Моя боротьба з виснажливою хворобою

РОЗПОВІЛА ТАНЯ САЛЕЙ

Лише кілька років тому я була енергійною матір’ю та повночасним служителем. Ми живемо в містечку Луверн (штат Алабама). Життя тут протікає мирно й спокійно. Здавалося, в мене, мого чоловіка Дьюка й нашого юного сина Даніела все було добре. Та після однієї простої операції нам довелося значно змінити спосіб життя.

 ТРУДНОЩІ почалися 1992 року, коли мені видалили матку. Незабаром я стала відчувати невгамовний гострий біль та потребу в частому сечовипусканні (50—60 разів на добу). Гінеколог зрештою скерувала мене до уролога, намагаючись встановити точну причину захворювання.

У лікарні я пройшла певні обстеження. Під час першого ж візиту уролог поставив діагноз: інтерстиційний цистит (ІЦ), тобто виснажливе запалення сечового міхура. Діагностувати цю хворобу було нелегко, бо симптоми ІЦ та інших захворювань сечової системи подібні. До того ж немає єдиного методу обстеження, який допомагав би виявляти ІЦ. Отож, перш ніж встановити такий діагноз, медики повинні виключити наявність усіх інших недуг.

Уролог відверто сказав, що, оскільки лікування принесе мало користі, видалення сечового міхура — неминуче! Він згадав про інші методи лікування, але, за його ж словами, досвід показує, що вони неефективні. Безперечно, для нас це був удар. До того часу я мала досить добре здоров’я. Ми з Дьюком — Свідки Єгови й багато років провели в повночасному служінні; і ось мені кажуть, що доведеться видалити сечовий міхур. Я рада, що чоловік дуже підтримав мене в ту хвилину.

Ми вирішили знайти іншого уролога. Довелося відвідати кількох лікарів. На жаль, тоді багатьом медикам практично нічого не було відомо про ІЦ. Крім того, чимало урологів має власне уявлення щодо цієї хвороби, отож кожен з них пропонує якийсь інший метод лікування. У певному медичному журналі говориться: «Зазвичай це хронічне захворювання». В іншому виданні сказано: «Науковці ще не винайшли ліків проти ІЦ, вони теж не можуть визначити наперед, яке лікування найліпше підійде пацієнту... Оскільки медики не знають, що спричиняє ІЦ, лікування здебільшого спрямовують на те, аби послабити симптоми».

Спазми та часте сечовипускання завдавали такого болю, що я була згідна дотримуватися геть усіх порад лікарів. За весь той час я застосувала понад 40 видів ліків та рослинних препаратів; мені робили акупунктуру, блокади нервів, епідуральні та спинномозкові ін’єкції, електроневростимуляцію (в організм крізь шкіру впродовж кількох хвилин, а то й годин надходять слабкі електричні імпульси). Я намагалася довідатись якомога більше про свою хворобу, і це принаймні допомагало хоч трохи орієнтуватися в тому, що відбувається.

Зараз я приймаю знеболювальний препарат метадон і ще шість медикаментів. Періодично теж ходжу в клініку, де мені роблять епідуральні ін’єкції та дають стероїди, аби послабити біль. Раз на три-чотири місяці мій сечовий міхур з допомогою рідини розтягують, наче надувну кульку, і це дещо полегшує проблему частого сечовипускання. Я проходила таку процедуру вже чимало разів. Як правило, після неї легшає на кілька місяців. Упродовж небагатьох останніх років я понад 30 разів була в лікарні.

А як щодо крайнього кроку в лікуванні — видалення сечового міхура? Один фахівець зазначив: «Більшість лікарів несхильні до операції, бо не можуть для кожного пацієнта передбачити її наслідки: у декого ознаки захворювання залишаються навіть після хірургічного втручання». Отож, на даний момент я не вважаю, що це добрий вихід.

Часами біль настільки сильний і тривалий, що легко впасти у відчай. Одного разу в мене навіть майнула думка про самогубство. Але вже сама думка про те, який би це стягнуло докір на ім’я Єгови, була нестерпною. Тепер ще раз переконуюся, наскільки важливо молитись, мати особисте вивчення й поглиблювати взаємини з Єговою, бо ніколи не знаєш, що і як може змінити твоє життя. Саме ці взаємини буквально врятували мені життя  під час хвороби, інакше я напевно наклала б на себе руки.

Озираючись на останні дев’ять років, усвідомлюю, як миттєво може змінитися наше життя. Тепер добре розумію слова з Екклезіяста 12:1: «І пам’ятай в днях юнацтва свого про свого Творця, аж поки не прийдуть злі дні, й не настануть літа, про які говорити ти будеш: «Для мене вони неприємні!» Я надзвичайно ціную те, що в 15 років розпочала повночасне служіння і провела в ньому майже два десятиріччя. За цей час змогла розвинути близькі стосунки з Єговою.

Я вдячна Єгові за чоловіка та сина Даніела, котрі мене так підтримують. Дуже підбадьорюють теж члени збору, які телефонують або відвідують нас. Узимку мені не варто виходити надвір, бо через холод спазми посилюються. Тоді я свідчу по телефону, і це зберігає мою надію на Рай реальною та непохитною. З нетерпінням чекаю того часу, коли страждання стане справою минулого і вже ніколи не згадається (Ісаї 33:24).