Невтомні спостереження за живою природою

УЯВІТЬ собі, що вам на спину прикріпили мініатюрний радіопередавач і тепер можна контролювати та аналізувати кожен ваш рух. Власне така доля спіткала одного мандрівного альбатроса — самицю, яку назвали пані Ґібсон. Її крихітний передавач дає можливість постійно шпигувати за нею. У цьому дослідникам допомагають супутники, які приймають і передають назад на землю сигнали від пані Ґібсон та від інших «споряджених» таким чином птахів. Отримані дані дозволили зробити надзвичайні відкриття щодо цих величних птахів, і фахівці сподіваються, що ця інформація допоможе врятувати альбатросів від зникнення.

За повідомленням австралійського університету «Ле Троб» (штат Вікторія), дослідники виявили, що мандрівний альбатрос щодня пролітає в середньому 300 кілометрів, інколи й понад 1000. Маючи найбільший серед усіх птахів розмах крил — понад 340 сантиметрів,— ці неповторні «планери» ширяють над морями, долаючи протягом декількох місяців по 30 000 кілометрів, а то й більше. Цікавою є також траєкторія їхнього польоту, яка нагадує ламану лінію. За результатами подібних вивчень, проведених у Сполучених Штатах, один темноспинний альбатрос, для того щоб нагодувати своє єдине пташеня, пролетів з острова Терн (що в північно-західному напрямку від Гонолулу) аж до Алеутських островів (понад 6 тисяч кілометрів в обидва кінці), причому зробив це чотири рази!

Крім того, такі дослідження з використанням найсучаснішої техніки, здається, пояснили, чому серед мандрівних альбатросів так різко зменшилась популяція самиць. Як показали маршрути польотів, у період гніздування самці зазвичай полювали ближче до Антарктиди, тимчасом як самиці частіше шукали їжу далі на північ, де широко застосовується глибоководне рибальство. Птахи, які кидалися на рибальську принаду коло човнів, ловилися на гачки, а тоді тонули. У деяких популяціях чисельність самців у період розмноження вдвічі перевищувала чисельність самиць. Схожа проблема торкнулася й інших видів альбатросів. У середині 90-х років через глибоководне рибальство у водах Австралії та Нової Зеландії щороку гинуло близько 50 000 птахів, так що чимало видів опинилося під загрозою зникнення. Що ж до мандрівного альбатроса, то в Австралії його навіть зарахували до видів, які зникають. Ці відкриття стали поштовхом до змін у рибальських технологіях і допомогли знизити показник вимирання мандрівних альбатросів. А втім, у багатьох основних місцях гніздування кількість особин цього виду продовжує зменшуватись.

Кільцювання птахів

Тимчасом як для вивчення одних видів птахів дослідники використовують мініатюрні електронні пристрої, для спостереження за іншими птахами вченим зазвичай стають у пригоді дешевші й простіші методи, які застосовують уже багато років. Одним із таких методів є кільцювання: коли на лапку птасі обережно надягають маленьку металеву або пластмасову мітку — щось на зразок браслета.

Як повідомляється в певному журналі («Smithsonian»), мічення птахів з науковою метою почалося з того часу, коли 1899 року датський учитель Ганс Крістіан Мортенсен «змайстрував власні металеві мітки, вигравірував на них своє ім’я  та адресу і прикріпив їх 165 молодим шпакам». Сьогодні кільцювання набрало міжнародних масштабів і відіграє важливу роль у збиранні цінних даних щодо розселення птахів, їхньої міграції, поведінки, структури й розмірів популяції, тривалості життя, а також розмноження. Там, де дозволено полювати, мічення дає змогу урядам розробляти законодавчі акти, що сприяють раціональному довгостроковому використанню й відтворенню запасів пернатої дичини. Кільцювання також показує, як на пташок впливають хвороби й токсичні хімікати. Цікаво, що деякі птахи можуть бути переносниками людських хвороб, наприклад, енцефаліту та хвороби Лайма. Тож інформація про біологію та поведінку птахів допоможе науковцям дбати і про наше здоров’я.

Чи кільцювання — жорстоке?

У країнах, де широко застосовується кільцювання, законодавство чітко регулює цей метод мічення, і зазвичай ним можна займатися, лише маючи відповідну ліцензію. За повідомленням Австралійського агентства з охорони природи, «осіб, котрі займаються кільцюванням, старанно навчають, як ловити, тримати й мітити птахів, не завдаючи їм шкоди. Навчання, як правило, триває два роки і вимагає інтенсивного тренування». Подібні приписи існують також у Європі, Канаді, Сполучених Штатах та інших країнах.

Пташині мітки мають різну форму, розмір, колір і виготовляються з різних матеріалів, переважно легких, таких, як алюміній або пластмаса. Для кільцювання птахів, які живуть довше, або тих, які віддають перевагу водоймищам із солоною водою, застосовують мітки з нержавіючої сталі та інших корозієстійких матеріалів. Завдяки використанню кольорових міток з кодами різного кольору розпізнати пташку можна навіть здалека. Хоча для цього доводиться надягати відразу декілька міток, однак при такому методі немає потреби знову ловити пташок для розпізнавання, а це оберігає їх від зайвого стресу.

Хоч би які форми мічення використовували дослідники, ці люди намагаються зробити все можливе, аби птахи не відчували подразнення і щоб жодні інші чинники не впливали на їхню поведінку, фізіологію, тривалість життя, психологію спілкування, зв’язки з довкіллям, а також шанси вижити. Наприклад, пташку з яскравою кольоровою міткою, скажімо, криловою, буде легше помітити хижакам; крім того, з такою «оздобою» їй може бути скрутно під час шлюбного сезону. Представники деяких видів випорожнюються собі на ноги, тому кільцювати їх небезпечно, бо тоді птахи стають уразливими на інфекції. У холодних районах на мітках іноді збирається лід, особливо у водоплавних птиць, що також потенційно небезпечно. Це лише деякі речі, про які слід пам’ятати під час мічення птахів, але їх достатньо, щоб зрозуміти, наскільки глибокими повинні бути знання науковців про біологію й поведінку пташок, аби мічення було ефективним і водночас гуманним.

Якщо ви знайдете тварину з міткою

Інколи на мітці зазначають номер телефону або адресу *. У такому випадку ви матимете змогу зв’язатися з її власником або центром кільцювання і повідомити про те, де й коли ви знайшли мітку, а також, можливо, про інші деталі. Так, наприклад, досліджуючи риб, за допомогою мітки біологи можуть встановити, куди і з якою швидкістю риба доплила після мічення.

Завдяки праці дослідників з усього світу, а також зусиллям свідомих людей, котрі повідомляють про знайдені мітки, було зібрано дивовижні подробиці про живу природу. Візьмімо для прикладу побережника ісландського — пташку з родини баранцевих, яка важить 100—200 грамів. Нещодавно фахівці довідались, що деякі побережники щороку мігрують з крайньої півночі Канади на крайній південь Південної Америки й назад, долаючи майже 30 000 кілометрів!

Мітка одного старого, проте здорового побережника виявила, що він здійснював такі перельоти впродовж 15 років. Отож, за своє життя він пролетів приблизно 400 000 кілометрів — відстань, яка перевищує середню відстань між Землею та Місяцем! Тримаючи цю справді надзвичайну пташину в себе на руці, письменник-натураліст Скотт Вайденсол сказав: «Мені залишається лише похитати головою від почуття благоговіння й поваги до цих мандрівників, які об’єднують наш неосяжний світ». І справді, чим більше ми дізнаємося про різні створіння, які живуть на землі, тим більше наше серце наповнюється трепетом і пошаною до Того, хто «небо та землю вчинив... й усе, що є в них» — Бога Єгови (Псалом 146:5, 6).

[Примітка]

 [Рамка/Ілюстрації на сторінці 15]

МЕТОДИ МІЧЕННЯ ТА СТЕЖЕННЯ

З метою спостережень мітять не лише пташок, але й багато інших створінь. Методи мічення залежать від наукових цілей, а також фізичних даних та звичок самої тварини. Окрім надягання на лапи кілець, дослідники вдаються до цілого ряду різноманітних методів і пристроїв, наприклад: чіпляють так звані «прапорці» (кільця з мітками), стрічки, ярлики, «нашийники», радіопристрої для стеження, мікрокомп’ютери, стрижні з нержавіючої сталі (до яких прикріплюють мітки з кодом); наносять мітки фарбою або барвниками; роблять вищипи на вухах; відрізують фаланги пальців або кінчик хвоста; застосовують таврування, татуювання тощо. Деякі з цих методів — досить дешеві, інші — набагато дорожчі. Так, скажімо, мініатюрний електронний апарат з портативною відеокамерою, за допомогою котрого вивчають тюленів і особливості того, як вони пірнають, коштує 15 000 доларів США.

Електронний пристрій за назвою пасивний інтегральний ретранслятор можна ввести під шкіру або в тіло тварини під наркозом, а тоді зчитувати з нього дані за допомогою спеціального приладу. Для вивчення тунця блакитного науковці вкладають у рибу крихітний комп’ютер, який називається архівною, або кмітливою, міткою. Ці мікрокристали впродовж майже дев’яти років збирають і записують дані про температуру, глибину, інтенсивність світла, а також час. Коли мітка повертається до вчених, вона містить у собі цілу скарбницю інформації. Наприклад, порівнюючи щоденні показники інтенсивності світла з показниками часу, дослідники можуть багато чого дізнатися про мандрівки господаря чипа.

Зміїв мітять, вищипуючи деякі луски; черепах — роблячи зазублини на панцирі; ящірок — усуваючи фаланги пальців, а крокодилів і алігаторів — або відрізуючи фаланги пальців, або усуваючи з хвоста щитки (рогові пластинки). Деякі тварини і так достатньо відрізняються одна від одної, тож окремі особини можна розпізнавати по фотографіях.

[Ілюстрації]

Мічення чорного ведмедя за допомогою вушних міток; Dascyllus albisella з міткою, яка нагадує спагеті; мітки на хвостах в алігаторів.

Сапсан із супутниковим передавачем.

Райдужна форель із внутрішнім телеметричним пристроєм.

[Відомості про джерела]

Ведмідь: © Glenn Oliver/Visuals Unlimited; риба: Dr. James P. McVey, NOAA Sea Grant Program; алігатор: Copyright © 2001 by Kent A. Vliet; сокіл на сторінках 2 та 15: Photo by National Park Service; чоловіки з рибою: © Bill Banaszewski/Visuals Unlimited

[Ілюстрація на сторінці 13]

Кільцювання яструба смугастого.

[Відомості про джерело]

© Jane McAlonan/Visuals Unlimited