Єллоустон. Країна води, каменю і вогню

Від нашого кореспондента в США

Якщо йдеться про перший у світі національний парк, найвідоміші й найвищі гейзери та найбільше гірське озеро Північної Америки,— це не що інше, як Єллоустон.

З НЕВГАМОВНОЮ цікавістю ми з дружиною під’їхали до північного входу в Єллоустонський національний парк, що у штаті Вайомінг (США). Ще з дитинства нас інтригували такі слова, як «гейзер», «гаряче джерело», а також назва Незмінний. Чи дійсність виправдає наші сподівання?

Біля головного входу в парк ми побачили масивну кам’яну арку. На її вершечку виднілися слова: «На користь і втіху людства». Відкритий 1872 року, Єллоустон став першим у світі національним парком.

Ми розпочали огляд від Маммот-Гот-Спрінґс, місцевості коло кордону штату Монтана. Тут можна побачити, як жар з надр землі виконує свою важку роботу. Вода у невеличких заглибленнях і западинах кипіла й бралася бульбашками. З розколин вилітала пара. Тераси з рожевого мінералу, який називається травертин, виглядали наче віск, що стікає зі свічки.

Що кипить під Єллоустоном?

В Єллоустонському парку нараховується аж 10 000 геотермальних чуд. Через плато високих Скелястих гір проходить континентальний вододіл *. Води струменіють на захід і на схід, але також ідуть під землю. Ми дізнались, що завдяки їм Єллоустон здійснює свої чуда. Колись плато потрясали потужні виверження вулканів. Тисячі років тому після одного такого виверження залишилась величезна кальдера (кратер) розміром 75 на 45 кілометрів. Магма, або розтоплена порода, яка досі криється в надрах, спричиняє кипіння під Єллоустоном.

Згідно з поясненнями на стендах парку, води з поверхні землі просочуються крізь пористу породу доки не досягають надзвичайно гарячого пласта якраз над магмою. Тут жар виштовхує воду вгору. Там, де вона знаходить отвір, утворюється гаряче джерело. Коли ж перепони у скелі не дають струменю розігрітої води підніматись угору, виникає тиск і утворюється гейзер. В інших місцях волога виділяється з невеличких отворів струменями пари — це фумароли. У місцях, де кислотні гази та вода перетворюють ґрунт у багно і мул, булькотить кипляче болото. Захопливе видовище!

Незмінний

Спостерігаючи за геотермальною активністю навколо Маммот-Гот-Спрінґс, здавалося, що ми вже поблизу відомого гейзера Незмінного. Але коли подивились на карту парку, то лише тоді зрозуміли, що до нього ще 80 кілометрів на південь. Отже, територія Єллоустона набагато більша, ніж ми сподівались; вона охоплює 900 000 гектарів.

У пошуках Незмінного ми обрали дорогу, яка проходила у західній частині парку й дозволяла туристам побачити п’ять долин гейзерів. Незабаром запах сірки й клуби пари стали для нас звичайним явищем.

Подібно до мільйонів інших людей, які приходили подивитися на Незмінний, ми хотіли довідатись, коли гейзер почне свою роботу. Ми завжди думали, що виверження відбувається регулярно — а саме, кожних 57 хвилин. Але, подивившись навкруги, побачили інформаційний стенд, на якому зазначалось, що наступне виверження гейзера передбачалось у 12.47. Треба було чекати понад годину, та ще й невідомо, чи це припущення правильне! Ми запитали про це Ріка, лісничого парку.

 «Те, що Незмінний діє через однакові проміжки часу — міф,— сказав він.— Інтервал між виверженнями постійно змінюється і з роками збільшується через землетруси та ще тому, що малосвідомі люди кидають різні предмети у жерло гейзера. Сьогодні середній інтервал дорівнює коло 80 хвилин. Наші працівники можуть лише припускати, коли відбудеться наступне виверження».

Годинник показував 12.30. Ми підійшли до Незмінного, аби побачити очікуване видовище. Сотні людей сиділи на оглядовому майданчику чи наближались до нього. Незмінний примусив чекати на себе десять хвилин. Але коли він вибухнув, то показав усю свою чарівну красу, якої не може передати жодна фотографія. «Прополоскавши горло» декількома уривчастими вибухами, гейзер показав повну силу. Усі зааплодували. Виверження тривало близько трьох хвилин і, на нашу радість, було винятково високим. Струмінь води й бризки здіймались угору й опускалися, сягаючи заввишки від 37 до 46 метрів. Водяний пил потрапляв у промені сонця і розсіювався, утворюючи різні візерунки.

Коли гейзер утихомирився, ми пішли у поблизький готель. Однак Незмінний і далі нагадував про свою присутність. Упродовж того самого дня незадовго до передбачуваних наступних вивержень усі гості припиняли свої заняття і збирались біля гейзера. Відбулось ще декілька вивержень — надзвичайно довгих, високих і гарних. Одне з них було особливим: немов танцюючи, стовпи води вирізнялися на тлі заходу сонця. Ми переконались, що цей гейзер справді незмінний.

«На нашій планеті існує майже 500 гейзерів, і приблизно 300 з них є в Єллоустоні,— розповів Рік.— З них 160 містяться в цій маленькій долині, Верхній долині гейзерів, що завдовжки лише 2 кілометри. Інші гейзери з’являються і зникають,— тобто діють або згасають,— але Незмінний завжди незмінний». Його сусід, гейзер Гігант, підкидає струмінь води на висоту аж 60 метрів. Гейзер Стімбоут може викинути стовп води заввишки 120  метрів, утричі вище, ніж Незмінний, однак протягом років може не діяти. У долині Норріс гейзер Ехін час від часу поливає своїх поклонників теплою водою.

Втекти від бізона

Наступного дня ми переглянули брошуру для відвідувачів парку. Там говорилось: «Під тонкими і ламкими пластами породи проходить гаряча вода; температура води у ставках сягає точки кипіння. Щороку туристи, які відставали від групи у термальних зонах, зазнавали серйозних опіків, і навіть гинули в окропі». В іншій брошурі написано: «Пересторога: багато відвідувачів парку постраждали від нападу бізона. Ця тварина може важити 900 кілограмів і розвивати швидкість до 50 кілометрів за годину, тобто утричі швидше, ніж можете бігати ви». Ми надіялись, що у найближчому часі нам не доведеться втікати від бізона!

В Єллоустонському парку першість на дорогах мають тварини. Коли у поле зору водіїв потрапляє котрась із них, автомобілі різко зупиняються й утворюють затори у непередбачуваних місцях. Ми під’їхали до одного з них тоді, як автомобілі вже потроху роз’їжджались, а туристи повертались до своїх машин. Одна жінка, яку ми запитали про те, що ж привернуло увагу туристів, сказала: «Великий американський лось, але його вже не видно».

Згодом ми бачили кілька лосів, які терпеливо переводили своїх дворічних малюків через потік. Лосі спускались до нижнього парку з гір, де вони провели зиму. Малюки аж ніяк не хотіли йти — їх було важко «переконати». Але мами продовжували кликати своїх малят, і кінець кінцем ті перейшли.

«Моя мізерність і безпорадність»

Потім ми поїхали до Великого каньйону. Там зупинялися в різних оглядових місцях на висоті 360 метрів і дивилися — іноді без великого ентузіазму — додолу. Натаніел Ланфорд в експедиційному журналі 1870 року згадував про свою «мізерність і безпорадність», коли споглядав на два надзвичайно високі водоспади й цю 32-кілометрову ущелину з яскравими брунатно-жовтими стінами (звідси походить назва річки Єллоустон (жовтий камінь). Нам довелось відчути таку ж мізерність та безпорадність, як і він.

Наступного дня ми вирушили на схід. І знову ландшафт парку змінився. Тут починався високий ліс, і дорога двічі перетинала континентальний вододіл. Уже в котрий раз ми бачили бізонів, які зазвичай стояли у своїй типовій позі, та інших великих тварин. На жаль, не вдалось побачити ведмедів, які теж дуже  приваблюють туристів до Єллоустонського парку. Що з ними сталось?

Протягом років через близький контакт з цими тваринами деякі туристи дістали поранення або навіть загинули. Ситуація також не була на користь ведмедів. Отже на початку 1970-х років Служба національного парку закрила доступ до смітників, таким чином відлучуючи ведмедів від людської їжі. Це спонукало їх відійти у дикі місця. Програма досягла мети. Нині ведмеді здобувають їжу звичайним для себе способом і виглядають здоровішими. Однак туристи можуть зустріти їх і тепер, наприклад, у таких містинах, як Фішинґ-бридж. Адже там ловлять рибу, влаштовують трапези та зупиняються на ночівлю і люди, і ведмеді.

Кінцевим пунктом нашої подорожі і був Фішинґ-бридж. Саме тут парк подарував нам свій останній великий сюрприз. Коли ми подивились на озеро Єллоустон — найбільше гірське озеро Північної Америки — та засніжені вершини гірського пасма Титон, на якусь хвилю здалось, що ми на півночі Італії; так величаво виглядало озеро і гори навколо. Проте ведмедів не було.

Надійшов час залишати Єллоустонський національний парк. Видовище було захопливе, це піднесло нас на дусі. Дійсність перевершила наші сподівання.

[Примітка]

[Рамка/Ілюстрація на сторінці 17]

Пожежі 1988 року

Наприкінці липня і серпня 1988 року маленькі спалахи в Єллоустоні швидко перетворились у вісім спустошливих пожеж, які людина була не в стані контролювати. Одна з причин — це засуха, оскільки літо 1988 року виявилось найпосушливішим за всю історію Єллоустонського парку. Інша причина — сильні вітри. Пориви сягали до 80 кілометрів за годину, через що вогонь посувався щодня аж на 20 кілометрів. Вітри несли гарячий попіл далеко попереду вогню — такого і досвідчені пожежники ще ніколи не бачили. З цього попелу виникали нові пожежі.

Для приборкання вогню доклали чимало зусиль. Було залучено майже 10 000 цивільних і військових пожежників та понад 100 пожежних машин, на що затратили 120 мільйонів доларів. Вертольоти й літаки скинули коло 5 000 000 літрів протипожежної речовини і 40 000 000 літрів води. Ніби глузуючи з цих спроб, полум’я розповсюджувалося по парку, оминаючи лише деякі поселення. День у день густе покривало диму зависало в повітрі. Наприкінці літа парк нагадував воєнну зону. Лише в середині вересня, коли пожежі знищили 600 000 гектарів землі, холодне повітря, осінні грози і легкий сніг зупинили вогонь.

Пожежі майже не ушкодили популяцію тварин, а наплив туристів з того часу неухильно зростає. Коли дим розсіявся, змінений краєвид прикрасила осінь, а навесні польові квіти цвіли так рясно, як ніколи раніше. Згодом молоді дерева густо вкрили згарища.

[Ілюстрації на сторінці 15]

Незмінний.

Нижні водоспади.

[Відомості про джерело]

NPS Photo

[Ілюстрація на сторінках 16, 17]

Вогненна річка.

[Ілюстрація на сторінці 17]

Басейн «Морнінґ ґлорі».

[Відомості про джерело]

NPS Photo