Долати труднощі, встановлюючи цілі

ПОМЕШКАННЯ біля нью-йоркського аеропорту Ла-Ґуардіа належить подружжю Майнерсів: Вільяму (Білу) та Роуз. Ласкава господиня, котрій приблизно 75 років, бадьоро вітає гостя. Глянувши на затишну вітальню, неможливо не помітити, що в Роуз веселий характер. Цікава композиція з квітів біля дверей та барвисті картини говорять про життєрадісну вдачу.

Біля вітальні є світла кімната, де в ліжку лежить 77-річний Біл з трохи піднятою спиною завдяки функціональному матрацові. Коли він побачив гостя, його очі засвітилися, а на вустах з’явилась широка усмішка. Як він хотів би піднятися, потиснути руку та обняти, але не може. Біл повністю паралізований і ворушить лише лівою рукою.

Оскільки Біл має проблеми зі здоров’ям ще з 26 років, гість запитує його: «Що допомагало понад півстоліття справлятися з хворобами?» Біл та Роуз весело переглянулися. «Ми не знаємо нікого хворого!» — каже Роуз, і кімнату наповнює її щирий сміх. В очах Біла сяє втіха, він посміюється і киває головою на знак згоди. «Тут немає хворих»,— затинаючись, додає хриплим голосом. Ця пара обмінюється ще кількома веселими репліками, і незабаром знову лунає сміх. Безумовно, любов між Роуз і Білом, яка загорілася у вересні 1945 року, коли вони познайомились, не згасає і досі. Знову запитання до Біла: «Але якщо серйозно, з якими труднощами ти зустрічався? Що допомагало справлятися з ними і залишатися бадьорим?» Після недовгого вмовляння він погоджується розповісти свою історію. Нижче подано уривки з кількох розмов, які наш кореспондент провів з Білом та його дружиною.

Приходять труднощі

У жовтні 1949 року, три роки після одруження з Роуз і три місяці після  народження доньки Вікі, Біл довідався, що на одній із голосових зв’язок з’явилася злоякісна пухлина. Її видалили. Кілька місяців по тому його лікар повідомив про ще одну проблему: рак уразив цілу гортань. «Мені сказали, що без ларингектомії —видалення гортані — я проживу лише два роки».

Білу та Роуз розповіли про наслідки цієї операції. Гортань, або голосовий апарат, починається від кореня язика й переходить у трахею. Усередині гортані розміщені дві голосові зв’язки. Видихуване повітря з легень проходить через зв’язки, вони вібрують, і тоді утворюються звуки. Коли гортань видаляють, спереду шиї роблять отвір та приєднують до нього трахею. Після операції пацієнт дихає крізь цей отвір, проте голос втрачено.

Біл розповідає: «Почувши таке, я розізлився. У нас була маленька донечка, я мав добру роботу, ми багато очікували від життя, аж ось усе, на що сподівався, пішло за вітром». Але оскільки ларингектомія могла врятувати життя, Біл погодився на операцію. «Після операції,— пригадує він,— я не міг ковтати, не міг вимовити й слова, став просто німим». Коли Роуз відвідувала чоловіка, він спілкувався з нею лише з допомогою паперу й ручки. То були гіркі часи. Аби долати труднощі, це подружжя мусило ставити нові цілі.

Безмовний і безробітний

Внаслідок ларингектомії Біл став не лише німим, а й безробітним. Він працював у механічній майстерні, і тепер, коли дихав лише через отвір у шиї, пилюка й дим були небезпечні для легень. Треба було знайти іншу роботу. Біл, хоч і далі не міг розмовляти, почав навчатися в школі годинникарів. Він каже: «Це було схоже на попередню роботу. Я знав, як складати механізми, а виготовляючи годинники, також з’єднуєш частини. Тільки важать вони не по 50 фунтів!» Одразу ж після закінчення цієї школи, Біл знайшов роботу за фахом. Одну ціль досягнуто.

Тим часом Біл став відвідувати заняття, де вчили говорити псевдоголосом, коли звуки утворюються не за допомогою голосових зв’язок, а завдяки вібрації стінок стравоходу — органа, по якому їжа від глотки переходить у шлунок. Спершу потрібно навчитися вдихати повітря, щоб воно потрапляло у стравохід. Потім відригувати повітря так, щоб можна було контролювати цей процес. Під тиском видихуваного повітря стінки стравоходу коливаються. Таким чином утворюються хриплі звуки, які за допомогою артикуляції відтворюють мову.

«До того я відригував лише тоді, коли переїдав,— говорить Біл, усміхаючись,— але тепер треба було вчитися робити це раз за разом. Спочатку я міг вимовляти лише по одному слову, наприклад: «[Вдих, повітря йде до стравоходу, відрижка] Як [вдих, повітря йде до стравоходу, відрижка] справи?» То було нелегко. Тоді мій учитель порадив пити багато імбирного пива, бо завдяки великій кількості газу починається відрижка. Отож, як тільки Роуз і Вікі йшли гуляти, я пив та відригував, і так щоразу. Це коштувало великих зусиль!»

 Хоч майже 60 відсотків пацієнтів після видалення гортані не можуть оволодіти псевдоголосом, Біл робив поступ, до чого ненавмисно спонукувала Вікі. Вона тоді мала майже два роки. Ось як усе було: «Вікі щось казала і дивилася на мене, чекаючи відповіді. Але я не міг вимовити й слова. Вона запитувала далі — і знову нічого у відповідь. Тоді донечка сердито промовляла до мами: «Скажи, щоб татко порозмовляв зі мною!» Її слова аж пронизували серце й змушували знову тренуватись». На радість Вікі, Роуз та інших, Біл почав говорити. Ще одна мета стала дійсністю.

Наступне нещастя

Наприкінці 1951 року Біл та Роуз знову потрапили у скрутне становище. Лікарі боялися, що рак прогресуватиме далі, й порадили Білу пройти курс променевої терапії. Він погодився. Після лікування Біл палко бажав жити далі. Він і не гадав, що над його здоров’ям нависла ще одна загроза!

Минув десь рік. Певного дня в Біла оніміли пальці. Потім він не міг підніматися по сходах, а одного разу, йдучи, впав і вже не звівся. Обстеження виявило, що внаслідок променевої терапії (вона тоді не була на такому рівні, як зараз) пошкодився спинний мозок. Від лікарів Біл дізнався: його стан погіршуватиметься. Один лікар навіть припустив, що «немає жодних» шансів вижити. Біла та Роуз охопив розпач.

Усе ж, аби подолати цю проблему, він на шість місяців ліг у лікарню, щоб пройти курс фізіотерапії. Хоч після цього фізичний стан Біла не змінився, проте перебування в лікарні змінило його життя. І ця зміна призвела до того, що він пізнав Єгову. Як усе сталося?

Знання про причину труднощів додає сил

Упродовж півроку в палаті єврейської лікарні Біл лежав разом з 19 паралізованими чоловіками, ортодоксальними євреями, котрі щодня обговорювали Біблію. Біл був баптистом і лише слухав. Але коли він полишав лікарню, то почув достатньо, аби зрозуміти, що Всемогутній Бог — тільки одна особа, а вчення про Трійцю суперечить Біблії. Тому Біл вже не повернувся до своєї церкви. Однак він відчував потребу в духовному керівництві, щоб справлятися з життєвими труднощами. Він згадує: «Я безперестанку просив у Бога допомоги, і він відповів на мої молитви».

Літній чоловік Рой Дуглас, колишній сусід Біла, довідався, що в того така проблема, і якось у суботу 1953 року відвідав його. Рой був Свідком Єгови й запропонував Білу вивчати з ним Біблію. Біл погодився. Прочитане в Біблії та книжці «Нехай Бог Буде Правдивий» * принесло йому справжнє прозріння. Він розповідав Роуз про те, чого навчався, і вона долучилася до вивчення. Роуз пригадує: «У церкві нам говорили, ніби хвороба є Божою карою, але на біблійному вивченні ми дізналися, що то не так. Яке ж це принесло  полегшення!» Біл додає: «Знання з Біблії про причину всіх проблем, включаючи мою недугу, а також про те, що попереду — ліпше майбутнє, допомогло нам примиритися з моїм станом». У 1954 році ця пара досягла ще однієї мети: обидвоє охрестилися і стали Свідками Єгови.

Інші пристосування

Тим часом параліч охопив Біла до такої міри, що він вже не міг працювати. Аби якось прожити, Біл та Роуз помінялися ролями. Він доглядав удома Вікі, а дружина розпочала роботу на годинниковій фірмі, де пропрацювала 35 років!

«Догляд за дочкою приносив багато задоволення,— розповідає Біл.— Маленька Вікі також раділа. Вона гордо розповідала всім: «Я дивлюся за татком!» Коли пішла до школи, я допомагав їй з домашніми завданнями, і ми часто грали в різні ігри. Більш того, мав добру можливість давати дочці біблійні настанови».

Ще одним джерелом радості для Біла та його сім’ї були християнські зібрання в Залі Царства. Біл кульгав від дому до Залу цілу годину, але не пропускав зібрань. Потім, переїхавши до іншої частини міста, вони купили невелику машину, і Роуз возила сім’ю на зібрання. Хоч Біл не міг довго розмовляти, проте записався в Школу теократичного служіння. Він розповідає: «Я писав свою промову, а виголошував її інший брат. Потім наглядач школи давав мені поради щодо змісту».

З допомогою членів збору Біл також регулярно проповідував. І ті, хто бачив його відданість, не здивувалися, коли Біла призначили службовим помічником у зборі. Згодом, після того як відмовили ноги, а параліч ще більше сковував тіло, він не міг виходити з дому й зрештою став прикутим до ліжка. Чи міг Біл справитися і з цим лихом?

Приємне проведення часу

Біл пригадує: «Я цілими днями був удома, отож роздумував, як добре проводити час. Ще до паралічу мені подобалося робити фотографії. Тому вирішив малювати картини, хоч ніколи не займався чимось подібним. Крім того, я звик все робити правою рукою, але вона і два пальці лівої руки були паралізовані. У всякому разі Роуз купила багато книжок з техніки малювання. Я прочитав їх і вирішив малювати лівою рукою. Скільки моїх картин опинялися в смітнику, але врешті щось почало вдаватись!»

Гарна колекція картин, виконаних аквареллю, які тепер прикрашають квартиру цих людей, свідчить, що Біл, сам не очікуючи, опанував малювання. Він додає: «Десь п’ять років тому ліва рука так почала тремтіти, що довелося назавжди відкласти пензель, але чимало часу моє хобі приносило багато задоволення».

Ще одна ціль

Біл розповідає: «Відтоді, як у мене почалися проблеми зі здоров’ям, минуло більше 50 років. Читання Біблії й далі приносить мені потіху, особливо Псалми й книга Йова. Також дуже люблю досліджувати публікації Товариства «Вартова башта». Надзвичайно підбадьорюють і члени збору та роз’їзні наглядачі, котрі відвідують мене й розповідають випадки, що так піднімають на дусі. До того ж, я можу по телефону слухати програму зібрань, які проводять у Залі Царства, і навіть отримую відеокасети з конгресів.

Дуже вдячний, що Бог поблагословив мене люблячою дружиною. Усі роки вона була близьким другом. Наша дочка, котра тепер разом з власною сім’єю служить Єгові, також приносить багато радості. Та понад усе я дякую Єгові, що він допомагає мені підтримувати з ним близькі взаємини. Сьогодні, коли моє тіло та голос дедалі слабшають, я часто роздумую над словами апостола Павла: «Ми відваги не тратимо, бо хоч нищиться зовнішній наш чоловік, зате день-у-день відновляється внутрішній» (2 Коринтян 4:16). Залишатися духовно пильним аж до самої смерті — ось моя ціль».

[Примітка]

[Вставка на сторінці 12]

«Після операції я не міг ковтати, не міг вимовити й слова, став просто німим».

[Ілюстрація на сторінці 13]

Біл та Роуз сьогодні.