Свідків. Родичі декотрих з них передавали для нас сторінки «Вартової башти», які ховали у посилках з їжею. Більшість передач охоронці перевіряли. Тому сторінки «Вартової башти» загортали у поліетилен і клали у банки з варенням, які охоронці вже не відкривали. Коли ми отримували статті, то переписували їх і розподіляли між собою.

Ми також робили все можливе, аби розповідати про Боже Царство, і Єгова благословляв наші зусилля. Наприклад, я познайомився з одним в’язнем на ім’я Сергій, який колись працював бухгалтером-експертом на державному підприємстві у східній Україні. Коли на місці праці виявили шахрайство, його визнали винним і засудили на 10 років позбавлення волі. У в’язниці з ним займалося декілька Свідків, використовуючи будь-які наявні публікації. Сергій зацікавився й зрештою сказав мені: «Коли я звільнюся з табору, то хочу охреститись як Свідок Єгови!» Згідно зі своїм  словом, Сергій прийняв хрещення невдовзі після звільнення і вірно служив Єгові до смерті.

Замішання з приводу 13-го розділу Послання до римлян

Я вийшов на волю у січні 1963 року й повернувся до свого рідного села Стенятина. У Сокалі в місцевому зборі майже одразу відчув якийсь негаразд. Стосунки між братами були напружені. У чому ж полягала проблема? Що призвело до такої незвичайної ситуації?

Протягом років органи Радянської влади намагались посіяти розбрат серед людей Єгови, арештовуючи братів для допиту й вселяючи їм думку, що Свідків використовують, аби сприяти інтересам США. Вони пропонували, щоб Свідки у Радянському Союзі створили свою окрему організацію, додаючи, що тоді вони матимуть добрі стосунки з державою і їм дозволять сповідувати свою релігію, не чинячи перешкод. Усе це виглядало досить привабливо.

Пізніше у «Вартовій башті» за 15 листопада 1962 року (в Україні це видання вийшло 1 липня 1964 року) з’явилося нове розуміння 13-го розділу Послання до римлян. До того часу «вищою владою», про яку згадано у першому вірші, ми вважали Бога Єгову та Ісуса Христа. Але у цій «Вартовій башті» зазначалось, що насправді «вища влада» — це земні уряди, «встановлені [«на своїх відносних становищах», НС] від Бога» (Римлян 13:1).

Деяким Свідкам було важко сприйняти це виправлене розуміння, оскільки керівники земного уряду в Радянському Союзі поводились дуже жорстоко, намагаючись знищити правдиве поклоніння. Тому ці Свідки вважали, що «Вартова башта», у якій містилось нове розуміння, не походить від офіційної організації Свідків Єгови. Вони думали, що інформацію підробили ті, хто пішов на компроміс з владою, аби спонукати Свідків бути більш слухняними Радянській державі.

Отже кожен слуга Єгови в Україні стояв перед питанням: «Яка група має рацію?» Я спостерігав за братами, які підтримували одну або другу сторону й запитував себе: «Які в них мотиви?» Незабаром я міг визначити чітку різницю між двома групами.

Більшість Свідків Єгови, дехто з яких не повністю розумів нове пояснення 13-го розділу Послання до римлян, хотіли залишатися вірними Єгові та його організації. Інші ж почали піддавати сумніву, що поточні публікації Товариства Вартової башти все ще приходять від офіційної організації Свідків Єгови. Вони також схилялися до крайніх  поглядів щодо багатьох справ. Приміром, на їхню думку, наречена не повинна мати білої весільної сукні, а також вважалося неправильним носити обручки. Ряд осіб залишили організацію. Однак з часом чимало з них зрозуміли свою помилку й повернулись, аби служити Єгові.

Підпільна діяльність

Хоча наша християнська діяльність була під забороною, кожного разу, як тільки з’являлася можливість, ми проводили щотижневі зібрання у групах з 10—15 чоловік. Завдяки цьому ми зміцнювались духовно. Нас підбадьорювало як біблійне вивчення, так і спілкування після вивчення. Порівнюючи свої життєві обставини, ми усвідомлювали, що всі ведемо подібну боротьбу. Кожен з нас брав до серця слова апостола Петра: «Ті самі муки трапляються й вашому братству по світі» (1 Петра 5:9).

Свої обговорення ми ґрунтували на статтях з «Вартової башти». Як до нас потрапляли журнали? Свідки, котрі діяли як кур’єри, перевозили через кордон в Україну копії мікрофільмів. Ці фільми передавали запланованим маршрутом від одного Свідка до іншого, кожен з яких робив відповідну кількість копій для свого збору. Деколи мене теж залучали до цієї роботи. Протягом дня я працював, а вночі був зайнятий у служінні Єгові, виготовляючи журнали й виконуючи іншу роботу. Дотримуватися графіка було нелегко, але ті з нас, хто мав відповідальності в організації, відчували, що Єгова «змученому дає силу» (Ісаї 40:29).

Ми шукали нагоди розмовляти про Біблію з людьми, яких зустрічали. Часто робили це у громадському транспорті. Один з методів розпочинати розмову полягав у тому, що ми читали щоденну газету й потім мимохідь згадували найостанніші новини людині, що сиділа поруч. Коли починалась розмова, ми скеровували її на біблійну тему. Таким чином добра новина поширювалась у нашій території.

Чеснотна жінка

У 1965 році я одружився з Тамарою, яка виховувалась як служителька правдивого Бога й знала, що означало відстоювати свою віру перед обличчям випробувань. Її брата Сергія тричі заарештовували й допитували за його діяльність. Останнього разу в його домі знайшли примірники «Вартової башти», за що він отримав вирок 10 років позбавлення волі. Тамару також викликали на допити і погрожували ув’язненням.

Після одруження було важко знайти місце для проживання, але одне подружжя з Сокаля, яке прихильно ставилось до Свідків, запропонувало нам маленьку кімнату в їхньому домі за низьку платню. Ця сім’я запевнила нас, що навіть якби мене знову заарештували, Тамара зможе і далі жити в цій кімнаті. Ми з дружиною були вдячні Єгові за його благословення і тій родині за їхню доброту. Пізніше, коли ця сім’я переживала тяжку втрату, Тамара використала можливість, аби пояснити їхній дочці Галині  надію на воскресіння. Насіння біблійної правди дали плоди, і Галина полюбила нашого Творця. Вона охрестилась і тепер разом з чоловіком служить Єгові.

Більшість вихідних у 1970-х роках я проводив у різних частинах України, у Карпатах та Молдавії (Молдові), зустрічаючись і підбадьорюючи тих, хто брав провід в організації Єгови. Зазвичай я виїжджав у п’ятницю ввечері та повертався пізно в неділю. Тамара рідко знала, куди я їздив, і часом навіть не була впевнена, чи повернусь. Так продовжувалось роками. Я можу лише підтвердити те, що говорить Біблія про чеснотну жінку: «Ціна її більша від перел» (Приповістей 31:10).

У той час будь-яка діяльність Свідків Єгови була ризикованою. Ми могли виконувати її тільки за допомогою сили, якою наділяв нас Єгова. Незліченну кількість разів я потрапляв у складні ситуації, коли не знав, що робити. Тоді безмовно молився й покладався на силу від Єгови. Це стало способом нашого життя (Дії 4:29).

Ближче до наших часів

З часом слуги Єгови в Україні відчули полегшення. Переслідування послабились, а вироки з позбавленням волі було замінено на штрафи. У 1980-х роках влада визнала, що Свідки Єгови справді є міжнародною організацією. Тому, ув’язнюючи їх в Україні або в інших республіках Радянського Союзу, держава псувала свою репутацію за кордоном. Я пригадую, як один урядовець сказав мені: «Тепер ми усвідомлюємо, що релігія не є чимось поганим. Головною нашою турботою є те, аби релігійна група не спричиняла шкоди державі».

Наприкінці 1980-х років Східна Європа почала піднімати «залізну завісу», і відтоді в Україні ми мали більшу свободу. У 1991 році нашу проповідницьку працю легалізували. Пізніше, у вересні 1998 року, Товариство Вартової башти заснувало у Львові філіал. На початку 1999 почалось будівництво нових приміщень цього філіалу, розрахованих на понад 170 працівників. Сьогодні в Україні є понад 112 000 вісників і більше 250 000 було присутніх на Спомині у 2000 році. Найчудовіше те, що в наших рядах є велика кількість молодих людей. На конгресі в Києві 1991 року кореспондентка газети запитала мене:

 — Звідки взялися усі ці люди? Я думала, що в Радянському Союзі немає Свідків, і раптом бачу їх тисячі!

— Ми не з’явились раптово,— відповів я.— Ми служимо Єгові тут багато років.

— Як вам вдалось привабити стільки молодих людей у вашу релігію? — поцікавилася вона.

— Найліпше було б запитати їх самих. Нехай вони скажуть, чому хочуть служити Єгові.

— Я вже запитувала,— відповіла кореспондентка.— Вони сказали, що їм це подобається.

— У такому разі це і є причина. Якщо так відповіла наша молодь, значить таким і є пояснення.

Не лише молодим людям подобається служити Єгові. Ми з Тамарою служимо йому вже понад разом взятих 80 років і ні за що не бажаємо залишити нашу віру. Те, що ми Свідки Єгови, не звільняє нас від проблем. Ми усвідомлюємо, що доти, доки триває ця стара система, кожен і далі стикатиметься з труднощами. Але ми ліпше, ніж будь-яка інша група людей на землі, споряджені справлятися з ними. Ми надалі сповнені рішучості боротися з різними випробуваннями, як це було і в минулому, завдяки силі нашого Всемогутнього Бога Єгови. Кожен з нас відчуває те саме, що й Мойсей, який співав пісню перемоги: «Сила і міць моя — Господь, він став мені рятунком» (Вихід 15:2, Хом.).

[Ілюстрація на сторінці 22]

З іншими Свідками у виправно-трудовому таборі 21.

[Ілюстрація на сторінці 22]

Мікрофільм української «Вартової башти» (натуральна величина).

[Ілюстрація на сторінці 23]

З дружиною Тамарою.

[Ілюстрація на сторінках 24, 25]

Малюнок нового комплексу філіалу, будівництво якого ведеться у Львові.

[Ілюстрації на сторінці 25]

Чому так багато молодих людей в Україні служать Єгові?