Випробування віри в Польщі
Випробування віри в Польщі
РОЗПОВІВ ЯН ФЕРЕНЦ
КОЛИ лютувала Друга світова війна, я був ще хлопчаком. Добре пам’ятаю, як наш дядько, Свідок Єгови, приходив до нас і читав з Біблії. Батькам це не особливо подобалося, але мій брат Юзеф, сестра Яніна та я дуже цікавилися тим, про що він розповідав. Невдовзі ми втрьох символізували своє присвячення Єгові водним хрещенням. Тоді мені було лише 14 років.
Батьки, зауваживши, як позитивно впливає на нас вивчення Біблії, також почали прислухатися до її рад. Коли тато зрозумів, що Святе Письмо засуджує ідолопоклонство, то сказав: «Якщо так каже Боже Слово, виходить, що священики тримають нас у темряві. Сину, познімай зі стін усі образи й викинь їх геть!» Через два роки мої батьки охрестилися і до самої смерті вірно служили Єгові.
Труднощі на нашому шляху
Після війни для Свідків Єгови настали тяжкі часи. До нашого бюро в Лодзі вдерлися працівники Відділу Безпеки й арештували усіх братів. А на сході Польщі Свідки зносили жорстокі напади партизанських загонів Національних Збройних Сил, які під’юджувало католицьке духівництво *.
Приблизно у той самий час комуністичні органи влади скасували виданий нам дозвіл на конгреси й намагалися перешкодити проведенню тих, які вже розпочалися. Однак цей чимраз сильніший опір лише зміцнив нашу рішучість далі проповідувати про Боже Царство. У 1949 році в Польщі діяло понад 14 000 Свідків.
Невдовзі я став піонером — повночасним служителем Свідків Єгови. Першим моїм призначенням було проповідування в місцевості за 500 кілометрів від дому. Але з часом отримав завдання служити роз’їзним наглядачем на сході від Любліна, недалеко моїх батьків.
Арешт і переслідування
У червні 1950 року мене арештували комуністичні органи влади і звинуватили як американського шпигуна. Потім кинули у вогкий льох, звідки ночами водили на допити до слідчого офіцера. «Релігійна група, до якої ти належиш,— це секта й ворог нашої країни,— сказав він.— Ваше бюро працює для американської розвідки. Можемо це довести! Твої брати вже зізналися, що їздили по країні й збирали дані про військові об’єкти та фабрики».
Усе це, звичайно ж, було чистісіньким обманом. Офіцер радив мені підписати заяву, що я зрікаюся «своєї ганебної організації», як він її називав. Він знову й знову схиляв мене до цього кроку і навіть намагався змусити написати імена й адреси всіх Свідків, яких я знав, та місця, звідки розходилася наша література. Але його зусилля були марні.
Після цього мене так побили палицею, що я аж знепритомнів. Мене відлили водою
і, коли я прийшов до себе, допит продовжився. Наступної ночі мене жорстоко побили по п’ятках. Я вголос благав Бога, щоб він дав сили залишитись непохитним. І відчув його підтримку. Ці нічні допити продовжувалися регулярно майже цілий рік.Мене звільнили у квітні 1951 року, але багато Свідків далі сиділи у в’язницях. Я відправився до відповідального брата й попросив нове призначення. «Чи не боїшся, що тебе знову заарештують?» — запитав він. Я відповів, що «тепер сповнений ще більшої рішучості працювати там, де є потреба». Мене знову призначили до роз’їзного служіння, а пізніше попросили організувати друкування та розповсюдження нашої літератури в Польщі.
У ті часи для розмноження «Вартової башти» ми використовували примітивні мімеографи та воскові матриці. Якість друку була кепська. Крім того, доводилося переплачувати за папір, якого в той час дуже не вистачало. Друкували ми літературу у потаємних місцях, наприклад у стодолах, льохах та на горищах. Якби когось з нас піймали, то відразу ж кинули б до в’язниці.
Пам’ятаю, що для нашої роботи ми навіть використовували суху криницю. У її стіні на глибині близько 12 метрів був вхід до маленького приміщення, де розмножували на мімеографі журнали. Нас спускали туди на мотузці. Одного разу, коли мене опускали у великому дерев’яному відрі, мотузка зненацька обірвалася. Я впав на дно й зламав ногу, через що потрапив до лікарні. А коли видужав, то продовжив друкувати літературу.
Приблизно в той час я зустрів Дануту, ревну піонерку. У 1956 році ми одружилися й наступні чотири роки служили разом у центральній частині Польщі. Оскільки в 1960-му в нас народилася друга дитина, ми вирішили, що Данута припинить повночасне служіння й займеться малюками. Незабаром мене знову заарештували й того разу кинули до льоху, в якому аж кишіло щурами. Через сім місяців я отримав вирок: два роки ув’язнення.
В’язниця і звільнення
У тюрмі в місті Бидгощ сиділо понад 300 в’язнів, тож я молився до Єгови, щоб дав мені можливість ділитися звісткою про Царство зі щирими людьми. Я порозмовляв з начальником тюрми й запропонував свої послуги перукаря. На моє здивування, він погодився. Невдовзі я вже голив та стриг в’язнів, а коли випадала нагода, проповідував тим, хто хотів слухати.
Через короткий час на мої розмови відгукнувся засуджений, який працював разом зі мною перукарем. Він навіть почав
розповідати іншим те, про що довідувався з Біблії. Але незабаром начальник наказав нам припинити поширення, як він висловився, «тієї підривної пропаганди». Мій товариш-перукар залишався непохитним. Він сказав: «Я вже не краду й не курю. Я врешті знайшов зміст у житті й хочу стати Свідком Єгови».Після звільнення з в’язниці брати призначили мене наглядати в Познані за «пекарнею» — так називалися наші таємні друкарні. Під кінець 1950-х років технологія друку у них значно поліпшилась. Ми навчилися фотографічно зменшувати розмір сторінок,— що було великим прогресом у розвитку нашої поліграфії,— а також оперувати друкарською машиною «Ротапринт». У 1960 ми також почали друкувати та оправляти книжки.
Але невдовзі один сусід повідомив владам про нашу діяльність і мене знову заарештували. Вийшовши у 1962 році на волю, я отримав завдання служити разом з іншими братами в Щецині. Однак, перш ніж ми туди відправилися, надійшла інформація,— як думалося від вірних християнських братів,— що плани змінилися і слід їхати в Кельце. Проте там нас схопили, і мене засудили на півтора року. Нас видали зрадники з-посеред наших братів. З часом ми довідалися, хто це був, і усунули їх з наших рядів.
Коли я зрештою звільнився, мене призначили наглядати за друкуванням по цілій Польщі. Десять років усе було гаразд, але у 1974-му в Ополе мене вистежили й заарештували. Невдовзі я вже сидів у в’язниці в Забже. «Твоє єпископство закінчилося,— сказав начальник тюрми.— Якщо будеш і далі поширювати свою пропаганду, то потрапиш до одиночної камери».
Проповідування у в’язниці
Але моє служіння, звичайно ж, не закінчилося. Я навіть розпочав біблійне вивчення з двома засудженими. Зрештою вони зробили чудовий поступ і я охрестив їх у великій тюремній ванні.
Інші в’язні теж відгукнулися на наше проповідування, тож у квітні 1977 року ми зібралися разом, щоб відзначити Спомин Христової смерті (Луки 22:19). Через два місяці, в червні 1977 року, мене звільнили й уже більше не заарештовували.
На той час влада стала більш терпимо ставитися до нашої діяльності. Цьому, без сумніву, дуже посприяли візити членів Керівного органу Свідків Єгови. У 1977 році троє з них провели в різних містах Польщі розмови з наглядачами, піонерами та довголітніми Свідками. Наступного року двоє цих братів зателефонували до Відділу у справах релігії й люб’язно поговорили з відповідальними особами. Проте лише у 1989 році було знято заборону з нашої діяльності. Сьогодні у Польщі активно служить 124 000 Свідків.
Через слабке здоров’я Данута в останні роки вже не може їздити зі мною, але вона підбадьорює мене й хоче, щоб я і далі відвідував збори. Завжди буду вдячний за її неоціниму підтримку під час багатьох років мого ув’язнення.
Вважаю, що рішення присвятити своє життя Єгові, яке я прийняв понад 50 років тому, було правильним. Служіння йому від усього серця приносить мені велику радість. Разом з дружиною надалі відчуваємо, як виконуються слова, записані в Ісаї 40:29: «Він [Єгова] змученому дає силу, а безсилому — міць».
[Примітка]
^ абз. 6 Дивіться «Щорічник Свідків Єгови за 1994 рік», сторінки 213—222.
[Ілюстрації на сторінці 20]
Для друкування літератури ми використовували мімеограф, потім друкарську машину «Ротапринт».
[Ілюстрації на сторінці 21]
З дружиною Данутою.