День, коли впали вежі-близнюки

ПОДІЇ 11 вересня 2001 року в Нью-Йорку, Вашингтоні та Пенсільванії назавжди врізалися в пам’ять мільйонів, якщо не мільярдів людей усього світу. Де були ви, коли почули про атаку на Всесвітній торговельний центр у Нью-Йорку і на Пентагон у Вашингтоні?

Небувало швидке руйнування таких великих масштабів і, що важливіше, смерть багатьох людей змусили усіх зупинитись і замислитися.

Чи це спонукало нас переглянути наші цілі й цінності? Як у тих трагічних подіях виявилися найліпші людські риси: саможертовність, співчуття, терпіння й безкорисливість? У цій і наступній статтях ми постаралися відповісти на ці запитання.

Розповідають очевидці

Відразу після трагедії в Нью-Йорку метрополітен закрили і сила-силенна людей пішки йшли з південного Мангаттана, чимало з них переходило Бруклінський і Мангаттанський мости. Вони добре бачили адміністративні будинки і комплекс друкарні всесвітнього центру Свідків Єгови. Дехто, втікаючи з місця трагедії, прямував туди.

Однією з перших прийшла Аліша (праворуч), мати якої — Свідок Єгови. Дівчина була вся в пилюці й попелі *. Вона розповіла: «Я їхала на роботу і побачила, як димить Всесвітній торговельний центр. На місці трагедії скрізь лежало скло, було гаряче. Звідусіль бігли люди. Поліцейські намагалися евакуювати всіх з цієї небезпечної території. Здавалось, що це зона воєнних дій.

Щоб сховатись, я забігла в найближчий будинок. Тоді почувся вибух другого літака, який  влучив у південну вежу. Важко описати, як це відбувалося. Усе застилав чорний дим. Нам наказали залишити небезпечну зону. Мене на поромі переправили через Іст-Рівер у Бруклін. Вийшовши на берег і подивившись угору, я побачила величезний напис: «ВАРТОВА БАШТА»! Центр маминої релігії! Я відразу пішла до адміністративного будинку, бо знала, що тут буду в безпеці. Мені показали, де можна почистити одяг і зателефонувати батькам».

Вендел (праворуч) працював швейцаром готелю «Маріот», який стояв між двома вежами. Ось що він розповів: «Я чергував у вестибюлі, коли стався перший вибух. За вікном я побачив, як падали уламки стін. На вулиці лежав чоловік, охоплений полум’ям. Я зірвав із себе піджак, сорочку і вибіг, щоб погасити на ньому вогонь. Мені допоміг якийсь перехожий. Весь одяг на нещасному, крім шкарпеток і взуття, згорів. Потім підійшли пожежники і забрали його, аби передати медикам.

Невдовзі мене покликав до телефону Браян Ґамбл з телепрограми новин Сі-Бі-Ес і попросив як очевидця розповісти про те, що сталося. Тоді моя родина на Віргінських  островах побачила мене в програмі і дізналася, що я живий».

Дональд працював у Всесвітньому фінансовому центрі. З 31-го поверху цього будинку він дивився на вежі-близнюки та готель «Маріот». Дональд, кремезний чоловік, ріст якого майже два метри, сказав: «Побачивши ту картину, я онімів від жаху. Люди падали і вистрибували з вікон північної вежі. Мене охопила паніка, і я чимдуж побіг з будинку».

А ось ще одна історія. Вона трапилася з жінкою, якій за шістдесят, і її двома дочками, яким за сорок років. Джаніс та її дочки, Рут і Джоні, займали кімнату готелю поблизу веж-близнюків. Рут, яка є медичною сестрою, розповідає: «Я приймала душ, аж раптом мама і сестра закричали, щоб я виходила. Ми були на 16 поверсі, і вони бачили, як повз вікна летіли уламки. Мама навіть помітила, як через сусідній дах перелетів, ніби його звідкись вижбурнули, чоловік.

Я швидко вдяглася, і ми побігли сходами вниз. Там стояв страшенний крик. На вулиці чулися вибухи, горів вогонь. Нам наказали бігти на південь до парку Батері, на переправу до острова Статен. По дорозі загубилась мама, а в неї ж астма. Як вона витримає у цьому диму, попелі й пилюці? З півгодини ми шукали її, але не знайшли. Проте спочатку ми не надто турбувалися, бо мама вміє давати собі раду і зазвичай не панікує.

Кінець кінцем нас направили до Бруклінського мосту. Уявіть собі нашу радість, коли в Брукліні побачили величезний напис «ВАРТОВА БАШТА»! Ось ми й у безпеці.

Нас привітали і розмістили в кімнаті. Дали одяг, адже ми нічого з собою не взяли. А де ж мама? Цілу ніч ми марно розшукували її по лікарнях. Приблизно о пів на дванадцяту наступного дня отримали звістку. Мама була внизу, у фойє! Що ж з нею трапилось?»

Джаніс, тобто мама, продовжує розповідь: «Коли ми вибігали з готелю, я згадала про одну літню подругу, вона не змогла б іти за нами. Я хотіла повернутися і вивести її. Але було вже надто небезпечно. У сум’ятті я загубила дочок. Однак не дуже турбувалась, бо вони в мене розсудливі, крім того, Рут — кваліфікована медсестра.

Скрізь, куди не глянь, люди потребували допомоги, особливо діти й немовлята. Я намагалась допомогти кому тільки могла і пішла туди, де потерпілих розподіляли відповідно до важкості поранень та надавали допомогу. Я мила руки та обличчя  поліцейським і пожежникам, обліпленим сажею й порохом. Це тривало до третьої ночі. Потім останнім поромом дісталась на острів Статен. Думала, що дочки, мабуть, теж туди потрапили, але там їх не було.

Зранку я спробувала на першому поромі переправитись знову у Мангаттан, та мені це не вдалось, бо не була в надзвичайній службі. Аж ось помітила одного поліцейського, якому допомагала напередодні, і сказала: «Джон! Мені треба назад, у Мангаттан». Він відповів: «Йдіть зі мною».

Прибувши на місце, я попрямувала до готелю «Маріот», маючи ще надію допомогти своїй літній подрузі. Де там! Готель лежав у руїнах. Ділова частина завмерла — навкруги нікого. Тільки змучені поліцейські й пожежники зі скорботними обличчями.

І от я пішла через Бруклінський міст. Наближаючись до його кінця, побачила знайомий напис «ВАРТОВА БАШТА». Може, мої дочки там. І справді, вони вийшли до мене у фойє. Обійнявшись, ми розплакались з радості!

Дивно, але в мене не трапилось жодного нападу астми, хоч навкруги усе було в диму, поросі й попелі. Я постійно молилась, бо хотіла допомагати, а не стати тягарем».

«Тут же ніде приземлитись!»

Рейчел трохи більше двадцяти років. Вона розповіла: «Я йшла своїм кварталом у південному Мангаттані. Раптом почулося рокотіння літака, таке голосне, що я подивилась угору. Неймовірно: величезний реактивний літак йшов на зниження. Я здивувалась, чому він летить так низько і так швидко. Тут же ніде приземлитись! Може, пілот втратив контроль... І ось якась жінка закричала: «Літак врізався в будинок!» Велетенська вогняна куля вирвалася з північної вежі, і на її місці з’явилася гігантська чорна діра.

Це найстрашніше, що я бачила досі. Усе було схоже на жахливий сон. Я стояла розгублена. Невдовзі інший літак вдарив у другу вежу, і врешті обидві вежі завалились. Нерви мої не витримали. Я не могла знести цього!»

«Якщо треба, я попливу»

Деніс 16 років. Вона прийшла до школи, що поруч з фондовою біржею, за три квартали на південь від Всесвітнього торговельного центру. «Була дев’ята година ранку. Щось сталось, але я не знала, що саме. На 11-му поверсі у нас ішов урок історії. Учні завмерли від страху. Вчителька все ще намагалась провести контрольну, а ми хотіли додому.

Потім школа задвигтіла: в південну вежу врізався другий літак. Ми і далі не знали, що трапилось. Раптом я почула, як вчительці по рації повідомили: «Два літаки врізались у вежі-близнюки!» Я подумала: «Тут не можна залишатись. Це терористи, тепер вони влучать у фондову біржу». Ми почали виходити.

Бігли ми до парку Батері. Я обернулася, аби подивитись, що ж сталося, і побачила, що от-от впаде південна вежа. У думці промайнуло, що тепер усі хмарочоси будуть падати один за одним. Дихати ставало все важче, ніс і горло забивав попіл і порох. Я побігла до Іст-Рівер, кажучи собі: «Якщо треба, я попливу». Біжучи, я молилася до Єгови, щоб він врятував мене.

Потім сіла на пором до Нью-Джерсі. Мама шукала мене понад п’ять годин, але я була у безпеці!»

 «Чи це не останній день мого життя?»

Джошуї 28 років. Він з Прінстона, штат Нью-Джерсі. Того дня Джошуа проводив заняття на 40-му поверсі північної вежі. Він пригадує: «Раптом здалось, що розірвалася бомба. Усе задрижало, і тоді я подумав: «Ні, це землетрус». За вікном була жахлива картина: будинок димів, летіли уламки. Я сказав учням: «Кидайте все, виходимо!»

Ми бігли вниз по сходах, які заповнював дим, з вогнегасників бризкала вода. Але паніки не було. Я молився, щоб ми вибрали правильні сходи і не натрапили на вогонь.

Біжучи, подумав: «Чи це не останній день мого життя?» Я не переставав молитися Єгові і відчув дивний спокій. Ніколи не було в мене такого внутрішнього спокою. Годі забути цей момент.

Коли ми врешті вибрались назовні, поліцейські направили кожного у певному напрямку. Я подивився вгору і побачив, що обидві вежі стоять з дірами. Це було як у сні.

Потім довелось пережити щось неймовірне — запала моторошна тиша, ніби тисячі людей затримали дихання. Здавалось, увесь Нью-Йорк застиг. Тоді розлігся крик. Південна вежа завалилася! На нас насувалась величезна хмара диму, попелу і пороху. Виглядало на спецефект з якогось фільму. Але це було насправді. Коли хмара дійшла до нас, стало дуже важко дихати.

Я дістався до Мангаттанського мосту і, повернувшись, побачив, як завалювалася північна вежа з велетенською телеантеною. Переходячи через міст, я молився, щоб дійти до Бетелю, всесвітнього центру Свідків Єгови. Ще ніколи це місце так не тішило мене, як тоді. А там, на стіні комплексу друкарні, виднівся напис, який кожного дня бачили тисячі людей: «Щодня читайте Боже Слово — Святу Біблію»! У голові промайнуло: «Я майже прийшов. Тільки б не зупинятись».

З цих подій я виніс для себе такий урок: треба правильно визначати пріоритети, тобто найважливіше в житті повинно стояти на першому місці».

«Я бачила, як люди вистрибували з вежі»

Джессіці 22 роки. Коли сталась трагедія, вона виходила з метро. «Піднявши голову, я побачила, як згори летів попіл, бетонні уламки й арматура. Люди чекали у чергах до телефонних автоматів і чимраз більше нервувалися. Я помолилась, щоб бути спокійною. Потім стався другий вибух. З неба падали сталеві уламки і скло. Поряд кричали: «Це був ще один літак!»

Я подивилась угору. Жах! Люди вистрибували з верхніх поверхів, звідки вже виривався дим і полум’я. Ще й досі перед моїми очима чоловік і жінка, які на хвильку затримались на вікні, а потім відпустили руки і довго, довго падали додолу. Це не сила було бачити.

Врешті я дісталась до Бруклінського мосту, зняла свої незручні туфлі і побігла в напрямку Брукліна. Я увійшла в адміністративний будинок Товариства «Вартова башта», де мені відразу допомогли заспокоїтись.

Цього вечора, вже дома, читала серію статей «Як справлятися з посттравматичним стресом» в «Пробудись!» за 22 серпня 2001 року. Наскільки ж потрібний був мені цей матеріал!»

Жахлива трагедія спонукала людей допомагати іншим, чим тільки можна. Про це розповідається у наступній статті.

[Примітка]

 [Схема/Ілюстрації на сторінках 8, 9]

(Повністю форматований текст дивіться в публікації)

 ЦІЛКОМ ЗРУЙНОВАНІ

1 ПІВНІЧНА ВЕЖА Всесвітній торговельний центр, 1

2 ПІВДЕННА ВЕЖА Всесвітній торговельний центр, 2

3 ГОТЕЛЬ «МАРІОТ» Всесвітній торговельний центр, 3

7 ВСЕСВІТНІЙ ТОРГОВЕЛЬНИЙ ЦЕНТР, 7

СЕРЙОЗНО ПОШКОДЖЕНІ

4 ВСЕСВІТНІЙ ТОРГОВЕЛЬНИЙ ЦЕНТР, 4

5 ВСЕСВІТНІЙ ТОРГОВЕЛЬНИЙ ЦЕНТР, 5

L ЛІБЕРТІ ПЛАЗА, 1

D DEUTSCHE BANK Ліберті-стрит, 130

6 МИТНИЦЯ Всесвітній торговельний центр, 6

N S ПІВНІЧНИЙ ТА ПІВДЕННИЙ ПІШОХІДНІ МОСТИ

ЧАСТКОВО ПОШКОДЖЕНІ

2F ВСЕСВІТНІЙ ФІНАНСОВИЙ ЦЕНТР, 2

3F ВСЕСВІТНІЙ ФІНАНСОВИЙ ЦЕНТР, 3

W ВІНТЕР ГАРДЕН

[Відомості про джерело]

As of October 4, 2001 3D Map of Lower Manhattan by Urban Data Solutions, Inc.

[Ілюстрації]

Вгорі: спочатку повалилася південна вежа.

Посередині: дехто біг до центру Товариства «Вартова башта», шукаючи сховку.

Справа: сотні пожежників та рятувальних груп невтомно працювали в зоні катастрофи.

[Відомості про джерела]

AP Photo/Jerry Torrens

Andrea Booher/FEMA News Photo

[Відомості про ілюстрацію, сторінка 3]

AP Photo/Marty Lederhandler

[Відомості про ілюстрацію, сторінка 4]

AP Photo/Suzanne Plunkett