Моє життя художника

РОЗПОВІЛА ШІЗУКО КАВАБАТА

«Свідки Єгови — чудові люди, які проголошують добру новину по цілому світі». Саме так називалась одна з моїх картин на художній виставці у Версалі (Франція) 1999 року.

МЕНШЕ ніж за тиждень до виставки Свідки Єгови у Франції розповсюдили по всій країні 12 мільйонів буклетів, які звертали увагу на несправедливе ставлення уряду до них. За картину, котра вихваляла Свідків, мені присудили спеціальну нагороду. Пізніше той, хто вручав нагороду, сказав: «Ви дуже відважна, але я теж. Власне тому цю особливу нагороду присуджую вам».

Багато художників у своїх картинах намагаються передати почуття й емоції. Саме це я стараюсь робити. Малюю те, що відчуваю, тому мої картини яскраві та відображають радість і щастя. У дитинстві я побачила, що поєднання творчої уяви та живопису приносить радість.

Чому я почала малювати

Я народилась 1920 року в заможній сім’ї у місті Моріока (Японія). Ми зі старшою сестрою мали приватних вчителів, які навчали нас японського танцю, мистецтва  компонування квітів, виконання чайної церемонії, гри на кото (японській цитрі), фортепіано, співу і багатьох інших речей. Усе це я ненавиділа. Часто, коли приходили вчителі, я втікала і ховалася. Слугам доводилося шукати мене і силою приводити назад.

Що мені страшенно не подобалося — це негнучкість уроків. Люди, котрих я ніколи раніше не бачила, вирішували за мене, як танцювати, робити композицію з квітів і подавати чай. Я почувалася обмеженою: жодної фантазії та свободи. Проте коли я малювала, ніхто за мною не стежив. Ніхто не говорив мені, що робити. Тоді я відчувала свободу, якої так жадала.

Оскільки у мене не було вчителя з образотворчого мистецтва, я могла фантазувати та імпровізувати, і ніхто мене не контролював. Мало-помалу я стала сміливішою. Приблизно у 12 років почала розмальовувати шовкові краватки мого батька. Невдовзі після цього у школі ми шили сукні. Вчителька була приголомшена, коли побачила, що я вирізала половину лицьової частини сукні і замінила її вставкою з білої тканини. Однак, як і мій батько, вона не зробила жодних зауважень.

Мрії та реальність

Ще у початковій школі я говорила, що виросту і стану художницею. Моя мета не змінилась, і я хотіла вступити до університету, щоб вивчати образотворче мистецтво, але мої батьки не дозволили цього. Вони сказали, що в Японії ніхто не захоче одружитися з випускницею з художньою освітою. Отож, я пройшла курс домашнього господарства.

Мені подобалася зарубіжна література, тому багато її читала. Але в той час таку літературу осуджували і називали ворожою. Навіть тримати її вдома було небезпечно. Французьку мову у мене в школі п’ять років викладала француженка, але обставини в Японії змінилися так, що найменший інтерес до іноземної мови викликав підозру. Ми не мали свободи слова.

У 1943 році, коли бушувала Друга світова війна, я з приємністю дізналась, що після того як один чоловік переглянув 40 фотографій жінок шлюбного віку, він вибрав мене як можливу дружину. Пізніше я довідалася, що його мати та її подруга відвідували наші околиці, аби непомітно подивитися на мене. Згодом його сім’я надіслала моїй сім’ї офіційну пропозицію одруження, і мене вмовили прийняти її. Перед весіллям я зустрілася з цим чоловіком лише один-єдиний раз.

Після того як ми одружилися, великі повітряні рейди кожного дня загрожували нашому життю, і зрештою наш будинок, як і ціле місто, згорів. Позосталі намагалися сховатись у горах, але навіть там ми чули сигнали повітряної тривоги і бачили військові літаки. Усе вселяло жах. І це страхіття відбилось на кожній людині. Наступні десять років після війни також були важкими.

Окрім наших трьох дітей, разом з нами жили моя свекруха й шестеро братів і сестер мого чоловіка. Хоча ми найняли слуг, все одно нам усім доводилося працювати у полі, аби прохарчуватися. Впродовж того часу була дуже сумною і майже забула, що таке сміх. Крім того, я боялася, що, коли виявлятиму свої почуття словами, це викличе непорозуміння. Все-таки мало-помалу зрозуміла, що можу виражати свої почуття за допомогою образотворчого мистецтва.

Визнана як художник

Навіть людині з художнім даром необхідно докласти величезних зусиль, аби  досягти хороших результатів. Я купувала книжки про образотворче мистецтво і вчилася у багатьох відомих японських художників. Жоден з них не радив мені поміняти стиль, котрий я обрала ще в юності.

Мистецтвознавці почали помічати мої роботи, хоча я малювала для власного задоволення, а не на показ. А втім, з часом я почала задумуватись, що люди думають про мої картини. Тому 1955 року зробила свою першу виставку в Ґінзі (Токіо). Вона називалась «Німа боротьба. Німа мова. Мій щоденник». На полотні я відобразила буденне життя. Виставка мала успіх.

Зустріч зі Свідками

У 1958 році наша сім’я переїхала жити в Токіо, оскільки ми з чоловіком хотіли, щоб наші діти вступили до хорошої школи і здобули найліпшу освіту. Моє життя оберталося навколо живопису. Зазвичай я малювала приблизно п’ять годин на день. Вечорами проводила час зі своїми друзями, які теж були художниками, а мій чоловік — зі своїми друзями. Ми не мали жодного уявлення, як виховувати наших дітей.

Робота чоловіка забирала практично весь його час, тому виховання дітей стало моїм обов’язком, і я не була впевнена, чи впораюся з цим. Ще в дитинстві я відвідувала католицьку місіонерську школу, тому запитувала себе, чи якась біблійна освіта може допомогти дітям. Ми жили в Оморі (околиця Токіо), а через дорогу від нашого дому була лютеранська церква, і я запропонувала дітям відвідати її. Проте ми так і не побували у тій церкві.

Натомість наступного дня, на початку 1959 року, до нашого дому завітала одна жінка, яка була Свідком Єгови. Я відразу ж покликала дітей, і всі ми сіли її слухати. Жінка пояснила на основі Біблії, що ми живемо у визначний період, коли незабаром Бог очистить землю від зла. Я замовила чотири Біблії, а також біблійну літературу і з радістю погодилась, щоб вона приходила кожного тижня навчати нас. Я запиталася, скільки коштуватиме таке навчання за місяць, і дуже здивувалась, дізнавшись, що Свідки Єгови не беруть плати за навчання. Як же вони відрізнялися від усіх приватних вчителів, яких я знала!

Мої доньки одразу прийняли біблійні істини, і в нашому домі навіть почали проводитись регулярні групові вивчення Біблії. Проте після кількох вивчень мене почало щось тривожити. Це був важкий період у моєму житті, тому інколи я старалася ховатись або йти з дому, коли приходив час біблійного вивчення зі мною.

Проблема полягала в тому, що я розуміла: Біблія — це правда, і мені слід підкорятися її керівництву. У той самий час я рішуче постановила стати професійним художником і вважала, що для творчої уяви потрібно зберігати незалежне мислення. Як наслідок, таке замішання відбилося на моїх картинах. На виставках вони вже висіли у віддалених куточках.

Моя подорож у Париж

Я вважала, що поїздка в Париж допоможе мені удосконалити мої картини. У 1960 році я поїхала туди, оскільки там проводилась велика виставка знайомства з японським мистецтвом. Я була єдиною жінкою-художником, яка приїхала з Японії. У Парижі мене вразило практично все: різниця в умовах життя, одязі, мисленні, кольорах. Виставка тривала чотири дні, і, на моє здивування, її відвідали керівники країни. Крім того, вразило мене і те, що жінки зачаровувались кімоно, які я одягала. Тому я вирішила залишитись там довше.

Я не знала, як отримати гроші з Японії, тому почала продавати свої кімоно. Так мені вдалося три місяці вивчати твори на виставках у картинних галереях. Часто я пригадувала слова одного художника, чия картина на виставці висіла поряд з моєю. Він сказав: «Я зображаю яскравість сонця. Ваша картина, як і слід сподіватися, у темних і чорних кольорах, бо ви є під впливом східних філософів».

 До мене завітала одна подружня пара з філіалу Свідків Єгови в Парижі. Після декількох відвідин я врешті-решт погодилась піти з ними на християнське зібрання. Коли ми приїхали, те, що я побачила, приголомшило мене. Одна жінка була одягнена у чудовий червоний капелюх з широкими крисами. Інша прийшла у сукні яскраво-зеленого кольору. Одяг, який вони носили, був стильний і відображав добрий смак, тому моє ставлення до Свідків повністю змінилося.

Мене також вразила програма. Коли я побачила, що у різних кінцях землі Свідки мають ту саму програму і ті самі вчення, то зрозуміла: ця група та її діяльність незвичайна. А коли усвідомила, що спілкуюся з людьми, якими керує Бог, це зворушило мене до глибини душі.

Рішення

Після повернення в Японію я серйозно взялась за вивчення Біблії. Довідалась, що настанови нашого Творця допускають більше свободи, ніж я собі уявляла. Він з любов’ю створив нас як окремі особистості й наділив кожного талантами і свободою їх розвивати. Отож, я зрозуміла, що стати Свідком Єгови не означає відмовитись від любові до мистецтва.

Ми з доньками зробили поступ у вивченні Біблії. Одна донька символізувала своє присвячення Єгові через водне хрещення 1961 року, а друга — 1962 року. На сьогодні вони обидвоє залишаються вірними служительками Бога. Проте я все ще зволікала з хрещенням. У 1965 році Ллойд Беррі, який тоді наглядав за проповідницькою працею Свідків Єгови в Японії, заохотив мене такими словами: «Лише подумай, які чудові картини малюватимуть у Раю досконалі люди!» Наступного року я охрестилась.

Вплив на мої картини

Оглядаючись у минуле, я бачу, як зміни в моєму житті та в особистості позначилися на моїх картинах. Ті твори, які я малювала раніше, були у темних і похмурих кольорах та відображали біль, страждання й безвихідь, які я колись відчувала. Але потім я довідалась з Біблії про нашого Творця, його чудові риси, про щастя від того, що несеш йому хвалу, і про його праведні норми, яких потрібно дотримуватись у житті. Тому мої почуття змінилися, а разом з ними і мої картини.

Сьогодні я проводжу багато часу, регулярно ділячись з іншими біблійною звісткою. Коли я розмовляю з людьми про риси Бога, його чудову мету зробити нашу землю раєм під правлінням свого Сина, Ісуса Христа, то отримую велику радість і глибоке задоволення. Діяльність, яка тісно пов’язана з біблійним вченням, ще більше надихає мене, і все, що мені залишається — взяти в руку пензель і виразити свої почуття на полотні. І оскільки з роками моя радість зростає, картини, котрі я малюю, стали світлішими.

Наголос на Біблії

З цілого світу — із Сіднея, Відня, Лондона, Нью-Йорка — до мене надходять прохання виставити свої картини. Найбільше мої картини подобаються європейцям.  Експерти з Королівської академії мистецтв у Луврі (Париж) якось запитали мене: «Як так трапилося, що Біблія і християнство могли настільки зворушити японку, що її картини відображають радість, якої впродовж століть не бачили в живописі на релігійну тематику?»

Біблійний псалмописьменник Давид передавав свої почуття з допомогою музики, і він використовував цей дар, аби вчити інших про Божі дива. У мене подібна мета. Я хочу нести хвалу Єгові. Тому дуже прагну, щоб люди бачили в моїх картинах радість, яку можна отримати, пізнаючи Єгову та його чудові риси. Один мистецтвознавець висловився так щодо назв моїх картин: «Художниця вміло уникає власних слів, а безсторонньо надає слово Біблії». Я в захоплені від того, що люди впізнають у моїх картинах силу Біблії.

У 1995 році Всесвітня рада мистецтв, котра є міжнародною організацією мистецтв з центром у Токіо, присудила мені перше місце серед всесвітньо відомих художників. Стосовно моїх картин ця рада сказала: «За назви картин художниця бере цитати з Біблії... Всі її картини зображають думки з Біблії, але саме таким і є життя художника, котрий ходить з Богом».

Це висловлювання є натяком на те, що часто у своїх картинах я зображаю розгорнуту Біблію. Останнім часом я поєдную надруковані сторінки Біблії зі своїми картинами. Отож увагу глядачів привертає назва, слова Біблії, а потім те, як я їх зобразила на полотні.

У 1999 році декотрі мої картини були виставлені у Бангкоку (Таїланд). Одна з них називалась «Як дивно Єгова Бог створив землю і дав її людству на проживання», а інша — «Молитва царя Давида: «Єгово, нехай серця тих людей будуть з Тобою». Мене і кількох інших художників запросили до палацу короля Таїланду. Король виявив бажання обговорити зі мною мої картини і поставив багато запитань. Ми довго розмовляли з ним, і мені вдалося розказати про свої вірування, які ґрунтуються на Біблії. Потім я подарувала йому свою картину.

Впродовж останніх 35 років я також входила до складу комісії з оцінення робіт інших художників. Мені подобаються картини, котрі відображають почуття. Для мене картина є хорошою, коли залишає по собі приємне враження і створює відчуття внутрішнього спокою. Я просто захоплююся ілюстраціями в публікаціях Свідків Єгови, бо вони досягають своєї мети — вірно представляють вістку Біблії.

Благословення від служіння Богу

За допомогою картин мені траплялись унікальні можливості свідчити про Бога Єгову і його величний намір щодо землі. Саме так було, коли я давала інтерв’ю для статей у журналах і для телевізійних програм. Власне кажучи, хоч би де я була і хоч би з ким розмовляла, завжди намагаюся сказати людям, що лише завдяки вірі, радості та щастю, які походять від служіння Богу Єгові, можу творити такі картини.

Я впевнена, що якби відмовилась від своєї віри, то не змогла б малювати так, як малюю. Але оскільки я Свідок Єгови і правда Божого Слова додає мені радості та щастя, я можу і далі малювати.

[Ілюстрація на сторінці 21]

У Парижі.

[Ілюстрація на сторінці 22]

Сьогодні з моїми двома доньками.