Прославляю мир, а не війну

РОЗПОВІЛА ДОРОТІ ГОРЛІ

Я народилася 1919 року в італійській католицькій родині у Вілмінгтоні (Делавер, США). Хоча батьки не ходили до церкви, однак завжди посилали туди мене та двох моїх сестер. Я захоплювалася величним виглядом церков, їхньою розкішною архітектурою, чудовими скульптурами та пишними церемоніями.

АЛЕ з роками я перестала цікавитись католицизмом. У церкві не приділялося належної уваги Біблії, яку батько дуже поважав та регулярно читав. Мені також не подобалося те, що там зачитували, хто і яку суму пожертвував на церкву. Крім того, ходило багато пліток про негідні вчинки священиків. У 15 років я перестала відвідувати церкву. Внаслідок цього у мене з’явилося більше часу для мистецтва.

Мистецька кар’єра

У 1940 році, коли мені був 21, я одружилася з молодим чоловіком на ім’я Вільям Горлі. Біл, як називали його друзі, любив малювати все, що мало зв’язок з військом,— літаки, солдатів, зброю та кораблі. Йому подобалося, що я була художницею, і він купив мені мій перший набір олійних фарб. Тож я почала навчатися техніки великих художників.

Через два роки після одруження Біл захопився виробленням зі свинцю військових скульптур у мініатюрі. Іграшкові солдатики? Зовсім ні! Він мріяв про справжні твори мистецтва. Інші художники працювали з пластмасою, деревом або гіпсом, але оскільки Біл колись вчився на механіка, йому був більше до вподоби свинець.

Він робив малюнок фігурки, виготовляв форму, а тоді відливав її зі свинцю. З часом Біл досяг непоганих успіхів. Він збирав фігурки з відлитих частин, спаював докупи, підпилював та шліфував. Пізніше Біл перейшов від гіпсових форм до форм, зроблених із стоматологічної суміші. Це дало йому змогу робити виразними найдрібніші деталі.

Коли кожна металева частинка була готова, я доводила їх до кінця. Ми перегорнули гори літератури, шукаючи описи колишніх військових мундирів, включаючи ґудзики, джгути, знаки розрізнення звання та кольори всього цього.

Використовуючи лупу, я наносила олійні фарби, які пристають до металу. І фігурки оживали! В нашому маленькому підвальному приміщенні у Філадельфії (Пенсільванія) були створені індіанці, солдати часів громадянської війни, американська морська піхота, наполеонівські вершники на конях, єгипетські мамелюки, алжирські зуави та інші воїни.

Командування Американської морської піхоти замовило в Біла макет першого  кінного підрозділу морських піхотинців, який перед 1939 роком розміщувався у Пекіні (Китай). Ми не покладаючи рук працювали над цим замовленням, і 1954 року представили свою роботу в Смітсонівському інституті у місті Вашингтоні. Через кілька років президент Ліндон Джонсон запитав, чи можна перевезти цю експозицію в Білий дім, і, звичайно ж, отримав нашу згоду.

Ми ніколи не продавали свої фігурки, Біл просто роздарував сотні їх. Про нас схвально згадувалося у багатьох книжках про фігурки солдатів. Наша робота була представлена на всесвітній виставці 1965 року у Флашінґ-Медоу в Куїнсі (місто Нью-Йорк). До нас зверталися різні музеї з проханням прислати їм фігурки. А Брюс Каттон, історик, який вивчав американську громадянську війну, використав кілька наших панорам та фігурок для ілюстрування своєї книжки.

Дедалі більше питань про життя

Коли мені було коло 40, життя стало змінюватися. Я почала задумуватися про Бога. На Різдво в одному домі згоріло п’ятеро дітей із католицької родини, коли їхні батьки були в церкві. «Як же Бог допустив таке у день свого народження?» — запитувала я себе. Мені потрапила до рук книжка, в якій розповідалося про страхіття єврейського голокосту. Ці та інші жахливі події, що відбувалися у світі, викликали у мене запитання: «Де ж Бог? Чому він не робить того, що мав би?»

Батьків приклад, який запам’ятався мені з дитячих літ, наштовхнув на думку, що відповідь повинна бути в Біблії. Тому я пішла до будинку католицького парафіяльного священика, що був поблизу нашого дому у Філадельфії, і домовилась з ним порозмовляти про Біблію. Чекала довго й терпеливо, але він так і не прийшов. Щотижня протягом майже цілого місяця я ходила до священика й просила поговорити зі мною, але з того так нічого й не вийшло.

Якось увечері дуже засмучена я звела очі до неба й помолилась: «Не знаю, хто ти. Не знаю, яку релігію схвалюєш, але знаю, що ти є. Прошу, допоможи пізнати тебе!» Невдовзі мене відвідали Свідки Єгови.

Час від часу я бачила Свідків, коли вони запарковували машини, висідали і йшли до різних домів. І хоч мені нічого не було відомо ані про них, ані про мету їхніх відвідин, діяльність цих людей мене інтригувала.

Того дня 1961 року, коли прийшли Свідки, в мене був поганий настрій, оскільки мої пошуки Бога так ні до чого й не допровадили. Я саме мила вхідні двері, як на ґанок піднялася жінка середнього віку на ім’я Мардж Бріон і привіталася зі мною. Я навіть не озирнулась, вдаючи, що не помітила її. Однак вона стала розповідати про те, як земля перетвориться в чудовий рай, і я ловила кожне слово. Зрештою Мардж запитала: «Ви слухаєте?»

 Я повторила все, що вона сказала, в тому числі біблійний вірш з Ісаї 55:11. Тоді повернулася, схопила її за руку й промовила: «Зайдіть до мене!» Мардж дала мені мою першу Біблію та посібник для біблійного вивчення «Від раю втраченого до раю відновленого». Вона також запропонувала регулярні розмови на біблійні теми — власне те, чого я сподівалася від католицької церкви.

Ми займалися двічі на тиждень, і я зробила швидкий поступ. Незабаром зрозуміла, що справді знайшла правду. Пам’ятаю, якою зворушеною була, довідавшись, що Боже ім’я — Єгова (Псалом 68:4, Дерк.). Лише уявіть собі, це був Бог, якого прагнула пізнати ще з дитинства! Я також дізналася, що його Син, Ісус Христос, не є частиною містичного триєдиного божества (Івана 14:28). Невдовзі почала відвідувати християнські зібрання Свідків Єгови й поставила перед собою мету стати повночасним вісником біблійної звістки.

Важливі рішення

І от я стала перед своїм найбільшим випробуванням. Чи розірву мистецький «дует» Вільяма та Дороті Горлі? Як можна служити Богу миру та його Сину, Князеві миру, прославляючи в мистецтві війну? (Ісаї 9:5). Чи ж Єгова не обіцяє ‘припинити війни аж до краю землі’? (Псалом 46:10). Навіщо ж увічнювати те, чому Бог покладе край? І чи Ісая не пророкував про Божих людей, що «мечі свої перекують вони на лемеші, а списи свої — на серпи» і не будуть більше навчатися війни? (Ісаї 2:4). Я дуже довго думала й палко молилася. «Не можу їх більше розмальовувати!» — вирішила зрештою. І от 25 квітня 1964 року я символізувала своє присвячення Богу Єгові водним хрещенням.

Біл часто говорив, як йому прикро, що колись смерть нас розлучить. Тож, почавши вивчати Біблію, я часто казала: «Біл, ми можемо вічно жити разом у Божому новому світі!» (Ісаї 25:8; Об’явлення 21:4, 5). Але він вважав мене божевільною. Коли я пояснила, що сумління не дозволяє мені розмальовувати військові фігурки, Біл роздратувався й став погрожувати, що залишить мене. Пізніше він так і вчинив.

Біл виготовляв ці фігурки ще впродовж багатьох років, але вже сам. Однак він переїхав жити неподалік і завжди допомагав мені та нашому сину Креґу, який народився 1942 року. У 1988-му Біл повернувся, і ми прожили разом 10 років, аж до дня його смерті.

Тимчасом 1966 року я досягла своєї мети і стала піонером. Відтоді ніколи не озиралася з жалем назад. Я мала привілей вивчати Біблію з моєю старшою сестрою. Вона прийняла біблійні вчення й досі є активним Свідком. Батько теж зацікавився біблійною звісткою і через два тижні почав відвідувати зібрання в Залі Царства. Він охрестився у віці 75 років і продовжував вірно служити Богу аж до смерті, коли йому був 81 рік. Мати також прийняла Єгову як свого Бога, але вона померла, не встигши присвятитися йому. Було їй тоді 94 роки.

Впродовж років Єгова, Бог миру, щедро благословляв мене. Сьогодні мені вже 81, і я все ще піонерую, хоча мені важко ходити. Повністю поділяю почуття апостола Павла, який написав: «Я дяку складаю Тому, Хто зміцнив мене,— Христу Ісусу, Господу нашому, що мене за вірного визнав і поставив на службу» (1 Тимофія 1:12). І якою ж чудовою є ця служба! Десятки тих, з ким я вивчала Біблію, теж багато чим пожертвували, аби служити нашому милосердному Богові.

Дуже жалкую, що не вся моя родина відгукнулася на біблійну правду. Можливо, з часом це зробить більше родичів. Але я відчуваю на собі сповнення слів Ісуса, що його учні ‘одержать в сто раз більше тепер, цього часу, домів, і братів, і сестер, і матерів, і дітей’ (Марка 10:30). Єгова справді зробив мене багатою. Який же це привілей та щастя вибрати замість слави та війни — Бога й мир!

[Ілюстрація на сторінці 22]

Я та мій чоловік з генералом Л. С. Шепердом Молодшим. 1954 рік.

[Відомості про джерело]

Defense Dept. photo (Морська піхота).

[Ілюстрація на сторінці 23]

(Натуральна величина).

[Ілюстрація на сторінці 24]

Зараз мені 81, і я уже понад 30 років служу піонером.