Моя мрія сповнилась

РОЗПОВІЛА АЛЕНА ЖИТНІКОВА

Я виросла в Чехословаччині, країні Радянського табору. Моя сім’я прагнула дочекатися мирного світу, який обіцяли комуністи. Але коли у 1991 році розпався Радянський Союз, мрії про те, що комунізм збудує щасливе об’єднане суспільство, розвіялися. Дозвольте розповісти, як моя мрія збулась, але в інший спосіб.

Я НАРОДИЛАСЯ 12 вересня 1962 року в сім’ї відданих комуністів, які жили у селі Горні Бенешов, що за 290 кілометрів від Праги. Мій батько сильно вірив у комуністичні ідеали і жив відповідно до них. У цьому ж дусі він виховав двох моїх братів, сестру та мене. Тато вчив нас, що коли будемо доброчесно працювати та вести порядне життя, то допоможемо створити ліпше суспільство. Він вважав, що комунізм — це найкраща форма правління, і тому активно підтримував її.

Батько часто відвідував зустрічі, на яких вихваляли комунізм. До релігії він ставився з презирством через лицемірство церков. Нас теж навчили вірити, ніби Бога не існує. Тато вірив, що, коли зрештою усіх забезпечать житлом і їжею, люди стануть ліпшими і житимуть у мирі. Це була чудова перспектива, про яку, виростаючи, я чула не раз. Я вірила всьому, чого навчав батько, і була сповнена рішучості стати на бік комуністів.

Ще маленькою дівчинкою я готувалася вступити в піонери, так називалися члени популярної молодіжної комуністичної організації. Піонерів заохочували розвивати добрі риси і бути патріотами. У дев’ять років я дала урочисту піонерську клятву і мені пов’язали червоний галстук. Тепер на особливі урочистості я могла вдягати спеціальну піонерську форму. Я намагалася бути зразковим піонером. Коли чула, як однокласниці вживають непристойні слова, то докоряла їм, нагадуючи, що піонерам таке не личить.

З часом я усвідомила, що не кожен, хто називав себе комуністом, насправді підтримував комуністичні ідеали. Замість того щоб протидіяти таким людським схильностям, як жадібність та заздрість, вони розкрадали громадське  майно. Багато хто, хоч і заохочував інших працювати для блага народу, сам не робив цього. У той час стало популярним прислів’я: «Хто не краде в чужих, краде у своїх». Я запитувала себе: «Чому так багато лицемірства? Чому так мало людей підтримують комуністичні ідеали своїми вчинками? Чому всі зусилля зазнають невдачі?»

Час переглянути свої переконання

Коли мені було приблизно 16 років, я проводила частину літніх канікул зі своєю однокласницею Аленою. Одного вечора до нас прийшла Таня, старша подруга Алени. «Мушу поговорити з вами про щось дуже важливе,— сказала вона.— Я переконалася, що Бог існує». Ми були вражені, що Таня дійшла такого висновку. Отямившись від здивування, ми засипали її питаннями. «А які є докази цього? Як Бог виглядає? Де він живе? Чому не втручається у справи людей?»

Таня по черзі відповідала на наші запитання. Вона пояснила, що спершу Бог мав на меті, аби земля стала райським домом для людства, і розповіла, як цей намір зрештою буде виконано. Коли вона показала нам у Біблії обітниці про чисту землю, заселену розсудливими здоровими людьми, котрі піклуватимуться одне про одного, мені видалося, що це та ж обіцянка, в яку вірила я. Однак я знала: коли сказати батькові, що ці обітниці виконаються завдяки Божому Царству, а не комунізму, це йому не сподобається.

Пригадую, якось сусідська дівчинка без дозволу батьків взяла мене до церкви, я мала тоді десь 7 років. Священик розповів одну біблійну історію, яка мені настільки сподобалася, що я захотіла дізнатися більше. Я навіть дістала деякі релігійні публікації, але коли розказала про це батькам, вони суворо заборонили мені ходити в церкву і знищили всю літературу, яку принесла додому. Щоб усе було до кінця зрозуміло, я дістала від тата добрячого прочухана.

Після цього випадку в нашому домі про Бога вже ніколи не згадували. Я почала вірити, що лише обмежені, неосвічені люди вірять у Бога, а релігія — це тільки плід людської уяви. У школі нас вчили, ніби люди винайшли ідею про існування Бога лише тому, що не могли пояснити незрозумілих для них явищ. Але тепер переді мною Таня, розумна жінка, до речі, вчителька, і вона вірить у Бога! «У тому щось є»,— подумала я.

Таня настільки переконливо розповідала, що ми були певні: вона справді вірить у все це. Тому запитали її: «Таню, що тебе переконало в існуванні Бога?»

«Біблія,— сказала вона.— Відповіді на всі ваші питання містяться у цій книзі. А ви хотіли б її ліпше зрозуміти?»

Я знала, що батьки будуть незадоволені, якщо почну вивчати Біблію. Але ж так хотілося довідатись більше. Таня дала мені адресу Людмили, Свідка Єгови, котра жила неподалік нас у Горні Бенешов. Досліджуючи з Людмилою Божі обітниці земного раю, я запитувала себе: «Які в мене є докази того, що усе це збудеться?»

Людмила сказала, що потрібно більше довідатися про Бога, аби повірити в нього і його обіцянки. Завдяки вивченню я переконалася, що земля і багато складних форм життя на ній — це не наслідок сліпого випадку. Мені довелося визнати, що мусить бути надзвичайно розумний Творець. Я зрозуміла, наскільки Біблія логічна книга, коли прочитала: «Усякий бо дім хтось будує, а Той, хто все збудував,— то Бог» (Євреїв 3:4).

Я хотіла, щоб моя сім’я теж дізналася про все це. Підозрюючи, що вони не зацікавляться цим, я зволікала з розмовою. Але якось серед моїх особистих речей мама знайшла сторінку, що випала зі старої пошарпаної Біблії, яку мені дали. Це дуже занепокоїло батьків.

Розмова з батьком

Коли підтвердилися батькові підозри про мої зв’язки зі Свідками Єгови, він  запросив мене на довгу прогулянку. «Ти мусиш негайно розірвати будь-які стосунки з цими людьми,— наполягав він.— Якщо ні, я більше не зможу бути сільським головою. Ти зіпсуєш мені кар’єру. Я буду змушений залишити свою посаду та, як і раніше, працювати на фабриці. Ти стягнеш ганьбу на всю родину».

«Але, тату, Біблія — це мудра книга, і в ній даються чудові поради для життя»,— виправдовувалась я.

«Ти не зрозуміла, Аленко,— промовив батько,— я ніколи не потребував для щастя ні Біблії, ні Бога. Усе в житті я досягнув власними силами. Мені ніхто не допомагав. Дивно, що ти могла повірити у такі нісенітниці! У тебе мусить бути справжнє життя. Треба одружитись, виховувати дітей, і тоді побачиш, що можна бути щасливою без Бога».

Батькова наполегливість вразила мене. На мить я засумнівалась у своїй вірі, яка ще не мала міцної основи. Це правда, що я знала батька набагато довше, ніж Свідків Єгови, і завжди почувалася безпечно вдома. Не було сумнівів, що у батька добрі наміри. Знала, що він любить мене, тому пообіцяла припинити вивчення Біблії. Незабаром, коли мені виповнилося 18, я закінчила школу і поїхала працювати у столицю, місто Прагу.

Моє життя у Празі

Я знайшла роботу в банку і з нетерпінням чекала на те справжнє життя, яке, за словами тата, буде досягнуто завдяки комунізму. Але з часом побачила, що люди в місті зовсім не щасливіші, ніж у нашому селі. Неморальність, лицемірство, егоїзм та пияцтво були нормою життя.

Через деякий час Свідок з мого села, що жив колись біля нас, приїхав до Праги і домовився з місцевими Свідками, аби вони відвідали мене. Завдяки цьому в Празі жінка, на ім’я Ева, відновила зі мною біблійне вивчення. Наприкінці кожного вивчення Ева запитувала: «Ти хочеш, щоб я прийшла наступного тижня?» Вона ніколи не нав’язувала своєї думки, хоча іноді я запитувала її, що б вона зробила, будучи на моєму місці.

«Не можу сказати тобі, що б зробила я»,— казала Ева. Тоді вона показувала вірш з Біблії, який міг би допомогти мені зробити рішення. Я дуже переймалася своїми стосунками з батьками, і тому спитала, чи мені слід припинити спілкування з ними. Ева показала Вихід 20:12, де говориться, що ми мусимо шанувати батьків. Тоді запитала: «Але чи є хтось, кого ми повинні шанувати більше, ніж батьків?»

Оскільки я не була певна, вона розгорнула Біблію на словах Ісуса Христа: «Хто більш, як Мене, любить батька чи матір, той Мене недостойний» (Матвія 10:37). Так я зрозуміла, що, хоча батьки заслуговують поваги, Ісус та його небесний Батько варті найбільшої шани. Ева завжди намагалась підкреслити доречні біблійні принципи, а остаточне рішення залишалося за мною.

Боротьба інтересів

Зрештою у вересні 1982 року я поступила в празький коледж, де вивчала агрономію. Однак невдовзі усвідомила, що не можу приділяти належної уваги навчанню в коледжі і вивченню Біблії водночас. Тому сказала викладачці, що хочу залишити коледж. «Раджу тобі піти до особи, яка зрозуміє тебе й допоможе»,— сказала викладачка. Вона домовилася з деканом коледжу, аби він порозмовляв зі мною.

Декан щиро привітав мене і запитав: «Чому наша найліпша студентка хоче припинити навчання?»

«Тому що не маю часу на інші справи, які цікавлять мене»,— відповіла я. Оскільки Свідки Єгови були тоді під забороною в Чехословаччині, я не хотіла пояснювати, чому збираюся залишити коледж. Але після двогодинної розмови, подумала, що він заслуговує довіри, і сказала, що вивчаю Біблію.

 «Вивчай Біблію і Маркса одночасно,— сказав він.— А потім зробиш вибір». Здавалося, що він навіть заохочував мене вивчати Біблію!

Конспірацію порушено

Проте наступного дня декан і викладачка поїхали у моє село, аби відвідати батьків. Вони попередили рідних, що я вплуталась у небезпечну й заборонену секту, і розповіли про мій намір залишити коледж. «Якщо ваша донька вирішить піти з коледжу, ми докладемо зусиль, щоб вона не знайшла роботи в Празі, тоді вона повернеться до вас і буде змушена розірвати зв’язки з цією сектою»,— пообіцяв декан батькові.

У січні 1983 року я таки залишила навчання. Подруга, яка теж вивчала Біблію, допомогла мені найняти кімнату у старшої жінки. Оскільки я нічого не знала про відвідини декана і його обіцянку батькам, то не розуміла, чому мені не вдається знайти праці. Господарка квартири, де я жила, теж була здивована, і без мого відома пішла до декана коледжу довідатись, чому я покинула навчання.

«Будьте обачні,— застеріг він її.— Вона належить до небезпечної секти Свідків Єгови, і це є причиною її бажання покинути коледж. Їй слід поїхати додому і припинити це. Я подбаю про те, щоб ця дівчина не знайшла жодної роботи в Празі!»

Коли господиня прийшла увечері додому, то покликала мене і сказала: «Знаєш, Аленко, сьогодні я була у тебе в коледжі». Я відразу подумала, що треба починати пакувати речі та залишати квартиру того ж вечора. Але господиня продовжила: «Я не схвалюю дій декана. Можеш вірити у що завгодно, найголовніше твоя поведінка. Я допоможу тобі знайти роботу». У молитві того вечора я дякувала Єгові за допомогу.

Але невдовзі до Праги приїхав тато, щоб забрати мене додому. Однак тепер його докази вже не переконували мене. Моя віра в Єгову і його обітниці мала міцнішу основу. Зрештою батько поїхав ні з чим, я вперше в житті бачила, як він плакав. Хоча я багато пережила у час цієї зустрічі, але той випадок зблизив мене з Єговою. Я прагнула належати і служити Йому. Отож 19 листопада 1983 року у Празі я символізувала своє присвячення Єгові водним хрещенням у ванні.

Моє рішення винагороджене

З часом я почала допомагати друкувати літературу Свідків, яка була на той час забороненою. Друкування вимагало суворої конспірації, оскільки уряд вже ув’язнив кількох осіб, які займалися цим. Моїм першим завданням було зробити на друкарській машинці копії «Вартової башти», перекладеної на чеську мову. Потім ці копії роздавали Свідкам для використання під час вивчення Біблії.

Згодом мене запросили до групи, що зустрічалася у празькій квартирі і виготовляла книжки. З однієї кімнати винесли майже всі меблі і на довгому столі, що стояв посередині, ми складали окремі надруковані сторінки. Потім ці сторінки склеювалися чи зшивалися, і так виготовляли книжки. Часто я мріяла, щоб займатися цим повночасно.

Будучи піонером у молодіжній комуністичній організації, я намагалась навчати дітей бути ліпшими людьми. Як Свідок Єгови продовжую працювати з молоддю і вже допомогла багатьом стати охрещеними служителями Єгови. Хоча ніхто з моєї сім’ї не став Свідком, у мене з’явилось, як і обіцяла Біблія, чимало духовних батьків і матерів, братів і сестер (Марка 10:29, 30).

У 1989 році у нашій країні на зміну комуністичному режиму прийшов демократичний уряд. Завдяки цій зміні діяльність Свідків Єгови було узаконено, а це дало нам змогу відкрито проводити біблійні вивчення, проповідувати від дому до дому без загрози бути арештованими. Також ми могли вільно відвідувати конгреси за кордоном. Нам вже більше не загрожували допити, арешти чи залякування!

 Служіння з чоловіком

У 1990 році я вийшла заміж за співхристиянина Петра. У квітні 1992 року ми обоє здійснили свою мету і стали піонерами (так називаються повночасні проповідники Свідків Єгови). У червні 1994 року нас запросили до філіалу Свідків Єгови в Празі. Тепер ми вже не криємося, таємно виготовляючи біблійну літературу, а відкрито беремо участь у служінні духовним інтересам людей по всій Чеській Республіці.

Кілька років тому, коли мої батьки відвідали нас, ми були надзвичайно щасливі. Вони подивилися, де ми разом з іншими 60 членами родини філіалу живемо і працюємо. Оглянувши нашу кімнату та офіси, батько сказав: «Дійсно відчутно, що між вами панує справжня любов». Це були найпрекрасніші слова, які я будь-коли чула з уст свого тата.

Втішаємося тим, що комунізм лише обіцяв

Наша надія на ліпший світ, який мав принести комунізм, була лише ілюзорною мрією. Історія виявляє, що навіть найщиріші спроби людей створити досконале суспільство зазнали невдачі. Думаю, що багато хто ще усвідомить: людина не може втішатися щасливим життям без Божої допомоги (Єремії 10:23).

Часто пригадую, як тато хотів, щоб я втішалася «справжнім життям», котре, за його словами, настане завдяки комунізму. Однак, вивчаючи Біблію, я усвідомила, що «справжнє життя» — життя у Божому праведному новому світі — єдина певна обіцянка, на яку люди можуть покладатися (1 Тимофія 6:19, НС). Я переконана, що, незважаючи на владу гріха та людську недосконалість, ті, хто щиро намагається застосовувати біблійні вчення у своєму житті, можуть жити разом у мирі. Їм вдається долати усі намагання зруйнувати їхню єдність і надзвичайну відданість Єгові, їхньому Богові.

Я була сильно вражена, коли 19 травня 2001 року ми з чоловіком мали привілей поїхати на присвячення нового філіалу  Свідків Єгови в Україні, який є поблизу Львова. Там я зустріла інших Свідків, які теж колись були членами комуністичної молодіжної піонерської організації. Вони, як і я, надіялися, що комунізм принесе правдивий мир і єдність усьому людству. Володимир Григорьєв, який тепер разом з дружиною служить у російському філіалі, також був колись юним піонером.

Те, що тепер на місці колишнього літнього піонерського табору Свідки Єгови збудували свій новий філіал, схоже на іронію. Через те що філіал займає порівняно невелику площу, на програмі присвячення змогло побувати лише 839 осіб із 35 країн. Однак наступного ранку на футбольному стадіоні у Львові зібралася 30 881 особа, щоб послухати огляд програми попереднього дня *. Дехто з присутніх їхав з віддалених міст протягом шести годин, а то й більше, аби почути програму.

Також, коли ці люди дізналися, що можна поїхати до нового філіалу на екскурсію, вони сіли на безліч автобусів, якими прибули до стадіону, і вирушили туди. До вечора приїздили і приїздили автобуси на екскурсію до філіалу, де ми з чоловіком мали привілей залишитися як гості на кілька ночей. Того дня десь понад 16 000 наших дорогих співвіруючих відвідало філіал, після чого чимало з них мусили долати на своїх автобусах великі відстані додому!

В Україні, як і в багатьох інших східноєвропейських країнах, мільйони вірили, що комунізм — єдина надія на мирне нове суспільство. Однак сьогодні тільки в Україні понад 120 000 людей розповідають іншим про Боже Царство. Справді, багато хто з нас, колишніх комуністів, вірить, що лише Божий уряд приведе до справжнього братерства й миру між усіма народами!

[Примітка]

[Ілюстрація на сторінці 12]

У віці 10 років, невдовзі після того, як мене прийняли в піонери.

[Ілюстрація на сторінці 16]

З моїм чоловіком Петром.

[Ілюстрація на сторінці 16]

Володимир, колишній юний піонер, з яким ми зустрілися на присвяченні філіалу в Україні.

[Ілюстрація на сторінках 16, 17]

Понад 30 000 осіб слухало короткий огляд програми присвячення.

[Ілюстрація на сторінці 17]

Більш ніж 16 000 осіб відвідало філіал.