Батьківську турботу замінила Божа любов

РОЗПОВІЛА БЕРНАДЕТ ФІН

Коли мені не було навіть чотирьох рочків, мене разом з трьома старшими сестричками залишили в жіночому монастирі. Бірді було тоді 12, Філіс 8 і Анамей 7 років. Вони пригадують, як я тижнями не переставала ридати за батьками. Чому нас залишили там?

Я НАРОДИЛАСЯ у великій католицькій родині 28 травня 1936 року. Ми жили з батьками у маленькому будинку в містечку Денкормік, графство Уексфорд (Ірландія). Я була восьмою дитиною в сім’ї і спала на величезному ліжку разом з сімома братами й сестрами. Братик та сестричка, котрі народилися невдовзі після мене, спали в шухлядах комода.

Наш батько тяжко працював на фермі. Він мало заробляв, так що нам ледве вистачало на їжу. Дуже рідко мамі вдавалося приготувати якийсь бутерброд, аби старші брати та сестри мали що взяти до школи. Життя було таким убогим через загальну скрутну ситуацію в Ірландії та немилосердне панування католицької церкви.

Наша сім’я регулярно відвідувала церкву, та все ж мама не була глибоко зацікавлена духовними речами. Хоча мої сестри пригадують, як вона сиділа навпроти каміна й читала якусь релігійну літературу. Те, що мама прочитувала, намагалася пояснити нам.

«Де моя мама?»

Ніколи не забуду день, коли мене привели до жіночого монастиря. Мої батьки стояли у коридорі та серйозно про щось розмовляли з черницею. Не підозрюючи, на щастя, яким був зміст їхньої розмови, я почала бавитися з іншими дівчатками, які були там. Раптом оглянулася навкруги, але мами й тата ніде не було. Мене огорнув страх. «Де моя мама?» Я репетувала на весь голос. Як вже згадувалося на початку статті, я не могла заспокоїтися протягом тижнів.

Єдине, що потішало — це присутність моїх трьох старших сестричок. Але оскільки вони жили в іншій частині монастиря, я майже не спілкувалася з ними. Через те що сестри увечері йшли спати на дві години пізніше, ніж ми, молодші, то я не засинала, аж поки не почула як вони проходять до спалень. Тоді, вислизнувши з ліжка, я виходила на сходи, і сестрички могли помахати мені на прощання. Щодня з нетерпінням чекала тієї дорогої мені миті.

Здається, зустрічі з батьками були не дуже бажані у жіночому монастирі, тому ми зрідка бачилися з ними. Я страшенно важко зносила цю розлуку. Пам’ятаю, фактично, що лише раз батьки відвідали мене: я не підходила до них, а вони не наближалися до мене. Хоча старші сестри пам’ятають ще кілька їхніх відвідин.

Пройшло трохи часу. Монастир став для мене родиною, домом і моїм власним світом. За 12 років, які я провела там, лише двічі наважувалася залишити його. Ці виїзди до сусідніх місцевостей були справді захопливими, оскільки ми могли милуватися деревами та тваринами. Ми також ніколи не бачили машин, автобусів чи магазинів, а ще справжньою рідкістю для нас були чоловіки. Єдиний чоловік з яким ми зустрічалися — це священик.

 Життя у монастирі

Життя в монастирі було багатоликим, воно мало деякі переваги та багато недоліків. Мила молода монахиня навчала нас про Бога усього, що знала сама. Вона казала, що Бог є люблячим батьком. Це сподобалося мені, і з того дня я постановила постійно думати про Бога як про свого батька, оскільки він був більш люблячий та добріший, ніж мій рідний. Відтоді я зверталася до Бога у простих дитячих молитвах. Коли ця черниця пішла з монастиря, я дуже сумувала за нею.

Я отримала там непогану початкову освіту, за що дуже вдячна. Проте пригадую так званих «денних дівчат», як їх називали, до котрих ставилися з особливою приязню, коли ті приходили до монастиря на навчання. Вони були з багатих сімей, і, коли з’являлися, ми мали залишити клас. Черниці неодноразово пригадували нам, що ми — лише сироти, і нам не слід забувати своє місце.

У цьому монастирі було багато правил. Деякі з них мали сенс, і більшість з нас розуміла їхню необхідність. Нас навчали правил поведінки, добрих манер та інших корисних речей. Я ніколи не забуду те, чого навчилася тоді, адже у житті ці знання не раз ставали мені в пригоді. Але деякі правила не мали сенсу й, здається, були несправедливі, інші бентежили та пригнічували нас. Наприклад, якби хтось уночі помочився в ліжку, його карали, але водночас уночі забороняли виходити в туалет.

Якось я піднімалася сходами й почала розмовляти з дівчиною, яка йшла поряд. Черниця відкликала мене і покарала за розмови. Знаєте як? Я повинна була стояти у літньому платтячку на лютому морозі ірландською зимою! Я була хворобливим дівчам, часто мала приступи астми й тонзиліт. Тому сильно захворіла і підхопила туберкульоз, від якого страждало багато дівчат у монастирі. Незважаючи на те що нас помістили в окрему спальню, ми не отримували медичного догляду. З цієї причини дехто помер, у тому числі й моя найближча подруга.

За найменше порушення правил нас жорстоко били. Одного разу, коли всі зібралися на загальну зустріч, то спостерігали, як привселюдно більше двох годин черниця била дівчинку. Усі плакали від цього видовища. Звичайно, якщо бути чесним, не усі монахині були настільки підлі. Та все ж я і досі не можу збагнути, як можна так безжалісно ставитися до невинних дітей. Мабуть, ніколи не зрозумію цього.

З часом Бірді та Філіс полишили монастир, і ми з Анамей зосталися самі. Найцінніше, що ми з сестрою мали у цьому світі — це одна одну. Анамей потішала мене історіями про те, як колись батьки приїдуть і заберуть нас туди, де черниці ніколи не зможуть знайти нас. Коли Анамей поїхала з монастиря, я думала, що моє серце розірветься навпіл. Ще протягом трьох років я перебувала там сама.

Як я навчилася жити поза монастирем

Залишити монастир у віці 16 років було справді дуже важко. Я не мала уявлення про світ поза його стінами, і це неабияк бентежило мене. Коли зайшла в автобус, мене спитали про оплату, але я не розуміла, що вони мають на увазі. Оскільки в мене не було грошей, то мусила швидко вийти і йти пішки. Одного разу я хотіла сісти в автобус, але так і не дочекалась його. Не знала, що його треба чекати на автобусній зупинці.

Одначе, потрохи розвиваючи сміливість та впевненість у собі, я поступово зрозуміла, чого від мене вимагається у цьому житті. Мені вдалося знайти неважку роботу. Але,  пропрацювавши кілька місяців, я вирішила повернутися додому, щоб навідати маму. Там вперше побачилася з іншими своїми братами й сестрами, тоді їх вже було чотирнадцятеро. Оскільки вдома для мене не було кімнати, мої батьки подбали, аби я переїхала до Уельсу і жила разом з Анамей. Батько відвіз мене туди, повернувшись відразу назад.

Я майже не мала засобів до існування, але мені вдалось якось вижити. Згодом, у 1953 році, я переїхала до Лондона, де долучилася до «Легіону Марії», парафіяльної римсько-католицької доброчинної організації. Я була дуже розчарована цією роботою, оскільки очікувала якоїсь духовності, співпрацюючи з цими людьми. Мені подобалося розмовляти на духовні теми, але ця організація насправді була світською, і, здається, там ніколи не залишалося часу на духовні розмови.

Проживаючи у Лондоні, я зустріла приятеля моїх братів, Патріка. Ми покохали одне одного і у 1961 році одружилися. Там народилися наша перша донька Анжела та син Стівен. Згодом у 1967 році ми переїхали до Австралії, де народилась наша третя дитина, син Ендрю. Ми оселилися у містечку Бомбала, Новий Південний Уельс.

Нарешті духовна пожива

Невдовзі після прибуття до Австралії юнак на ім’я Білл Ллойд завітав до нас у Бомбалу, щоб порозмовляти про Біблію. Я була в захопленні від того, що прямо з Біблії отримувала відповіді на свої запитання. Хоча я усвідомлювала, що Білл говорить правду, проте багато сперечалася з ним, аби довше затримати його у нас і почути більше пояснень з Божого Слова. Згодом цей юнак приніс мені Біблію та деякі публікації.

Мені дуже сподобалися ті журнали, але усвідомлення того, що автори таких публікацій не вірять у Трійцю, шокувало мене. Тому я сховала їх, щоб вони не зруйнували віру Патріка, якби він випадково прочитав це. Я рішуче постановила повернути публікації Біллові, коли він прийде наступного разу. Але коли Білл відвідав нас, то показав, що доктрина про одного Бога в трьох особах абсолютно суперечить біблійному вченню. Невдовзі я зрозуміла, що Ісус — це Божий син, і що його створив Отець, Бог Єгова, тому він мав початок, а отже Отець є більший від Ісуса (Матвія 16:16; Івана 14:28; Колосян 1:15; Об’явлення 3:14).

Пізніше я довідалася, що деякі інші речі, яких я навчилася, будучи католичкою,— неправильні. Наприклад, Біблія не вчить, що люди мають безсмертну душу або що існує вогняне пекло, місце мук (Екклезіяста 9:5, 10; Єзекіїля 18:4). Дізнавшись про це, я відчула справжнє полегшення! Одного дня я танцювала по кухні від щирої радості, що переповнювала моє серце. Нарешті я знайшла Батька, якого завжди любила, але ніколи не знала. Я почала задовольняти свій духовний голод. Ще однією радістю для мене було те, що Патрік теж відчував подібне захоплення від новознайдених вчень.

Білл запросив нас на конгрес Свідків Єгови, котрий проходив у містечку Темора. Хоча місце проведення конгресу лежало за багато кілометрів від нашого дому, ми з радістю прийняли запрошення і були там у п’ятницю ввечері. В суботу зранку люди, які прибули до Залу конгресів, групами вирушили у проповідування від дому до дому. Ми з Патріком захопилися цією ідеєю, бо протягом довгого часу мріяли про це. Однак Білл сказав, що нам не можна брати участі у праці проповідування, бо ми куримо. Та все ж, коли Білл пішов, ми з Патріком приєдналися до іншої  групи. Вони повірили, що ми — Свідки Єгови, і взяли нас з собою.

Незабаром ми розглянули вимоги зі Святого Письма для тих, хто хоче брати участь у праці проповідування (Матвія 24:14). Зрештою, полишивши куріння, в жовтні 1968 року символізували своє присвячення Богу Єгові водним хрещенням.

Випробування нашої віри

Оскільки ми щораз більше дізнавалися з Біблії і розвивали стосунки з Єговою, наша віра в Божі обітниці міцнішала. За деякий час Патріка призначили старійшиною в зборі Свідків Єгови у Канберрі, великому австралійському місті. Ми робили все, що в наших силах, аби виховати дітей в напоумленні Єгови, долаючи усі проблеми, котрі постають з дітьми у підлітковому віці (Ефесян 6:4).

Дуже боляче, але наш син Стівен загинув у автокатастрофі, коли йому було вісімнадцять років. Попри горе, усвідомлення того, що Стівен став поклонником Єгови, справді потішало нас. Ми прагнемо знову побачити сина, коли Єгова воскресить померлих (Івана 5:28, 29). Наступного року, а саме у 1983-му, я, як і донька Анжела, стала повночасним служителем і залишаюся ним дотепер. Розповідаючи іншим про свою надію, що ґрунтується на Біблії, мені вдається зберігати позитивний погляд на життя, а також це полегшує мій душевний біль. Недавно довідалася, що моя сестра Анамей почала вивчати Біблію зі Свідками Єгови в Уельсі. Це стало для мене ще однією величезною радістю.

У 1984 році у Патріка почала прогресувати якась дивна хвороба. Згодом йому поставили діагноз: синдром хронічної втоми. Зрештою він був змушений покинути світську роботу і вже більше не міг бути християнським старійшиною. На щастя, його стан трохи поліпшився, і Патрік знову виконує обов’язки призначеного служителя в зборі.

У ранньому дитинстві я навчилася порядку і саможертовності та того, як провадити просте життя і бути задоволеною тим, що маєш. Але так і не могла збагнути, чому чотирьох з нас віддали у монастир, а інших одинадцятеро залишили вдома. Я втішала себе думкою, ніби мої батьки, котрі вже померли, старались робити в тих умовах все якнайліпше. Але, мабуть, ніколи так і не зможу зрозуміти їх до кінця. Тоді були справді важкі часи і вимагали складних рішень. Проте всупереч усьому я вдячна батькам за дар життя і за те, що вони зробили для мене все, що могли. А передусім дякую Єгові за його справжню батьківську турботу.

[Ілюстрація на сторінці 22]

Коли ми побралися.

[Ілюстрація на сторінці 23]

Ми з дітьми.

[Ілюстрація на сторінці 23]

Я з Патріком сьогодні.