По хвилях до смерті

Від нашого кореспондента у Франції

УЯВІТЬ лише на хвильку таке видовище. Натовпи захоплено спостерігають, як нова готова до плавання галера французького короля залишає середземноморський порт Марсель. Це одне з найгарніших суден, які будь-коли розсікали морські хвилі. Корму прикрашає вигадливе різьблення, не пошкодували для її оздоби також позолоти та перлів. Витончена вишита тканина надає палубі королівської пишноти. Коли вранішнє проміння виблискує на цих барокових розкошах, дехто з гордістю думає, що недарма Людовік XIV прославився як «король-сонце».

До XVII століття галери використовували рідко й лише для військових цілей, проте Людовік XIV вирішив примножити кількість своїх суден до 40, ставши власником найбільшого в Середземномор’ї галерного флоту. Фахівці стверджують, що король міг би цілком задовольнитися двадцятьма, тоді для чого був потрібен такий великий флот?

Королівський радник Жан-Батіст Кольбер аргументував це ось як: «Ніщо не підкреслить величі короля та не прославить його серед іноземців так, як галери». Безперечно, галери знадобилися Людовіку передусім для престижу. Але якою ціною він досяг цього?

Лише подумайте про людські страждання. На палубі 45 метрів завдовжки та 9 метрів завширшки тулилося 450 веслярів. Вони жили й працювали в такій тісноті довгі місяці. Через солоне морське повітря їхня шкіра вкривалася виразками, і на тілі від частих побоїв не загоювалися рубці. За словами французьких істориків, чи не половина з них померла в цій «найбільшій катівні».

Фактично те, що кількох осіб оповило пишнотою та славою, багатьом принесло страждання та смерть. Але звідкіля король взяв тисячі веслярів, аби укомплектувати 40 суден?

Як шукали веслярів

У середньовіччі веслярі галер чи, як їх називали, ґалеоті, були вільними людьми, а веслування вважалося шляхетним заняттям. Однак до XVII  сторіччя все змінилося. Деяких веслярів, котрих називали турками, купили в Османській імперії. Більшість із них були мусульманами, хоч дехто сповідував православ’я. Веслували також полонені.

Французькі історики коментують: «Безсумнівно, одним з найбільш огидних та беззмістовних заходів, вжитих для «зміцнення» екіпажу, було те, що на галери короля-сонця заслали ірокезьких воїнів». Французи допустилися помилки, захопивши індіанців. У 1689 році їх мусили відправити на батьківщину після того, як ірокези стали загрозою для ранніх французьких колоністів.

Однак, щоб втілити свої честолюбні плани, Людовік потребував більше веслярів. Кольбер вирішив проблему. Він повідомив суддям про волю короля: «Визнавати винними якнайбільше злочинців і навіть смертну кару заміняти роботою на галерах». Використання правопорушників для таких цілей не було чимось новим. Ще два століття до того, у часи воєн з Італією, вони ставали рабами на галерах. Проте протягом правління Людовіка XIV та його правнука Людовіка XV кількість висланих на галери сягнула небувалих масштабів. За період 1680—1748 років до такого покарання було засуджено майже 60 000 осіб. Ким були галерні раби?

Ким були галерники?

Майже половина засланих на галери були звичайними злочинцями: від убивць до кишенькових злодіїв. Контрабандистів також чекав цей вирок, часом вони становили велику частину веслярів.

Працювати на галерах примушували й тих, хто займав низьке становище в суспільстві. У 1666 році офіцер, котрий наглядав за ними, написав: «Як на мене, було б добре, якби вирішили взяти ледачих, пілігримів... циган та інших мандрівників і повністю укомплектувати ними галери. (...) Тоді світ звільнився б від цих покидьків, що є зайвим тягарем». Отже, під приводом збереження громадського порядку для веслування набирали циган та бідняків. А 1660 року до цієї служби силоміць завербували навіть польських пілігримів, котрі прийшли відвідати французьку святиню!

Ще одним джерелом робочої сили були дезертири, котрих чекав вирок: довічні роботи на галерах. Утікачам калічили ніс та вуха, таврували щоки — ставили знак лілії — і голили голови. Упродовж численних воєн, які вів Людовік XIV у 1685—1715 роках, на галерах опинилося біля 17 000 дезертирів. Що чекало цих людей?

Страждання

Страждання веслярів починалися ще до того, як вони потрапляли на море. Спершу їх до півроку тримали в тимчасових в’язницях, а потім заковували разом із сотнями інших та гнали до Марселя. Декому, наприклад в’язням, висланим з Бретані чи Парижа, доводилось, зносячи жахливі муки, понад місяць долати 800 кілометрів. Один сучасник назвав це «найжорстокішим покаранням засуджених». У дорозі багато з них помирало.

Однак причинами смерті були не лише тривала подорож чи вбога їжа. З в’язнів люто знущалася варта. Побої, позбавлення харчів і сну призводили до великих втрат. До того ж по дорозі місцеві французи виявляли мало співчуття до цих людей. Існують записи про те, що місцеві жінки відповіли одному в’язню, коли той  благав води: «Забирайся геть! Туди, де ти йдеш її буде багато!»

Половина не вижила

Чимало з тих каторжників так і не побачили моря, не те що галер. Після прибуття в порт з ними поводилися дуже грубо. В’язнів зганяли на порожню галеру й оглядали, як один з них описав, наче «куплених на базарі корів». Записували їхні особисті дані, тоді кожен отримував номер, під яким перебуватиме на галері. Один історик зазначає: «Безумовно, що перший контакт з галерниками вкрай спантеличував новаків і був величезним шоком як у психологічному, так і фізичному плані». Одначе попереду чекало ще гірше.

У відсіку завдовжки трішки більше двох метрів та метра завширшки купчилося по п’ятеро чоловік, вони місяцями жили й працювали прикутими до лавок. Кожен весляр мав лише 45 сантиметрів для сидіння. Панувала така тіснота, що чоловіки не могли навіть розмахнутися, коли гребли, а весла мали щонайменше 12 метрів довжини і важили понад 130 кілограмів. Безперервне веслування було страшенно виснажливим: спричиняло розрив м’язових тканин і надзвичайно підривало сили та витривалість галерників. Один історик пояснює, що це «можна прирівняти до найважчих завдань, які виконують у місцевостях з тропічним кліматом».

Галери були низькі, між водою та веслярами залишався десь метр. Як наслідок, люди завжди промокали до нитки, під ногами часто хлюпала вода, а солоне повітря роз’їдало шкіру. Харчувалися дуже скупо. Певний історик зазначає: «Засуджені не могли нічого зробити, щоб вижити». Про втечу годі було говорити. Винагорода за втікачів спонукувала місцевих селян приєднуватись до пошуків усіх, хто намагався врятуватись. Отож, це вдавалося лише одному зі ста.

На вирок рідко коли зважали. Приміром, той, кого засудили до веслування на галерах усього на кілька років, міг пробути там ще чверть сторіччя. Упродовж трьох років майже третина галерників помирала. Загалом ішла з життя половина веслярів. На суші смертність серед каторжників була такою ж високою. Протягом зими 1709—1710 років кожен третій помер від голоду та суворої погоди. Жахливо, що декого засилали на галери тільки за їхнє віросповідання.

Покарані за віру

У 1685 році король Людовік XIV скасував Нантський едикт. Протестантизм опинився під забороною *. Біля 1500 протестантів засудили до галер за те, що вони не навернулися на католицизм або намагалися втекти з країни. Саме так покарали «єретиків» 1545 року, коли за наказом короля Франціска I впродовж тижня на галери заслали 600 вальденсів *. Під час правління Людовіка XIV, так званого «найхристияннішого короля», переслідування набрало більшого розмаху.

Чому протестантів засилали на галери? Котрийсь із королівських чиновників пояснив: «Навернути єретиків можна тільки силою і ніяк інакше». Один історик додає: «Король сподівався, що, вдихнувши «повітря галер», більшість засуджених протестантів одразу ж залишать свою релігію, за яку стільки вистраждали». Проте вони так і не зробили цього, навіть в обмін на волю. Тому католицькі капелани, які були на суднах, часто підбурювали, щоб тих іновірців жорстоко  карали прилюдними побоями. Дехто з них гинув, а в декого до кінця життя залишалися рубці.

Всупереч такій жорстокості, протестанти активно розповідали про свою віру іншим. Як наслідок, декотрі особи, в тому числі принаймні один католицький капелан, навернулися на протестантизм. Освічених протестантів, котрих вважали найнебезпечнішими, забирали з човнів і кидали помирати до темниць. Однак це не завадило веслярам-протестантам допомагати одні одним, вони навіть вчили письма своїх неграмотних товаришів.

Ці засуджені не забували, чому їх переслідують. Протестант П’єр Сер написав: «Чим більше я страждаю, тим більше люблю правду, за яку терплю». У багатьох країнах жахалися, коли чули про релігійне переслідування на території Франції. У 1713 році англійська королева Анна наполягла, аби звільнили багатьох засуджених. Парадоксально, що до того протестантам забороняли залишати межі Франції, тепер же їх звідти виганяли.

Кінець часу галер

Зрештою галери почали відходити в забуття, причиною цього стали нововведення в галузі навігації та брак коштів. Фінансові проблеми Людовіка XIV призвели до зменшення флоту. У 1720 році залишилося лише 15 суден, і використовували їх набагато рідше. Довший час веслярі з галер мешкали в Марселі, де долучилися до економічного життя міста, працюючи на поблизьких миловарних заводах чи продаючи в’язаний одяг. Зрештою в 1748 році вийшов закон, який фактично поклав край епосі галер.

Однак французи й досі пам’ятають про них. Стикаючись з труднощами, вони часто вигукують: «Кел ґалер!», дослівно: «Що за галера!» Багато відомостей про життя на галерах ми маємо завдяки автобіографіям веслярів-протестантів. Незважаючи на жорстоке релігійне переслідування, вони утворили організацію взаємної допомоги та моральної підтримки. Щоб вижити, важливо було виявляти витривалість та надію, а компроміс не вважався виходом.

Цікаво, що навіть беручи до уваги релігійну нетерпимість того часу, історики дивувалися, з якою готовністю судді «без вагань видавали закони, котрі ставили чесних та вірних підданих в один ряд з найзапеклішими злочинцями».

Пам’ять про галерників — яскраве свідчення кричущої несправедливості, виявленої людьми до своїх ближніх. Справді, «запанувала людина над людиною на лихо для неї» (Екклезіяста 8:9). На щастя, вже недалеко час, коли призначений Богом Правитель Ісус Христос «визволить... бідаря, що голосить, та вбогого, що немає собі допомоги» (Псалом 72:12—14).

[Примітки]

[Ілюстрація на сторінці 13]

Вони веслували в нестерпних умовах.

[Відомості про джерело]

© Musée de la Marine, Paris

[Ілюстрація на сторінці 15]

У перекладі з французької напис на картині означає: «Як у надійний і справедливий спосіб навертати єретиків на католицьку віру». Картина датована 1686 роком.

[Відомості про ілюстрацію, сторінка 12]

Сторінки 2, 12 і 15: © Cliché Bibliothèque nationale de France, Paris.