Собори. Звеличують Бога чи людей?

ВІД НАШОГО ДОПИСУВАЧА З ФРАНЦІЇ

МОСКВА пережила щось схоже на відродження. Під її небом заблищали позолотою куполи відбудованого собору Христа Спасителя, який був зруйнований Сталіном 1931 року. У місті Еврі, неподалік Парижа, завершили спорудження єдиного собору, що з’явився у Франції за ціле XX сторіччя. Кілька років перед тим у Мадриді відбулася церемонія посвячення собору Альмудена, а в Нью-Йорку — собору Сент-Джон-зе-Дівайн. Той собор часто жартома називали Сент-Джон-зе-Анфінішт (св. Джон Недобудований), оскільки його будували понад сто років. Але попри це він є одним з найбільших соборів світу, його площа становить понад 11 квадратних кілометрів.

У країнах, де сповідують християнство, грандіозні кафедральні собори є найвеличнішими спорудами багатьох міст. Релігійні люди пов’язують ці собори з вірою в Бога. Часом навіть невіруючі захоплюються ними як класичними зразками архітектури чи неперевершеними шедеврами такого виду мистецтва. Однак розкішний вигляд цих зазвичай страшенно дорогих храмів наштовхує на важливі запитання: чому та як будували собори? Яке насправді їхнє призначення?

Що таке кафедральний собор?

Після смерті Ісуса його учні почали організовувати християнські збори, які зустрічались здебільшого в приватних домах (Филимона 2). Десятиліттями про ці збори дбали духовно зрілі «старші» (Дії 20:17, Кул., 20:28; Євреїв 13:17). Однак по смерті апостолів розпочалося відступництво від правдивого християнства (Дії 20:29, 30). З часом трапилось якраз те, про що застерігав Ісус: декотрі старійшини почали панувати над своїми співвіруючими. Таким чином вони стали єпископами, інакше кажучи, наглядачами кількох зборів (Матвія 23:9—12). Спершу словом «церква» називали самих християн, цебто групу людей, проте в той період таку ж назву отримала й будівля, в якій вони поклонялись. Незабаром декотрі єпископи вже прагнули спорудити такі церкви, що личили б їхньому високому становищу. Тоді з’явився новий вислів «кафедральний собор», тобто церква, в якій відправляв богослужіння єпископ.

Назва кафедральний походить від грецького слова кафедра, що означає «крісло». Отже, собор був, так би мовити, престолом єпископа, символом його цьогосвітньої влади. Зі свого собору єпископ правив над певним округом — єпархією.

«Доба кафедральних соборів»

У 325 році н. е. на Нікейському соборі було узаконено право єпископа володарювати у своєму місті. Знайшовши ласку в очах Римської держави, єпископи часто отримували від її діячів великі земельні наділи. Вони теж прибрали до рук багато  поганських храмів. Хоч Римська імперія розпалася, устрій церкви не похитнувся. А в середньовіччі церква вже була володаркою. Невдовзі розпочалася «доба кафедральних соборів», як назвав цей період французький історик Жорж Дюбі.

Упродовж VII—XIV сторіч населення Європи потроїлося. Цей демографічний вибух у першу чергу пішов на благо містам: вони дедалі більше процвітали. З того часу в багатих єпископальних містах створювались якнайліпші умови для появи величезних соборів. Чому? Бо ці велетенські палаци можна було звести лише там, куди безперервно надходили б гроші.

Ще один чинник, який давав поштовх будівництву соборів — загальнопоширене обожнювання Діви Марії та шанування релігійних реліквій. Це було найпопулярнішим в XI та XII сторіччях. Єпископи, поширюючи таке поклоніння, приваблювали до своїх соборів дедалі більше парафіян. У той час на багатьох французьких соборах красувався напис «Нотр-Дам» (Наша Пані). «Чи існувало хоч одне місто, де б їй не присвятили церкви, а то й собору?» — стоїть запитання в католицькій енциклопедії «Тео». Наприклад, Діві Марії було присвячено паризький собор Сент-Етьєн. А собор Нотр-Дам у Шартрі (Франція) став головним храмом північної Європи. У «Путівнику по найвеличніших кафедральних соборах» (англ.) говориться: «Жодна інша постать, навіть сам Христос, не мала такої влади над життям і мисленням будівничих соборів, як Діва Марія».

«Ми вимуруємо такий величний собор...»

Чому ж багато цих храмів мали настільки велетенські розміри? Ще в IV столітті собори в Трірі (Німеччина) та Женеві (Швейцарія) займали величезну площу попри відносно малу кількість поклонників. У XI сторіччі навіть усі жителі Шпаєра (Німеччина) не могли залюднити місцевий просторий собор. Тому у вищезгаданій книжці зазначають, що «розмір і пишнота [соборів] свідчили про цілком світські прагнення», як-от «зухвалість та гордість єпископів чи абатів, котрі клопоталися про будівництво».

Упродовж XII—XIII століть собори будували в середньому 100 метрів завдовжки і майже стільки ж заввишки. Своєю довжиною вирізняються собори в Уїнчестері (Англія) —169 метрів та Мілані (Італія) —145 метрів. У 1402 році певний іспанський церковник зі Севільї заявив: «Ми вимуруємо такий величний собор, що кожен, хто дивитиметься на нього, назве нас божевільними». І справді, цей храм, склепіння якого здіймається на 53 метри вгору, вважають другим найбільшим собором світу. Шпиль страсбурзького собору у Франції заввишки 142 метри — а це як 40-поверховий будинок. У XIX сторіччі з’явилася найвища (161 метр) у світі кам’яна башта: було добудовано вежу готичного собору в Ульмі. Історик П’єр дю Коломб’є стверджує: «У жодній релігії не вимагається, аби храми були такі величезні».

Упродовж XII—XIII століть ініціаторам будівництва соборів стало в пригоді ще одне «світське прагнення» — гордість міських жителів. Як каже «Британська енциклопедія», «міста змагалися між собою: хто збудує найвищий собор». Радники, заможні городяни та члени гільдій вважали собор символом свого міста.

Дорогі вчора, не дешевші нині

За словами одного письменника, будівництво соборів «поглинає безліч коштів». Хто ж колись фінансував будову цих споруд, якщо навіть тепер їх дедалі важче утримувати? Інколи прелати з власної кишені покривали всі витрати, як-от Моріс де Сюлі в Парижі. Часом видатки брав на себе правитель  держави, наприклад, це зробив король Хайме I Завойовник. Але загалом собори будували за гроші, що надходили з єпархії, тобто коштом феодальних податків та прибутків від власності єпископів. Скажімо, в Італії єпископ Болоньї мав аж 2000 земельних наділів! До цього ще долучалися пожертви парафіян, плата за індульгенції та за відпущення гріхів. Так звану Масляну вежу руанського собору (Франція) збудували за гроші тих, хто купував собі право споживати молочні продукти протягом Великого посту.

Дехто давав винятково щедрі пожертви. Щоб вшанувати цих людей, їх портрети поміщали в церковних вітражах або увіковічували їх зображення в статуях. Християнський принцип анонімного давання тоді явно призабули (Матвія 6:2). Грошей ніколи не вистачало, оскільки видатки зазвичай були вищими, ніж сподівались. Тому не дивно, що прагнення церковників здобути більше коштів на будівництво часто призводило до зловживань, привласнення і здирства. Звинувачення у єресі часто супроводжувалось конфіскацією майна. Це дозволяло грабувати «єретиків», наприклад, катарів. Коштом присвоєння їхніх володінь збудували кілька церков *.

Безперечно, аби постійно отримувати прибуток, церква безперестанку накладала на людей якісь повинності. Народ не будував монументальних храмів з власної волі, хоч декотрі історики й стверджували це. «Хоча в середньовіччі люди були надзвичайно релігійні, будівництво церков не стояло в них на першому місці»,— зазначає історик Генрі Крауз. Тому чимало його колег осуджує церкву за марнотратство. У «Путівнику по найвеличніших кафедральних соборах» сказано: «Гроші, які церква витрачала на мурування храмів, могли б віддавати на харч для голодних... або на утримання лікарень чи шкіл. Отож, як видно, собори обійшлися ціною безлічі людських життів».

Як їх будували

Собори — незаперечний доказ людської майстерності. Справді, вражає те, що такі велетенські палаци споруджували з допомогою примітивних знарядь. Спершу малювали детальний план будівлі. Каменярі, аби виготовити оздоби однакової форми та витесати каміння відповідного розміру, користувалися спеціальними шаблонами. На готових кам’яних брилах чітко помічали, де саме вони розміщуватимуться в споруді. Хоча транспорт був дуже дорогий та повільний, за словами історика Жана Женпеля, «протягом 1050—1350 років у Франції видобули більше каменю, ніж у стародавньому Єгипті».

На самому місці будови робітники здійснювали справжні дива, застосовуючи тогочасні примітивні підйомники,— талі й лебідки. Вони зазвичай функціонували завдяки великому дерев’яному колесу, котре мусили крутити люди. Тоді ще не знали математичних формул, якими сьогодні послуговуються інженери. Будівельники мали покладатися на чуття та досвід. Тож не дивно, що часом вони допускалися значних помилок. Для прикладу, у 1284 році завалилося склепіння собору в Бове (Франція), оскільки його зробили завеликим. Однак завдяки таким нововведенням, як контрфорси, аркбутани і нервюри можна було споруджувати ще вищі будівлі.

Будова тривала від 40 років (Салісбері, Англія) до кількох століть. Деякі собори, як-от у Бове та Страсбурзі (Франція), не викінчені й досі.

«Хибні пріоритети»

Поява цих «пречудових, а отже й дорогих будівель», як їх назвав папа Гонорій III, від початку призводила до суперечок. Дехто з духівництва виступав проти спорудження соборів, на які йшло дуже багато грошей. У XIII столітті П’єр ле Шантр,  прелат собору Паризької богоматері, заявив: «Ті, хто будує такі церкви,— чинять гріх».

Скажімо, собор у Еврі навіть нині є об’єктом різкої критики. Згідно зі статтею у французькій газеті «Монд», багато людей вважає, що собори свідчать про «хибні пріоритети», і що церквам «слід витрачати гроші на благо людей і діло євангелізації, а не на каміння та оздоби».

Безсумнівно, чимало тих, хто вклав свою частку в спорудження цих величних будівель, керувалися щирою любов’ю до Бога. Вони справді виявляли «ревність про Бога, але не за розумом [«точним знанням», НС]» (Римлян 10:2). Ісус Христос ніколи не говорив своїм послідовникам будувати розкішні храми для поклоніння. Він заохочував правдивих поклонників «в дусі та в правді вклонятись» (Івана 4:21—24). Попри всю свою красу, величаві собори загальновизнаного християнства суперечать цьому принципу. Вони може й звеличують людей, які їх будували, але не прославляють Бога.

[Примітка]

[Ілюстрація на сторінці 13]

Собор у Сант-Яго- де-Компостела (Іспанія).

[Ілюстрації на сторінці 15]

Угорі: вікно-троянда у соборі Нотр-Дам (Шартр, Франція) та частина каменеріза (Собор Паризької богоматері).

[Ілюстрація на сторінці 15]

Собор Паризької богоматері (XII століття).

[Ілюстрація на сторінці 15]

Інтер’єр собору Нотр-Дам (Ам’єн) — найбільшої релігійної споруди у Франції. Склепіння цього собору сягає 43 метрів заввишки.