Мене підтримувало довір’я до Бога

РОЗПОВІЛА РАХЕЛЬ САКСІОНІ-ЛЕВЕЙ

НАГЛЯДАЧКА, НЕ ЗУПИНЯЮЧИСЬ, БИЛА МЕНЕ ПО ОБЛИЧЧЮ ЗА ТЕ, ЩО Я ВІДМОВИЛАСЬ ВИГОТОВЛЯТИ ЗАПЧАСТИНИ ДО НАЦИСТСЬКИХ БОМБАРДУВАЛЬНИКІВ. ІНША СКАЗАЛА ЇЙ: «ДОСИТЬ ВЖЕ. ТІ «БІБЕЛЬФОРШЕР» ДОЗВОЛЯТЬ, АБИ ЇХ ПОБИЛИ ДО СМЕРТІ ЗАРАДИ ЇХНЬОГО БОГА».

УСЕ це трапилось у грудні 1944 року в Беендорфі, жіночому виправно-трудовому таборі неподалік від копалень солі, що на півночі Німеччини. Дозвольте розповісти, як я там опинилась і як мені вдалося пережити останні декілька місяців Другої світової війни.

Я народилась 1908 року в єврейській сім’ї в Амстердамі (Нідерланди) і була другою дитиною серед трьох дівчат. Мій батько був шліфувальником алмазів, як і багато євреїв у Амстердамі перед Другою світовою війною. Він помер, коли я мала 12 років, і тоді до нас переїхав жити дідусь. Дідусь був відданим євреєм і дбав, аби ми теж виховувались згідно з єврейськими традиціями.

Пішовши слідами свого батька, я освоїла професію гранувальника алмазів, а 1930 року одружилась зі своїм співробітником. У нас народилося двоє діточок — Сільвейн, жвавий та сміливий хлопчик, і Керрі, мила та спокійна дівчинка. На жаль, наш шлюб тривав недовго. У 1938 році невдовзі після розлучення я одружилася з Луї Саксіоні, котрий був шліфувальником алмазів. У лютому 1940 року з’явилась на світ наша донечка Йоганна.

Хоча Луї був євреєм, він не сповідував своєї релігії. Отже, ми більше не відзначали єврейських свят, які мені дуже подобались ще з дитинства. Безперечно, їх бракувало, але глибоко в серці я і далі вірила в Бога.

Зміна релігії

На початку 1940 року, коли німці почали окупацію Нідерландів, до нас завітала одна жінка і завела зі мною розмову про Біблію. Я багато чого не зрозуміла з її розповіді, але щоразу, як вона заходила, брала у неї літературу. Проте не читала тих публікацій, бо не хотіла мати нічого спільного з Ісусом. Мене навчили, що він був євреєм-відступником.

Згодом до нас прийшов один чоловік. Я поставила йому декілька запитань, наприклад: «Чому Бог не створив інших людей, коли Адам і Єва згрішили? Чому  у світі стільки страждань? Чому люди ненавидять одні одних і точать війну?» Цей чоловік запевнив: якщо я наберусь терпіння, то з Біблії він покаже відповіді на всі мої запитання. Так розпочалося домашнє біблійне вивчення.

І все-таки я не погоджувалась, що Ісус був Месією. Але через деякий час помолилась про це і почала читати в Біблії пророцтва про Месію, розглядаючи їх з іншого погляду (Псалом 22:8, 9, 19; Ісаї 53:1—12). Єгова допоміг побачити, що ці пророцтва сповнились на Ісусі. Луї не цікавився тим, чого я навчалась, проте не перешкоджав мені стати Свідком Єгови.

Ховались, але проповідували

Коли німці окупували Нідерланди, настав небезпечний час. Адже я була не лише єврейкою, за що німці садили у концентраційні табори, але й належала до Свідків Єгови — релігійної організації, котру нацисти намагалися знищити. Незважаючи на це, я залишалась активною та щомісяця проводила в середньому 60 годин у служінні, розповідаючи іншим про новознайдену християнську надію (Матвія 24:14).

Одного вечора у грудні 1942 року мій чоловік не повернувся з роботи. Як виявилося пізніше, його разом зі співробітниками заарештували на роботі. Більше ми не бачились. Мої друзі — Свідки — порадили мені переховуватись з дітьми. Я жила в однієї християнської сестри, на іншому кінці Амстердама. Оскільки нам чотирьом було ризиковано залишатися разом, мені довелося віддати дітей іншим людям.

Часто дивом вдавалось уникнути арешту. Якось увечері один Свідок перевозив мене своїм велосипедом до нового сховку. Через те що на велосипеді не працювала лампа, нас зупинили двоє нідерландських поліцейських. Вони направили ліхтарики нам в обличчя і, мабуть, зрозуміли, що я єврейка. На щастя, поліцейські просто сказали: «Швидко йдіть далі, але пішки».

Арешт та ув’язнення

Одного ранку в травні 1944 року, саме перед початком служіння, мене арештували — не через те, що я була Свідком Єгови, а тому, що я єврейка. Мене забрали до в’язниці в Амстердамі і тримали там десять днів. Потім разом з іншими євреями нас відправили поїздом до тимчасового табору Вестерборк, що у північно-східній частині Нідерландів. Звідти євреїв висилали у Німеччину.

У Вестерборку я зустріла чоловіка сестри, а також їхнього сина, яких теж арештували. Серед євреїв я єдина була Свідком, тому постійно молилась до Єгови про підтримку. Через два дні нас трьох посадили у поїзд для перевезення худоби, який мав вирушити в Освенцім або Собібор, табори смерті у Польщі. Несподівано мене покликали і пересадили на звичайний пасажирський поїзд.

У вагоні я побачила колишніх співробітників. Приблизно сотню працівників, які обробляли алмази, перевозили у Берґен-Бельзен, що на півночі Німеччини. Пізніше я довідалась, що професія врятувала мені життя, оскільки євреїв, які поїхали в Освенцім та Собібор, як правило, відразу направляли у газові камери. Саме така доля спіткала  мого чоловіка, двох моїх дітей та інших родичів. Проте тоді я ще не знала, що з ними трапилось.

У Берґен-Бельзені нас, гранувальників алмазів, розмістили у спеціальних казармах. Аби поберегти наші руки для цієї делікатної роботи, нас не змушували виконувати іншу працю. Я була єдиним Свідком у цій групі, тому відважно розказувала іншим євреям про свою новознайдену віру. А втім, вони вважали мене відступницею, подібно як у першому столітті апостола Павла.

Я не мала Біблії і жадала духовної поживи. Один єврейський лікар у таборі мав Біблію. Він погодився віддати її в обмін на декілька шматочків хліба і трохи масла. З цією «діамантовою групою» я провела сім місяців у Берґен-Бельзені. З нами порівняно добре поводились, і це викликало погане ставлення з боку інших євреїв-в’язнів. Але зрештою виявилось, що для нас немає роботи. Отож, 5 грудня 1944 року нас, майже 70 єврейських жінок, перевели у жіночий виправно-трудовий табір у Беендорфі.

Відмова виготовляти зброю

У копальнях біля табору, приблизно 400 метрів під землею, в’язні виготовляли запчастини для бомбардувальників. Коли я відмовилась виконувати цю роботу, то отримала декілька сильних ударів (Ісаї 2:4). Наглядачка гаркнула мені, щоб завтра була готова до роботи.

Наступного ранку я не з’явилась на перекличку, а залишилась у казармі. Була впевнена, що мене застрілять, тому молилась, аби Єгова винагородив мене за віру. Я безперестану повторювала собі біблійний псалом: «На Бога надію кладу й не боюсь,— що людина учинить мені?» (Псалом 56:12).

Казарми обшукали, і мене вивели. Саме тоді та наглядачка, не зупиняючись, била мене і запитувала: «І хто це не дозволяє тобі працювати?» Кожного разу я відповідала: «Бог». Власне тоді інша наглядачка сказала їй: «Досить вже. Ті Бібельфоршер * дозволять, аби їх побили до смерті заради їхнього Бога». Її слова стали величезним підкріпленням.

Оскільки прибирання туалетів призначали як покарання і воно вважалося найбруднішою роботою, котру лише можна було уявити, я попросилася на цю роботу. Я раділа, бо такої роботи моє сумління не засуджувало. Якось уранці начальник табору, котрого всі боялися, підійшов до мене і запитав:

— То це ти та єврейка, яка не хоче працювати?

— Ви ж самі бачите, що я працюю.

— Але ти ж не працюватимеш для війни?

— Ні,— промовила я.— Бог не бажає цього.

— Але, виготовляючи запчастини, ти не братимеш участі у вбивстві.

Я пояснила, що коли виготовлятиму зброю, то діятиму всупереч свого християнського сумління. Тоді він взяв мою мітлу і сказав:

 — Хіба я не можу вбити тебе оцим?

— Звичайно, можете,— відповіла я,— але мітла не для того, щоб убивати. Для цього є зброя.

Ми поговорили про те, що Ісус був євреєм, а також як я, єврейка, стала Свідком Єгови. Коли він пішов, інші в’язні підійшли і здивовано запитали, як у мене вистачило відваги спокійно розмовляти з начальником табору. Я пояснила їм, що це не завдяки відвазі, а завдяки тому, що мій Бог дав мені силу.

Наприкінці війни

Десятого квітня 1945 року, коли союзні війська підійшли до Беендорфа, майже цілий день ми стояли на перекличці у внутрішньому дворі. Згодом нас, приблизно 150 жінок, запакували у вагони для худоби, залишивши без їжі та води. Поїзд вирушив, не маючи визначеного місця призначення. Декілька днів він їздив туди й сюди між лініями фронту. Дехто душив інших в’язнів, аби було більше місця у вагонах, і в результаті багато жінок пережили психічний розлад. Я витримала це лише тому, що довіряла Єгові, покладаючись на його турботу.

Одного разу наш поїзд зупинився біля чоловічого табору, і нам дозволили вийти. Декому дали відра, щоб принести води з табору. Діставшись до крана, спершу я втамувала спрагу, потім наповнила відро. Коли повернулась, жінки накинулись на мене, немов дикі звірі. Всю воду порозливали. Службовці СС (члени добірного охоронного загону Гітлера) просто стояли і сміялись. Через одинадцять днів нас привезли в Айдельштедт, табір у передмісті Гамбурга. Майже половина нашої групи вимерла через суворі умови подорожі.

Якось у Айдельштедті я читала Біблію декотрим жінкам. Раптом перед вікном з’явився начальник табору. Ми страшенно перелякались, оскільки в таборі Біблія була забороненою книгою. Начальник підійшов, узяв Біблію і запитав: «Що це, Біблія?» Я полегшено зітхнула, коли він повернув її і сказав: «Якщо хтось із жінок помре, почитаєш щось вголос з цієї книги».

Знову з братами і сестрами

Через 14 днів після нашого визволення Червоний Хрест забрав нас до однієї школи, що поблизу Мальме (Швеція). Там певний час ми були у карантині. Я попросила одну піклувальницю повідомити Свідків Єгови, що перебуваю в притулку для біженців. Через лічені дні мене покликали.  Коли я сказала жінці, що є Свідком, та почала ридати. Вона теж була Свідком! Заспокоївшись, вона розповіла, що Свідки у Швеції завжди молились за своїх християнських братів і сестер, котрі перебували у нацистських концентраційних таборах.

Відтоді сестра щодня приходила з кавою і чимось солодким. Потім мене відправили до місця поблизу Гетеборга. Там Свідки організували для мене вишукану вечірку. І хоча я не розуміла їх, відрадно було знову перебувати в товаристві братів і сестер.

У Гетеборзі я отримала листа від Свідка з Амстердама, в якому говорилось, що моїх дітей, Сільвейна і Керрі, а також усіх родичів забрали і що вони вже ніколи не повернулися. Живими залишились лише моя донька, Йоганна, і молодша сестра. Нещодавно я побачила імена сина і доньки у списку євреїв, які загинули в газових камерах в Освенцімі та Собіборі.

Післявоєнна діяльність

Повернувшись в Амстердам і зустрівшись з Йоганною, якій тоді вже було п’ять рочків, я відразу взялася за служіння. Іноді зустрічала тих, хто належав до нідерландського націонал-соціалістичного руху (NSB) — політичної партії, яка співпрацювала з німцями. Вони, по суті, брали участь у вбивстві цілої моєї родини. Мені довелося перебороти почуття ворожості, аби ділитися з ними доброю новиною про Боже Царство. Я постійно пам’ятала, що Єгова бачить серце і врешті-решт суд належатиме лише йому. І які ж благословення отримала за це!

Я розпочала біблійне вивчення з жінкою, чоловік якої сидів у в’язниці за співпрацю з нацистами. Піднімаючись сходами до її помешкання, часто чула, як сусіди казали: «Дивись! Ця єврейка знову йде до людей з NSB». А втім, незважаючи на сильну протидію ув’язненого чоловіка з антисемітськими поглядами, ця жінка, а також її троє доньок стали Свідками Єгови.

Тішуся, що з часом моя донька, Йоганна, присвятила своє життя Єгові. Ми переїхали служити там, де була більша потреба у вісниках Царства, і отримали багато духовних благословень. Тепер я живу в маленькому містечку на півдні Нідерландів і разом зі збором, наскільки це в моїх силах, беру участь у праці проповідування. Оглядаючись назад, можу лише сказати, що ніколи не почувалась покинутою Єговою. Завжди відчувала, що Єгова та його любий Син, Ісус, постійно зі мною, навіть у найважчі часи.

Під час війни я втратила чоловіка, двох дітей і більшість своїх родичів. Проте сподіваюся невдовзі знову побачити всіх їх у Божому новому світі. Коли наодинці пригадую, що́ довелося пережити, то мене сповнює радість і вдячність. У ці хвилини роздумую про слова псалмописьменника: «Ангол Господній табором стає кругом тих, хто боїться його,— і визволює їх» (Псалом 34:8).

[Примітка]

[Ілюстрація на сторінці 20]

Євреїв забирають до Німеччини з табору Вестерборк.

[Відомості про джерело]

Herinneringscentrum kamp Westerbork

[Ілюстрація на сторінці 21]

З моїми дітьми, Керрі та Сільвейном (обидвоє загинули під час Голокосту).

[Ілюстрація на сторінці 22]

У карантині в Швеції.

[Ілюстрація на сторінці 22]

Тимчасове посвідчення про репатріацію.

[Ілюстрація на сторінці 23]

З донькою, Йоганною, сьогодні.