Мене підтримує надія

РОЗПОВІЛА ТЕТЯНА ВІЛЕЙСЬКА

Наше родинне щастя було зруйноване, коли від рук убивці в нашій квартирі загинула мама. Через чотири місяці наклав на себе руки батько. Після всього, що сталося, мені теж більше не хотілося жити. Чому ж я все ще живу й розповідаю цю історію? Дозвольте пояснити.

ДОНЕЦЬК — це місто на сході України, в якому багато доменних печей та шахт. Мешкає там понад мільйон привітних, працьовитих людей, які розмовляють російською мовою. Багато з них захоплюються астрологією та спіритизмом, читають гороскопи, щоб довідатися про майбутнє, звертаються за порадами до чаклунів або навіть викликають духи померлих, сподіваючись звільнитися від якихось хвороб чи просто задля розваги.

Мій батько був шевцем. І хоча він вважав себе атеїстом, однак вірив, що хтось нас на цю землю помістив. Він часто говорив: «Ми лише гості на цій планеті». А мама кожного року на Великдень ходила до церкви, бо казала: «Якщо Бог є, якщо він дійсно існує, то треба туди йти». Я народилася у травні 1963 року. Були ще в мене старша сестра Люба та молодший брат Сашко, і всі ми разом жили дружною сім’єю.

«Біла магія — добра»

Якось на шахті сталась аварія, і наш далекий родич, дядько Петро *, отримав травму голови, через що йому довелося лікуватись у неврології. Турбуючись про своє здоров’я, він звернувся до чаклуна, а той увів його в контакт зі світом духів. Хоча дядькова дружина й мої батьки говорили йому, що чаклунство — це глупота, він вважав, що вони нічого не розуміють. «Я займаюся білою магією,— твердив він.— Чорна магія погана, але біла — добра».

Дядько Петро казав, що володіє силами, завдяки яким може передбачати майбутнє й охороняти людей від зла. Але невдовзі від нього пішла дружина. Тож часом дядько жив у нас, іноді навіть по кілька тижнів. Вплив його на нашу сім’ю був жахливий. Мама з татом почали сильно сваритися. Скінчилося все тим,  що вони розлучилися. Ми, діти, переселилися з мамою в іншу квартиру, і дядько Петро, мамин родич, став жити в нас.

Згодом Люба одружилася й виїхала з чоловіком до Уганди, в Африку. У жовтні 1984 року Саша поїхав у відпустку, а я відправилася на тиждень до Горлівки. Коли виходила з дому, то кинула мамі звичне «до побачення». Як жаль, що не сказала їй чогось більше або взагалі не залишилася з нею вдома! Річ у тім, що це був останній раз, коли я бачила маму живою.

«Твоя мама більше не живе»

Коли я повернулася з Горлівки, то побачила, що квартира опечатана, а на дверях висить записка від міліції, що вхід заборонений. Мене кинуло в дрож. Я задзвонила до сусідів. Наша сусідка Ольга була в такому шоці, що не могла вимовити й слова. Її чоловік Володя сказав мені: «Таня, сталося щось жахливе. Твоя мама більше не живе. Її вбив дядько Петро. Потім він прийшов до нас і зателефонував у міліцію, щоб здатися».

У міліцейській дільниці підтвердили, що ця страшна новина — то правда, і дали мені ключі від нашої квартири. Я зненавиділа дядька всім серцем. У гніві зібрала більшість його речей — у тому числі книжки про магію,— згорнула в простирадло, віднесла на пустирище недалеко від дому й спалила.

Саша теж зненавидів дядька. Невдовзі брата призвали до армії і він поїхав з дому. До мене переселився батько, а потім приїхала з Уганди на короткий час Люба. Іноді ми відчували, що нас непокоять злі сили. Крім того, тата мучили жахливі сни. Він звинувачував себе у смерті мами. «Якби я залишився з нею,— казав він,— вона була б жива». Невдовзі батько попав у глибоку депресію. Через чотири місяці з дня маминої загибелі він вчинив самогубство.

Після похорону Саша повернувся до армії, а Люба в Уганду. Я спробувала розпочати нове життя й поступила в Макіївський інженерно-будівельний інститут, до якого від нас було 30 хвилин їзди. Аби викреслити з пам’яті те, що сталося, почала переставляти в домі меблі й змінювати обстановку. Але у квартирі все ще відчувався вплив демонів.

«О Боже, якщо ти справді існуєш»

Саша закінчив військову службу й повернувся додому. Але ми почали сильно сваритися. Потім він одружився, а я на кілька місяців поїхала за 170 кілометрів у Ростов, російське місто на березі Азовського моря. Зрештою вирішила позбутися абсолютно всього, що належало дядькові.

Мене охопило таке глибоке пригнічення, що я також стала серйозно думати про самогубство. Але у вухах лунали мамині слова: «Якщо Бог є, якщо він дійсно існує». Якось увечері я вперше в житті помолилася. «О Боже,— благала,— якщо ти справді існуєш, прошу, покажи мені, навіщо ми живемо». Через кілька днів надійшов лист від Люби. Вона запрошувала в гості до Уганди, тому я відклала самогубство на потім.

Несподіванки в Уганді

На землі не так багато куточків, котрі настільки несхожі між собою, як Україна й Уганда. Я прилетіла до Ентеббе в березні 1989 року. Коли вийшла з літака, то здалося, що потрапила у вогняну піч. Мені ще ніколи не доводилося бувати у такому спекотливому місці! Нічого дивного, адже я вперше виїхала за межі Радянського Союзу. Люди навкруги розмовляли англійською мовою, і я зовсім їх не розуміла.

Я сіла в таксі й за 45 хвилин була в Кампалі. Природа тут настільки відрізнялася від нашої, що мені здавалося, ніби я опинилась на іншій планеті! Мій привітний таксист був втіленням  доброти і допоміг мені знайти дім Люби та її чоловіка Джозефа. Нарешті зустріла рідні душі!

Люба вивчала Біблію зі Свідками Єгови. Я ніколи про них не чула, тож сестра взялася розказувати, хто вони такі. Вона ходила за мною по хаті й розповідала все, чого навчилася, починаючи від книги Буття до Об’явлення. Повірте, витримати це було нелегко!

Невдовзі прийшли дві жінки, Свідки Єгови, які проводили вивчення з Любою. Одна з них називалася Маріане. Вона не намагалася відразу проповідувати мені, оскільки тоді я і так не розуміла англійської. Але її теплі привітні очі говорили, що це щира, щаслива людина. Маріане показала мені малюнок з брошури «Ось! Я творю все нове», на якому було зображено Рай. «Подивись на цих жінок,— сказала вона.— Це ти, а інша жінка — то я. Ми з тобою в Раю разом з усіма цими людьми. Як чудово, правда?»

Здавалося, що інші Свідки в Кампалі змовилися й по черзі відвідували Любу та Джозефа. Всі вони були аж надто привітні, і я запідозрила, що Свідки просто намагаються справити на мене добре враження. Через кілька тижнів вперше відвідала зібрання, якраз відзначали Господню Вечерю (Луки 22:19). І хоч я не розуміла, про що велася мова, але мене знову вразила привітність цих людей.

«Прочитай її від початку до кінця»

Маріане подарувала мені Біблію російською мовою — першу в моєму житті. «Прочитай її від початку до кінця,— заохотила вона.— Навіть, якщо нічого не розумієш, просто читай!»

Подарунок Маріане мене дуже зворушив, тому я вирішила зробити так, як вона сказала. «Зрештою,— подумала,— який сенс мати Біблію і не читати її?»

Тож, повертаючись в Україну, взяла Біблію з собою. Протягом кількох наступних місяців я працювала в Москві, а у вільний час читала Біблію. Коли через дев’ять місяців знову летіла до Уганди, то вже прочитала половину цієї книги. У Кампалі Маріане показала мені в Біблії чудову надію на майбутнє. Рай! Воскресіння! Зустріч з мамою й татом! Врешті я зрозуміла, що те, чого навчалася, було відповіддю на мою молитву в Донецьку (Дії 24:15; Об’явлення 21:3—5).

Коли ми розглядали тему про злих духів, я слухала, затамувавши подих. Біблія підтвердила те, що я вже давно підозрювала: не існує білої, або нешкідливої, магії. Усе це обман, пов’язаний з великою небезпекою. Мені не потрібно було більше доказів, достатньо того, що сталося в нашій сім’ї. Спаливши речі дядька Петра, я підсвідомо зробила правильний крок. Перші християни також попалили свої магічні книги, коли почали служити Єгові (Повторення Закону 18:9—12; Дії 19:19).

Чим довше я вивчала Біблію, тим більше переконувалася, що знайшла правду. Я кинула курити й у грудні 1990 року охрестилася на символ свого присвячення Єгові. Люба охрестилася на три місяці раніше за мене, а Джозеф у 1993 році.

Знову в Донецьку

У 1991 році я повернулася в Донецьк. Того ж року Свідки Єгови в Україні були визнані законом, а це означало, що тепер ми могли вільно збиратися й відкрито проповідувати. Свідки розмовляли на вулицях з кожним, хто мав вільну хвилину. Невдовзі виявилося, що навіть у країні, де багато людей називали себе атеїстами, чимало з них хотіли дізнатися про Боже Царство.

На початку 1990-х років у нас було зовсім мало біблійної літератури, тому ми відкрили на вулицях Донецька пересувну бібліотеку й позичали наші публікації. На головній площі було поставлено стенд з нашими книжками, журналами та брошурами. Незабаром щирі, допитливі  люди почали зупинятися коло нас і запитувати про те, що їх цікавило. Бажаючі позичали літературу, і ми пропонували їм домашнє біблійне вивчення.

У 1992 році я стала піонеркою, повночасним служителем Свідків Єгови, а у вересні 1993 року мене запросили до українського відділу перекладачів у філіал Товариства Вартової башти в Зельтерсі (Німеччина). У вересні 1998 року ми переїхали до Польщі, де чекаємо закінчення будови нашого нового філіалу коло Львова.

Ріст народу Єгови в Україні дійсно дивовижний. У 1991 році в Донецьку був один збір, в якому служило 110 вісників, а тепер там 24 збори й понад 3000 Свідків! Однак відвідини мого рідного міста в 1997 році принесли мені не лише багато радості, але й хвилини великого неспокою.

«Тебе розшукує дядько Петро»

Коли я була в Донецьку, Юля — Свідок, яка знала нашу сім’ю, повідомила мені тривожну новину: «Тебе розшукує дядько Петро. Він хоче з тобою порозмовляти».

Прийшовши того вечора додому, я плакала й гаряче молилася до Єгови. Чого дядько від мене хоче? Знала, що за свій злочин він відсидів кілька років в ув’язненні. Я ненавиділа його за те, що він вчинив, і вважала недостойним довідатися про новий світ, який обіцяє Єгова. Кілька днів я молилася про цю справу і зрештою зрозуміла, що не мені вирішувати, хто гідний отримати вічне життя, а хто ні. Пригадала собі: Ісус Христос пообіцяв злочинцю, який висів поруч на стовпі, що той буде з ним у Раю (Луки 23:42, 43).

Це допомогло мені прийняти рішення побачитися з дядьком і розповісти йому про Месіанське Царство й Божу нову систему речей. І от у супроводі двох християнських братів я відправилася за адресою, яку дала Юля. Там вперше з дня смерті мами зустрілася з дядьком лицем в лице.

Атмосфера була напружена. Я пояснила дядькові, що стала Свідком Єгови  і що Біблія допомогла мені зрозуміти, чому у цій системі всі люди мають проблеми, іноді навіть зазнають особистих трагедій. Також сказала, як було жахливо, коли ми втратили маму, а потім ще й батька.

Дядько Петро пояснив, що то якийсь голос наказав йому вбити мою маму, і детально описав все, що трапилося того дня. Коли слухала цю страшну історію, почуття відрази до нього змішувалося з жалістю, бо він поводився, наче загнаний звір. Як тільки дядько закінчив розповідати, спробувала показати йому декотрі чудові біблійні обітниці. Оскільки він казав, що вірить в Ісуса, я запитала:

— А у вас є Біблія?

— Поки що ні. Але я замовив,— відповів він.

— Можливо, ви вже знаєте, що, згідно з Біблією, особисте ім’я правдивого Бога — Єгова (Псалом 68:4, Дерк.).

Почувши це ім’я, дядько аж затрясся.

— Не згадуй більше цього імені,— сказав він.— Мені від того погано.

Наші зусилля порозмовляти з дядьком про чудові Божі обітниці так ні до чого й не допровадили.

Ідучи від нього, я чітко усвідомила собі, що коли б не пізнала Єгову, то, можливо, загинула б так само як мама або, подібно до батька, наклала б на себе руки чи стала маріонеткою й учинила б якісь жахливі злочини, як дядько. Наскільки ж я вдячна, що змогла пізнати правдивого Бога Єгову!

Зосереджуватись на майбутньому, а не на минулому

Усі ті жахіття, які я пережила, залишили на мені емоційні рубці. Навіть сьогодні спогади іноді завдають мені великого болю та страждань. Але коли я пізнала Єгову і його обітниці, то почала поволі одужувати. Біблійна правда навчила мене зосереджуватися не на минулому, а на майбутньому. А Єгова приготував для своїх слуг справді чудове майбутнє!

Одна з обіцянок Єгови — воскресіння мертвих до життя в земному раю. Як же я радітиму, коли знову зустрінуся зі своїми батьками! Тато мав рацію, кажучи: «Ми лише гості на цій планеті». А мамина віра в те, що Бог, мабуть, таки існує, теж не була безпідставною. Моя найбільша мрія — допомогти мамі й татові пізнати біблійну правду, коли вони воскреснуть у Божій новій системі речей.

[Примітка]

[Вставка на сторінці 24]

Вперше з дня смерті матері я зустрілася з убивцею лицем в лице.

[Ілюстрація на сторінці 23]

В обіймах місіонерів Маріане та Гайнца Вертгольців, які навчали мене в Уганді.

[Ілюстрація на сторінці 23]

Моє хрещення в Кампалі.

[Ілюстрація на сторінці 24]

Праця в українському перекладацькому відділі у Польщі.