Що за потішні звірята!

ВІД НАШОГО КОРЕСПОНДЕНТА В ПІВДЕННІЙ АФРИЦІ

ОСЬ він під променями пекучого сонця витягся на задніх лапках. Ухопився ними за тонкі гілки і допомагає собі хвостом, через що стає трохи подібним до триніжка. Яка зосередженість. Він пильно оглядає небо і землю, чи, бува, не загрожує звідкись небезпека. Своїх товаришів, що полюють неподалік, цей сторож час від часу заспокоює короткими «бррп» і «пііп». Він залишиться на посту, аж доки його хтось не змінить, навіть коли й доведеться сторожити ще годину!

Хто ж це такий? Це суриката. Довжина тіла цієї хижої тваринки усього-на-всього 40 сантиметрів від носа до кінчика хвоста. У неї товариська вдача, і живе вона згуртованими колоніями по 10—30 особин.

Щоранку, вийшовши з нори, зграйка сурикат шикується в лінію, усі стають на задні лапки, ловлячи промені вранішнього сонця, які зігрівають змерзлих за ніч тваринок. Потім вони обережно чистять одне одного, весь час дружньо попискуючи. За цим заняттям може сплинути півгодини, а то й більше. Аж тоді звірята гуртом біжать на полювання.

Завдяки добре організованому полюванню, сурикати завжди мають запас комах і дрібних плазунів. Та й апетит у них добрячий! Аби наїстися, маленькі мисливці напрацюються стільки, що коло полудня їх тягне подрімати, і вони шукають тінь десь під кущиком чи  деревом або ж, виривши купу холодного піску, вмощуються на ній.

Навіщо ж потрібний сторож? Ці мисливці й самі є бажаною здобиччю. Коли суриката енергійно риє непіддатливий ґрунт,— а часом заради однієї личинки їй доводиться нарити стільки землі, що вона в кілька разів перевищує її власну вагу,— на неї не можуть не звернути увагу спостережливі шакали і хижі птахи.

Що ж відбувається, коли сторож помічає небезпеку? Він видає гортанний звук — і всі стрімголов мчать до найближчої нори. Але коли лунає сигнал про наближення конкурентної зграї сурикат, господарі не кидаються врозтіч. Вони стають один коло одного, вигнувши спини, наїжуються і піднімають хвости, як антени. Гурт з криком суне на нападників, і дехто із захисників підстрибує на рівних лапках, ніби у войовничому танку́. Після такої атаки конкурентам не залишається нічого, як відступити.

Об’єднані зусилля

Сурикати раз у раз допомагають одне одному. Про це свідчить, наприклад, те, як вони піклуються про малят. Перші кілька тижнів новонароджені у центрі загальної уваги. Члени роду постійно навідують маму з дітками. А як же їх радісно вітають, коли вона вперше виводить малечу з нірки! Збираються всі родичі і, радісно попискуючи, ніжно та з любов’ю злегка погризують шию мами і ластяться до крихіток.

Протягом кількох тижнів про дитинчат піклується цілий гурт. Більшість звірят охоче няньчать маленьких, поки інші полюють. У деяких няньок, дарма що вони не мають своїх малюків, з’являється молоко, і вони беруть участь у вигодовуванні, полегшуючи життя сурикаті-мамі. Через усі ці клопоти в няньок не залишається часу на полювання. Тому вони втрачають, буває, до 10 відсотків своєї ваги!

Навіть коли молодше покоління сурикат підростає настільки, що може вийти з нори і щодня полювати, старші по черзі терпеливо вчать молодь мистецтву полювання. Часто-густо початківцям віддають добірну здобич, хоч через це того дня дорослі залишаться напівголодними. Коли сторож сигналізує про небезпеку і звірята тікають у нори, принаймні одне з них попіклується, щоб усі дітлахи теж сховались.

За ними варто спостерігати

Сурикати ніжні, їх легко приручити. У «Визначнику південноафриканських ссавців» за редакцією Маберлі говориться: «Загалом ці оригінальні тваринки, безперечно, одні з найбільш зворушливих, чарівних і милих ссавців півдня Африки. На спостереження за ними не треба жаліти часу».

Цю думку підтверджує Ален, який вже не один рік фотографує сурикат у природі. Він пригадує, як одного разу з нори вийшла самичка з чотириденним малюком в зубках і, попищавши, поклала свою ношу біля ніг нашого оповідача. Він подумав, що дитинча мертве. «Але, обережно піднявши його, я зрозумів, що звірятко живе. Суриката просто хотіла показати його мені, перш ніж усі прибіжать її вітати. Я був настільки зворушений, що мені й на думку не спало робити фотографії».

Сильві також протягом багатьох років спостерігає за сурикатами і з ніжністю згадує, як на світанку вона лежала біля нори сурикат, з якої висипали звірята. Вони вишикувались всього лише за кілька сантиметрів від неї і, як звично, почали опоряджатися та ластитись одне до одного. Коли Сильві заговорила до них, ті замуркотіли у відповідь. Жінка обережно витягла палець до першої тваринки, самички, і полоскотала їй за вушком. Та аж вигнулась від задоволення і почала ластитись до наступної в черзі сурикати. «О! — вигукнула Сильві.— Я стала учасницею їхньої церемонії. То ж велика честь!»

Кінця немає смішним історіям, що розповідають любителі сурикат. І справді, що за потішні звірята!

[Ілюстрації на сторінці 26]

Геть ворогів!

Сторож на посту.

Треба зігрітись перед початком цілого дня полювання.

[Відомості про джерело]

Усі фото: © Nigel J. Dennis