Війна не зупинила нашої проповідницької діяльності

РОЗПОВІВ ЛЕОДЕҐАРІО БАРЛААН

У 1942 році в час Другої світової війни Японія і США вели боротьбу за Філіппіни, мою батьківщину. Я перебував у гірському селі Табонан, де місцеві партизани, що вели боротьбу з японцями, взяли мене під варту. Мене побили, звинуватили у шпигунстві й пригрозили стратою. Дозвольте пояснити, як я потрапив у таку ситуацію та як вижив.

НАРОДИВСЯ я 24 січня 1914 року в містечку Сан-Карлос (провінція Пангасинан). У 1930-х роках батько вислав мене до Сільськогосподарської школи. У неділю я відвідував месу, де священик розповідав про Євангелія від Матвія, Марка, Луки та Івана. Це викликало в мене бажання прочитати їх.

Якось, отримавши гроші від продажу овочів, я пішов у жіночий монастир придбати Євангелія. Але замість цього мені дали брошурку «Дорога до неба», в якій не було Євангелій. Це розчарувало мене. Пізніше, бажаючи придбати Євангелія, я поїхав до Маніли. Там мій дядько, який був Свідком Єгови, дав мені повну Біблію.

У Манілі я зустрів кількох Свідків, які вразили мене своєю здатністю цитувати Біблію. Вони дали мені вичерпні відповіді  на багато запитань. Зрештою мій дядько Рікардо Юсон взяв мене на зібрання, яке відбувалось у філіалі Свідків Єгови. Наближаючись до того місця, я запалив цигарку. «Викинь це,— сказав дядько.— Свідки Єгови не курять». Отже я викинув її й уже ніколи не закурив. На зібранні познайомився з Джозефом Душ Сантушом, наглядачем філіалу, а також з іншими Свідками. З того часу минули десятиліття, але я все ще пам’ятаю тих чудових християнських братів.

Бажання служити Богу

У жовтні 1937 року, навчаючись у Сільськогосподарському коледжі в Лос-Баньйосі, я вже не відвідував месу. Натомість читав Біблію та літературу, яку отримував від дядька. Коли Свідки Єгови відвідали університетське містечко, я порозмовляв з ними, а саме з Ельвірою Алінсод, і у мене зросло бажання служити Богу Єгові.

Коли я повідомив учителів, що планую піти з коледжу, вони запитали: «Але як ти утримуватимеш себе?» Я відповів, що впевнений в одному: якщо служитиму Богу, він піклуватиметься про мене. Залишивши школу, звернувся до Товариства «Вартова башта» і повідомив, що хочу бути добровольцем. Я пояснив, що прочитав публікації «Лояльність», «Богацтво» та «Де Знаходяться Померші?» і тепер бажаю служити Єгові повночасно. Мене призначили до провінції Себу, де я приєднався до трьох піонерів, як називають повночасних служителів Свідків Єгови.

Початок моєї проповідницької діяльності

Коли 15 липня 1938 року я приїхав на острів Себу, на пірсі мене зустрів Сальвадор Ліваґ. Наступного дня я розпочав служіння від дому до дому. Ніхто мене не навчав. Я лише показував мешканцю карточку зі свідченням, де було пояснено ціль нашої діяльності. По суті, я знав тільки два слова по-себуанськи (місцева мова). Так почався мій перший день служіння.

Перед тим як розпочати проповідування в новій місцевості, зазвичай ми відвідували муніципалітет міста. Брат Ліваґ свідчив меру, Пабло Баутіста — начальнику поліції, а Конрадо Даклан — судді. Я розмовляв з начальником поштового відділення. Потім ми вирушали до автобусної станції, поліцейських казарм, магазинів та шкіл. Крім того, відвідували людей у домах. Ми пропонували посібник для біблійного вивчення за назвою «Вороги». Прислухаючись до партнерів у служінні, я поступово навчився говорити себуанською мовою і почав розповсюджувати книжки. За три місяці ми опрацювали всю провінцію Себу — 54 міста. Тоді я запитав брата Ліваґа: «Чи я можу вже охреститись?»

«Ще ні, брате»,— відповів він. Потім ми переправились на інший острів Бохоль і проповідували там півтора місяця, відвідавши ще 36 міст. Тоді я знову запитав про хрещення. «Ще ні, брате Барлаане»,— була відповідь. Отже, закінчивши нашу діяльність на острові Бохоль, а пізніше на Камігіні, ми відправились на великий острів Мінданао, де проповідували в місті Кагаян-де-Оро.

У той час до нас приєднався Віргініо Крус. Він був учителем у приватній школі, але звільнився і став піонером. Ми переїжджали до інших міст і зрештою добралися до озера Ланао. Там я знову запитав, чи можу охреститися. Нарешті 28 грудня 1938 року після майже шести місяців піонерування брат Крус охрестив мене в озері Ланао, що біля міста Лумбатан.

Нагорода за довір’я до Бога

Згодом я приєднався до трьох піонерів у провінції Негрос-Оксідентал. То були Фулґенсіо де Хесус, Есперанца де Хесус і Натівідад Сантус, яку ми називали Наті. Ми проповідували разом у багатьох  містах тієї провінції. Усім нам треба було повністю довіряти Єгові, оскільки іноді мали дуже мало грошей. Якось ми хотіли купити риби, щоб приготувати її з рисом. На узмор’ї я зустрів чоловіка і запитав, чи можу придбати декілька рибин, але довідався, що весь улов він продав на ринку. Однак чоловік запропонував одну рибу, яку залишив для себе. Я запитав скільки маю заплатити. «Нічого,— відповів він.— Беріть так».

Я був дуже вдячний йому. Проте пізніше усвідомив, що однієї риби буде недостатньо для чотирьох осіб. Проходячи біля маленької бухти, помітив на камені рибу, яка була ще мокра. Я подумав: «Напевно, мертва». Підійшовши ближче, побачив, що вона жива. Тоді мені відразу пригадалась обіцянка Ісуса: «Шукайте ж найперш Царства Божого й правди Його,— а все це вам додасться» (Матвія 6:33).

Проповідування у розпалі війни

Коли наша група піонерів налічувала дев’ять осіб, її було розділено на дві. Групу, до якої належав я, призначили до Себу. Був грудень 1941 року, і на Філіппінах бушувала Друга світова війна. Якось, перебуваючи у місті Тубуран, опівночі до нашої кімнати прийшов філіппінський лейтенант. «Сини, вставайте,— сказав він.— Вас шукають солдати». Нас запідозрили у тому, що ми японські шпигуни, і допитували цілу ніч.

Потім нас посадили у місцеву в’язницю. Американські збройні сили у місті Себу взяли примірник кожної нашої книжки, щоб з’ясувати, чи ми японські шпигуни. У в’язницю приходило багато місцевих жителів. Їх цікавило, як виглядають люди, яких звинувачено у шпигунстві. Дехто ставив запитання, і ми давали свідчення про Боже Царство.

Через п’ять днів начальник поліції отримав телеграму зі штабу американської армії, де було сказано відпустити Свідків Єгови. Однак він наказав нам більше не проповідувати, оскільки йде війна. Ми пояснили, що не можемо зробити цього, бо отримали таке доручення від Бога (Дії 5:28, 29). Начальник роздратовано сказав: «Якщо ви продовжуватимете проповідувати, я дозволю людям убити вас».

Наступними днями начальник поліції розшукував нас, аби знову заарештувати. Зрештою група американських солдатів зупинила нас і лейтенант на ім’я Соріано запитав сестру Сантус: «Чи ви припинете проповідувати?»

— Ні,— відповіла вона.

— Чи знаєте, що вас чекає розстріл? — запитав лейтенант.

— Це не змінить нашого рішення,— пояснила вона.

Почувши таку відповідь, вони посадили нас у вантажівку й відвезли до Себу, де ми зустрілися з полковником Едмундом.  Лейтенант Соріано представив нас, сказавши: «Це Свідки Єгови. Вони японські шпигуни!»

«Свідки Єгови? — перепитав він.— Я дуже добре знав Свідків Єгови в Америці. Вони не шпигуни! Вони дотримуються нейтральної позиції». Потім він повернувся до нас і сказав: «Оскільки ви нейтральні, то не вийдете на свободу». Через деякий час полковник Едмунд знову порозмовляв з нами і запитав: «Ви все ще дотримуєтесь нейтральної позиції?»

— Так, пане,— відповіли ми.

— Тоді ми не звільнимо вас, бо, якщо вас звільнити, ви продовжуватимете проповідувати, й ті, яких навернете, теж стануть нейтральними. А якщо всі займуть таку позицію, не буде кому воювати.

Знову вільні, аби проповідувати

Згодом нас перевезли у в’язницю в Себу. Десятого квітня 1942 року місто захопили японці. Всюди падали бомби й виникла велика пожежа! Начальник в’язниці побачив сестру Сантус, камера якої містилась у передній частині в’язниці. «О, ні! Свідки Єгови все ще всередині! — закричав він.— Відчиніть двері й випустіть їх!» Ми подякували Єгові за його охорону.

Ми негайно попрямували в гори, щоб знайти інших Свідків. Одного з них відшукали у містечку Компостела. Раніше він брав провід у праці проповідування, але тепер вирішив припинити це й переїхати до Себу, щоб зайнятись бізнесом, торгуючи різними товарами. Однак ми рішуче постановили продовжувати проповідувати, хоч би що трапилось.

У нас було багато примірників брошури «Потішайте всіх, хто в жалобі», і ми з усіх сил старалися розповсюдити їх людям. Проте багато хто намагався застрашити нас, говорячи, що коли нас побачать японці, то відрубають голови. Незабаром виник антияпонський партизанський рух, і того брата, який припинив проповідувати й переїхав до Себу, аби зайнятись бізнесом, заарештували. Було прикро, коли ми довідались, що його звинуватили у шпигунстві і стратили.

Обвинувачення у шпигунстві

Тим часом ми продовжували проповідувати в горах. Якось дізнались про жінку, яка зацікавилась правдою, але щоб зустрітись з нею, треба було пройти декілька партизанських застав. У селі Манґабон, де жила та жінка, нас знайшла група солдатів, які закричали: «Чому ви прийшли сюди?»

«Ми Свідки Єгови,— відповів я.— Чи  ви б хотіли послухати через патефон звістку, яку ми принесли?» Вони погодились, і я включив запис «Цінність знання». Пізніше нас обшукали та допитали, а потім відвели до партизанського штабу в село Табонан. Ми молились до Єгови про захист, оскільки було відомо, що майже всіх, хто потрапляв туди, страчували.

Перебуваючи під вартою, ми зазнавали знущань. Так ми опинились у ситуації, описаній на початку. Тоді мене побили й лейтенант звинуватив у шпигунстві. Таке поводження тривало деякий час, але замість страти нас засудили до каторжних робіт.

Мій брат Бернабе був одним з піонерів, якого ув’язнили в Табонані. Щоранку від усіх в’язнів вимагали заспівати: «Благослови, Боже, Америку» та «Благослови, Боже, Філіппіни». Замість цього Свідки співали: «Хто по стороні Господа?» Якось черговий офіцер крикнув: «Якщо хтось не заспіває «Благослови, Боже, Америку», його повісять на акації!» Незважаючи на ці погрози, жодного з нас не стратили. Зрештою нас перевели в інші табори. Кінець кінцем прийшли мої документи про звільнення, датовані липнем 1943 року. На той час я перебував в ув’язненні вісім місяців та десять днів.

Ціле життя проповідую

Бажання побачити зацікавлених осіб, яким ми проповідували раніше, спонукало нас пройти 60 кілометрів до міста Толедо. Згодом там почали регулярно відбуватись зібрання, і з часом багато людей охрестилось. У 1945 році війна закінчилась. Через два роки, майже дев’ять років після мого хрещення, я зміг вперше відвідати конгрес, який відбувся в Манілі на треку «Санта-Ана». Промову «Радість усіх людей» слухало 4200 присутніх.

До війни на Філіппінах було 380 Свідків, а у 1947 році — майже 2700! Відтоді я мав багато привілеїв у служінні Єгові. З 1948 до 1950 року служив роз’їзним наглядачем у районі Суріґао. У 1951 році одружився з Натівідад Сантус, яка мужньо проповідувала з нашою групою під час війни. Після одруження з 1954 до 1972 року ми займались роз’їзною працею на острові Мінданао.

У 1972 році ми стали спеціальними піонерами, аби бути біля наших літніх батьків і підтримувати їх. Хоча нам за 80, ми продовжуємо піонерувати. Разом служимо повночасно вже понад 120 років. Нам дуже радісно, що кількість вісників доброї новини про Боже Царство на Філіппінах зросла до понад 130 000! Ми бажаємо допомогти ще більшій кількості людей усвідомити, що лише завдяки Божому Царству існує надія насолоджуватись правдивим миром та щастям на землі.

[Вставка на сторінці 22]

Нас запідозрили у тому, що ми японські шпигуни, і допитували цілу ніч.

[Ілюстрація на сторінці 23]

Разом з друзями на острові Бохоль (1963 рік). Моя дружина (четверта справа) та я (поряд).

[Ілюстрація на сторінці 24]

З дружиною сьогодні.

[Відомості про ілюстрацію, сторінка 20]

Фото на тлі: U.S. Signal Corps photo