Невільники затоки Ботані

ВІД НАШОГО КОРЕСПОНДЕНТА В АВСТРАЛІЇ

«Я ЗНАЙШОВ цю книжку на дорозі»,— виправдовувався юний Джоб. Цього 19-річного хлопця з ластовинням на обличчі затримали, коли він переходив одну з лондонських вулиць, і звинуватили у крадіжці книжки. Скільки вона коштувала? Вісім центів! Спроби юнака захиститись не справили бажаного враження на суддю, і він покарав його сімома роками каторги в штрафній колонії.

В іншій частині світу, в місцевості, відомій тепер як місто Квебек (Канада), затримали пана Франсуа Моріса Лепеє. За участь у невдалому збройному повстанні проти британського уряду він отримав смертний вирок. Однак за рішенням суду кару змінили.

Долі цих двох молодих чоловіків подібні не тільки тим, що британський закон був проти них. Невдовзі обидва вирушили у морську подорож до вже відомих на той час земель — Австралії — із зупинкою у новому каторжному поселенні, названому Затокою Ботані.

Яким було життя каторжників в Австралії? Скільки їх було? І чому ці молоді люди опинилися так далеко від дому?

Чому в Австралію?

У 1718 році британський уряд вирішив зменшити кількість в’язнів у переповнених тюрмах країни, висилаючи злочинців з Великобританії. До 1770 року вивозили в середньому тисячу в’язнів на рік, здебільшого в колонії у Меріленді й Віргінії. З 1783 року в результаті війни за незалежність у Північній Америці Великобританія втратила ці колонії і вже не могла посилати туди злочинців. На той час в Америці було понад 50 000 в’язнів.

Злочинців відправляли також на неродючу землю в іншій частині світу. За 13 років до цього морський офіцер Джеймс Кук позначив на карті її східний берег і проголосив власністю Великобританії. У плаванні брав участь Джозеф Бенкс, який висловив думку про те, що ця земля — ідеальне місце для висилки небажаних осіб з Британської імперії. Тож у травні 1787 року до затоки Ботані вирушило 11 перших маленьких кораблів, яким треба було подолати 26 000 кілометрів. Протягом наступних 80 років, тобто до 1868 року, в Австралію потрапило 158 829 засуджених.

 Грандіозне плавання

У 1833 році юний Джоб та 300 інших в’язнів щасливо прибули у Сіднейську бухту Порт-Джексон. Поселення назвали Затока Ботані, хоча пізніше воно було перенесене на кілька кілометрів від затоки.

Для декого вже сама подорож стала жорстоким покаранням. Уривок зі щоденника Франсуа Лепеє дає нам уявлення, як велося людям на кораблі: «У 1840 році ми пропливали повз Мис Доброї Надії [Південна Африка]. Нас тримали у трюмі «Буффало», і це було жахливо. Там завжди темно, від нас вимагали дотримуватись суворих правил, ми постійно страждали від паразитів і спеки, а на довершення всього — від голоду».

Цікаво, що на кораблях для каторжників безпека і санітарні умови були чи не найліпші з можливих у ті часи. У 1712—1777 роках під час морських подорожей гинуло від 3 до 36 відсотків бідолашних каторжників. А в 1788—1868 роках завдяки старанням британського уряду смертність в’язнів на кораблях становила менше 1,8 відсотка. Навіть серед вільних переселенців, які пливли з Європи до Америки, було набагато більше смертельних випадків!

Різношерста компанія

Одним з головних факторів низької смертності серед каторжників на кораблях був їхній молодий вік. Франсуа було трохи за тридцять,— у тій ситуації вік досить поважний. Каторжники переважно мали від 16 до 25, а декотрі навіть 11 років. Чоловіків було більше, ніж жінок у співвідношенні 6 до 1.

Майже всі походили зі Сполученого Королівства. Понад половину були англійцями, третина — з Ірландії, шотландці ж відрядили лише кілька тисяч злочинців. Дехто, як і Франсуа, прибули з віддалених регіонів тодішньої Британської імперії, відомих тепер як Канада, Індія, Малайзія, Шрі-Ланка і навіть з невеличкого острова Мальта.

Більшість цих не з власної волі іммігрантів були людьми вмілими і навченими різних ремесел. Наприклад, прибули м’ясники, майстри парових котлів, ливарники, теслі, кухарі, капелюшники, кравці й ткачі. В документах зафіксовано тисячу спеціальностей, що ілюструє різноманітність професій тодішньої Великобританії.

Ці засуджені були, мабуть, ліпше освічені, ніж робітники, які залишились на батьківщині. Три чверті прибулих до Нового Південного Уельсу вміли читати й писати. Для порівняння: лише трохи більше половини британців підписували своє свідоцтво про шлюб.

Місце на корабель до затоки Ботані отримували за викрадення людей, вбивство і бунт, але кандидати у каторжники не мусили вдаватися аж до таких тяжких злочинів. У подорож за екватор вирушали і ті, хто відкрив у неділю «Містечко розваг», вкрав носову хустинку або просто дискутував про Святе Письмо.

Життя на нових землях

Найчастіше перші каторжники в Австралії зазнавали немилосердних побоїв, постійної жорстокості й терпіли нелюдські умови існування. Для декотрих життя змінювалося на гірше, але для багатьох таке становище було ліпшим, ніж вдома.

Було теж так, що засуджених призначали працювати на вільних поселенців і службовців або навіть на самих себе. Отже, ці каторжники не були приречені будувати дороги, будучи скуті одним ланцюгом упродовж усього терміну покарання, а могли працювати за фахом або навчитись нового. Джоба, наприклад, послали працювати до багатого але доброзичливого землевласника, і молодий каторжник став скотарем на його земельних ділянках в околицях Сіднея.

Засуджені працювали п’ять з половиною днів, 56 годин щотижня. Цікаво, що більшість заводських робітників у Великобританії мусили працювати довше, адже робочий день тривав від світання до смеркання. За понаднормову працю каторжники отримували винагороду, крім того чимало з них у вільний час займалися якоюсь прибутковою справою, наприклад, продавали сіно.

 Як розповідається в одній книжці, хоч удари батогів у Новому Південному Уельсі сипалися щедро, 66 відсотків каторжників не були биті або ж їх били тільки раз протягом усього терміну покарання. Отже, їх шмагали не частіше, ніж рекрутів у Британській армії чи на флоті.

Оскільки було відомо про ці умови життя, а також про можливість отримати у власність землю після закінчення терміну вироку, для декого заслання ставало навіть бажаним. У 1835 році начальник горезвісної Ньюгейтської в’язниці у Лондоні В. Коп повідомляв про в’язнів, яким загрожувала висилка: «Дев’ятнадцять з двадцяти хотіли б поїхати». Наглядач іншої тюрми сказав: «Дев’яносто дев’ять в’язнів зі ста поїдуть охоче».

Гірша сторона

Однак для тих, хто продовжував порушувати закон, життя справді було жалюгідним. В одному виданні говориться: «Заслання на каторгу — не просте покарання, а ряд покарань, що спричиняли усі можливі страждання». Одним з видів покарання була праця на тупчаку. Ось що написав Франсуа: «Це млин, в якому мелять зерно. Крутять його в’язні. Весь час 18 чоловіків йдуть по колесу, яке рухається під їхньою вагою, і так працює млин. Одні мають на ногах лише пару кайданів, інші — три-чотири пари, а мусять працювати так само, як перші, бо інакше їх б’ють немилосердно».

Засудженим жінкам, які поводилися погано, надягали залізні нашийники з двома штирями завдовжки щонайменше тридцять сантиметрів. Вважалося, що тільки за допомогою цих важелезних потворних пристроїв можна домогтися від них послуху.

Такі каторги, як наприклад порт-артурська на сході міста Гобарт на Тасманії, були створені для жорстокого покарання рецидивістів. Наскільки жахливими були там умови, видно з такого офіційного повідомлення: «Деякі засуджені... вчиняють злочини, щоб їх стратили, бо воліють вмерти, ніж жити в ув’язненні».

Для декотрих засланців найгіршим покаранням була розлука з рідними. Ось що написав Франсуа: «Моя дорога родино, яку я так ніжно люблю! Скільки ж часу доведеться бути у засланні, далеко від вас, мої кохані? О, ця розлука жахлива й нестерпна! Розлука з коханою дружиною і маленькими дітьми, які не знають ніжності люблячого батька! Дорогі мої, я часто духом і серцем звертаюсь до Неба, щоб Бог розірвав кайдани, якими мене прикуто до цієї землі, і поклав би кінець моїй висилці, щоб я повернувся до вас, адже це все, чого прагне моє серце».

Внесок, зроблений каторжниками

У 1837 році губернатор Берк сказав: «За участю каторжників працьовиті і вмілі поселенці у Новому Південному Уельсі протягом п’ятдесяти років перетворили пустелю у чудове квітуче поселення». Це перетворення відбулося завдяки тому, що на той час вільним переселенцям допомагали в’язні і колишні каторжники, які становили більше ніж дві третини працюючих чоловіків. Понад 90 відсотків усіх каторжників з власної волі або через якісь обставини залишились в Австралії назавжди.

Молодий Джоб — один з них. Отримавши свободу, він одружився, осівся тут, і сотні його потомків живуть тепер в Австралії та Новій Зеландії. А Франсуа, один з небагатьох, після звільнення повернувся на батьківщину до любої родини.

Від тих давніх часів темп змін прискорювався і протягом життя лише трьох поколінь «чудове і квітуче поселення» перетворилося на багатонаціональну країну. Тепер щороку тисячі людей з Азії, Канади та Європи, у тому числі Великобританії, за власним бажанням відвідують Австралію або ж хочуть залишитись тут жити. Прибулі бачать височезні бетонні споруди на місцях, котрі розчистили колись каторжники, і вимощені магістралі, що пролягли там, де в’язні колись прокладали дороги. Однак старі кам’яні будинки на запруджених австралійських вулицях ще нагадують про тяжку працю невільників-піонерів, які потрапили у затоку Ботані.

[Карта/Ілюстрації на сторінці 20]

(Повністю форматований текст дивіться в публікації)

ЗАТОКА БОТАНІ

[Ілюстрації]

ДЖЕЙМС КУК.

ДЖОЗЕФ БЕНКС.

[Відомості про джерела]

Кук: Painting by John Weber/Dictionary of American Portraits/Dover; Бенкс: Dickinson, W. Portrait of Sir Joseph Banks when Mr. Banks. Rex Nan Kivell Collection; NK10667. З дозволу National Library of Australia; затока: Fittler, James. Sydney, New South Wales, with entrance into Port Jackson. З дозволу National Library of Australia

 [Ілюстрація на сторінці 23]

Центральний бізнес-район Сіднея, який виріс на місці штрафної колонії у затоці Ботані (угорі).

[Ілюстрація на сторінці 23]

Стара сіднейська лікарня збудована каторжниками. Тепер тут Державний музей монетного двору.

[Відомості про джерело]

Image Library, State Library of New South Wales

[Ілюстрація на сторінці 23]

Казарми Гайд Парк — в’язниця, яку запроектували і побудували каторжники.

[Відомості про джерело]

Hyde Park Barracks Museum (1817). Historic Houses Trust of New South Wales, Sydney, Australia

[Ілюстрація на сторінці 23]

Ґрейт-Норт-Роуд. Каторжани вручну проклали через пісковики це 264-кілометрове шосе. Воно з’єднувало Сідней і Гантер Валлі, що біля Ньюкасла, і було однією з найважливіших цивільних інженерних споруд.

[Відомості про джерело]

Managed by the National Parks and Wildlife Service, N.S.W.