Критичний стан в’язниць

«Будувати більше в’язниць, аби покласти край злочинності — це ніби робити більше кладовищ, щоб подолати смертельну хворобу». (РОБЕРТ ҐАНДЖІ, ФАХІВЕЦЬ У ГАЛУЗІ ВИПРАВНОЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ).

У СВІТІ, де люди часто намагаються замаскувати неприємні аспекти дійсності коректною поведінкою, замість гнітючого слова «в’язниця» зазвичай вживають його привабливіші синоніми. Тюрму називають «виправним закладом», в якому забезпечують «профтехнічне навчання» і надають «соціальні послуги». Ми навіть намагаємося говорити «позбавлений волі», аби оминати бездушне слово «в’язень». Однак, придивившись пильніше, можна побачити, що перед тюремною системою постали серйозні проблеми: видатки на утримання правопорушників за ґратами стрімко зростають, а відмінність між метою ув’язнення і тим, що воно насправді несе зі собою, дедалі більшає.

Дехто сумнівається в ефективності такого виду покарання. Як вони зазначають, кількість в’язнів по світі зросла до восьми мільйонів, однак не скажеш, що в багатьох країнах значно знизився рівень злочинності. Також чимало злочинців позбавляють волі за участь у наркобізнесі, проте доступність наркотиків на вулиці й далі залишається однією з основних проблем.

Усе ж загалом ув’язнення вважають найбільш слушним видом покарання. Коли злочинець потрапляє за ґрати, гадають, що він отримав по заслузі. Цю завзятість, з якою зловмисників садять у тюрми, певна журналістка називає «лихоманкою ув’язнення».

Існує чотири головні причини, чому правопорушників ув’язнюють: 1) покарати злочинця; 2) захистити суспільство; 3) запобігти злочинам у майбутньому; 4) перевиховати правопорушника, щоб після звільнення він був законослухняним і приносив користь суспільству. Розгляньмо, чи в’язниці виправдовують ці сподівання.