Я втратила свого ненародженого малюка

ПОНЕДІЛОК, 10 квітня 2000 року, видався теплим і сонячним днем, тому я спланувала вийти з дому і владнати деякі справи. Я була на четвертому місяці вагітності, і хоча не почувалась надто бадьоро, однак раділа нагоді вийти на вулицю. Згодом, коли стояла в черзі у продовольчому магазині, здалося, що зі мною щось не гаразд.

Приїхавши додому, зрозуміла, що мої побоювання не даремні. У мене почалася кровотеча. Це дуже налякало мене, адже такого не було під час двох попередніх вагітностей. Я зателефонувала своєму лікарю, але він порадив дочекатися наступного дня, оскільки у нас була домовленість на завтра. Перед тим як вкласти дітей спати, ми разом з чоловіком помолились і попросили Єгову, хоч би що сталося, додати так потрібної нам сили. Зрештою я заснула.

Однак біля другої години ночі прокинулася від нестерпного болю. Мало-помалу біль ущух, але коли вдруге заснула, все повторилося знову, та на цей раз біль був переймоподібний. У мене посилилася кровотеча, і я зрозуміла, що почалися справжні перейми. Я напружено пригадувала, чи зробила щось, що могло б спричинити це, але нічого не спадало на думку.

Близько п’ятої години ранку я усвідомила, що потрібно терміново їхати в лікарню. Коли ми з чоловіком прибули туди, то завдяки опіці доброзичливого, послужливого і співчутливого персоналу палати швидкої допомоги трохи заспокоїлися. Проте через дві години лікар повідомив нам жахливу новину: ви втратили свого малюка.

Усвідомлюючи, що означали всі ці симптоми, я була готова до цього, тому сприйняла новину досить спокійно. Опріч того, весь час поряд був чоловік, і він дуже підтримував мене. Але зараз ми повертатимемось додому без малюка. Що ж сказати нашим дітям — Кейтлін, якій було шість років, і Дейвіду, якому чотири.

Що сказати нашим дітям?

Діти вже пішли спати, розуміючи що щось сталось, але як їм сказати, що їхній майбутній братик чи сестричка померли? Ми вирішили бути відвертими та чесними. Нам допомогла моя мама, яка повідомила внуків, що маля не приїде з нами додому. Коли ми повернулися, вони вибігли на зустріч, міцно обіймали й цілували нас. Пролунало перше запитання: «З дитинкою все добре?» Я не могла відповісти, але чоловік, обійнявши усіх, сказав: «Дитинка померла». Притулившись один до одного, ми плакали. Так почалося одужання.

Все ж ми з чоловіком були не до  кінця готові до реакції дітей. Наприклад, через два тижні після всього на зібранні місцевого збору Свідків Єгови оголосили про смерть літнього Свідка, який був нашим близьким другом. Наш чотирирічний Дейвід так зайшовся плачем, що чоловік був змушений винести його із залу. Заспокоївшись, Дейвід запитав, чому помер його друг, а згодом, чому померло немовля. Наступним запитанням сина було: «Татусю, ти теж помреш?» Його непокоїло, чому Бог Єгова ще не знищив Сатану і досі «не виправив усе». Ми були здивовані тим, скільки думок роїлося у його маленькій голівці.

У Кейтлін також постало багато запитань. Коли вона бавилася зі своїми ляльками, одна з них завжди хворіла, а інші були медсестрами або її родичами. Кейтлін зробила картонну коробку, яка слугувала лікарнею для ляльки, іноді одна з ляльок помирала. Ігри та запитання наших дітей давали нам не одну нагоду, аби показати їм чимало важливих уроків з життя, та навчати їх, як Біблія допомагає нам зносити труднощі. Ми теж пригадували дітям про Божий намір перетворити Землю на чудовий рай, де взагалі не буде страждань, болю, а навіть смерті (Об’явлення 21:3, 4).

Як я змирилася з втратою

Коли я тільки повернулася з лікарні, то почувалася спустошеною та розгубленою. Було стільки справ, які потребували вирішення, однак я не знала з чого почати. Я зателефонувала деяким подругам, котрі пережили щось подібне, і вони дуже потішили мене. Одна подруга прислала нам квіти і запропонувала забрати пополудні дітей. Я була їй дуже вдячна за щиру турботу і практичну допомогу!

Я вставляла сімейні фотографії у фотоальбом. Розглядала і тримала новенький одяг ненародженого малюка — єдине нагадування, яке залишилося про втрачену дитину. Тижнями я страждала від емоційних перепадів. Бувало, що, незважаючи на всю підтримку родичів і друзів, я не припиняла плакати. Часами мені здавалося, що я божеволію. Особливо важко було спілкуватися з вагітними подругами. Ще зовсім недавно я вважала, що викидень — це невеличка прикрість у житті жінки, яку можна без проблем подолати. Як же я помилялась *!

 Любов — найліпші ліки

З плином часу дуже ефективним ліком стала любов чоловіка та співхристиян. Одна сестра приготувала і принесла нам обід. Старійшина з дружиною подарували квіти і підписали листівку, а також залишилися у нас на вечір. Ми знали, наскільки вони зайняті, тому їхня уважність була зворушливою. Чимало інших друзів теж присилали листівки і квіти. Такі прості слова, як: «Ми думаємо про вас», дуже багато значили! Сестра зі збору написала: «Ми ставимось до життя так само, як Єгова: сприймаємо його як щось найцінніше. Якщо він знає, коли горобець падає на землю, то, безсумнівно, знає, коли жінка втрачає свій плід». Моя двоюрідна сестра написала: «Нас настільки вражає сам процес народження та життя, що, коли він переривається, ми не в стані збагнути цього».

Через декілька тижнів, коли я прийшла до Залу Царства, мені так захотілось плакати, що саме перед початком зібрання була змушена вийти. Дві мої близькі подруги, котрі помітили, як я зі слізьми на очах вийшла з залу, сіли зі мною в машину, взяли мене за руку. Вони намагалися розвеселити мене. Незабаром ми троє повернулися. Яка ж це радість мати друзів, які прив’язані «більше від брата»! (Приповістей 18:24).

Звістка про моє горе поширювалась, і я була справді здивована, дізнавшись, скільки Свідків пережили щось подібне. Навіть ті, з якими я раніше не мала близьких стосунків, потішали та підбадьорювали мене. Їхня любляча підтримка в час, коли я дійсно потребувала цього, пригадала мені біблійні слова: «Правдивий друг любить за всякого часу, в недолі ж він робиться братом» (Приповістей 17:17).

Потіха з Божого Слова

Тиждень після того, як у мене стався викидень, мав бути Спомин Христової смерті. Якось увечері, коли ми читали з Біблії про останні дні Ісуса на землі, я подумала: «Єгова відчув біль втрати. Він втратив власного сина!» Іноді я забуваю, що Єгова, наш небесний Отець, добре розуміє і співчуває своїм служителям як чоловікам, так і жінкам. Я відчула величезне полегшення, а також, як ніколи раніше, зблизилась до Єгови.

Крім того, мене дуже підбадьорили біблійні публікації, особливо минулі видання «Вартової башти» і «Пробудись!», де давались поради, як пережити втрату близьких. Наприклад, дуже допомогла стаття з «Пробудись!» (англ.) за 8 серпня 1987 року «Коли втрачаєш дитину» і брошура «Коли помирає той, кого ви любите» *.

Кінець смутку

Минав час, я знала що одужую, бо могла сміятися без почуття провини та не поверталася щоразу у своїх розмовах до втрати. Однак час від часу переживала емоційні замішання, особливо коли зустрічала друзів, які ще не чули, що в мене був викидень, або коли в наш Зал Царства приходила якась сім’я з новонародженим.

Згодом одного ранку я прокинулася і, здалось, немов хмари наді мною розійшлися. Ще не відкривши очі, я відчула, що одужала: на серці був мир і спокій, якого я не мала місяцями. Проте коли я завагітніла через рік після цього горя, то припускала можливість ще одного викидня. На щастя, у жовтні 2001 року в мене народився здоровий хлопчик.

Я і досі сумую за втраченим малюком. Але, незважаючи на все, що трапилось, я стала більше цінувати життя, свою сім’ю та співхристиян, а також Бога, який вміє потішити нас. Цей випадок нагадав відому істину, що Бог не забирає наших дітей, але «час і випадок панують над [нами] усіма» (Екклезіаста 9:11, Москаленко).

З яким же нетерпінням я чекаю часу, коли Бог усуне жалобу, голосіння, фізичний та емоційний біль, у тому числі і біль, який відчувають при втраті малюка! (Ісаї 65:17—23). Тоді усі слухняні люди зможуть сказати: «Де, смерте, твоя перемога? Де твоє, смерте, жало?» (1 Коринтян 15:55; Ісаї 25:8). (Надіслано).

[Примітки]

[Рамка на сторінці 21]

Частота та причина викиднів

«Дослідження показують, що 15—20 відсотків усіх діагностованих вагітностей закінчуються викиднем»,— зазначається в енциклопедії «Уорлд бук». «Жінка найбільше піддається ризику мати викидень у перші два тижні після зачаття (запліднення), коли вона навіть не здогадується, що вагітна». Інші джерела вказують, що «понад 80 відсотків викиднів стаються у перші 12 тижнів вагітності», а з них, як вважають, приблизно половина стається через вади у хромосомах плоду. Причиною таких відхилень не є вади у хромосомах батька чи матері.

Ще однією причиною викидня є стан здоров’я матері. Як зазначають лікарі, це можуть бути розлади гормональної та імунної системи, інфекції, аномалії шийки матки або самої матки. Також факторами ризику є такі захворювання, як діабет (коли хвора не дотримується лікування) і підвищений кров’яний тиск.

На думку фахівців, причиною викиднів не обов’язково є фізичне навантаження, піднімання важких предметів чи статеві стосунки. Малоймовірно, що до таких наслідків призводять падіння, незначний удар чи переляк. В одному джерелі говориться: «Навряд чи якесь ушкодження може негативно вплинути на плід, хіба що воно настільки серйозне, що загрожувало б і вашому життю». Унікальна будова материнської утроби свідчить про мудрість і любов нашого Творця! (Псалом 139:13, 14).

 [Рамка/Ілюстрація на сторінці 23]

Як можуть допомогти родина та друзі

Іноді ми не знаємо, що робити і що говорити, коли у когось з родичів чи друзів стається викидень. Кожен по-різному реагує на це нещастя, і тому немає якоїсь встановленої формули, послуговуючись якою ми зможемо потішити та допомогти. Однак розгляньте, будь ласка, такі поради *.

Як можна практично допомогти:

◆ Запропонуйте попіклуватися старшими дітьми.

◆ Приготуйте щось смачне і принесіть сім’ї додому.

◆ Не забувайте підтримувати батька. Якось один з них сказав: «У таких ситуаціях друзі ніколи не пишуть листівок для татів».

Що можна сказати:

◆«Мені дуже сумно, що це сталося».

Ці прості слова можуть багато зробити, і саме так можна почати потішати.

◆ «Не бійся сліз. Це цілком природно».

Багато кому хочеться плакати у перші тижні чи місяці після викидня. Запевни цю особу, що вона не стає менш цінною в твоїх очах, коли виявляє свої емоції.

◆ «Чи можна зателефонувати тобі знову наступного тижня, щоб довідатись, як ти?»

На початку багато хто висловлює постраждалим співчуття, але з плином часу біль не зникає, і може виникнути почуття, наче інші забули про них. Добре було б, щоб ви і надалі підтримували їх. Біль може залишатися протягом тижнів і місяців. Навіть після успішної вагітності ці почуття можуть виринати знову.

◆ «Справді не знаю, що й сказати».

У будь-якому випадку ліпше сказати це, ніж взагалі промовчати. Чесність, бажання потішити та допомогти свідчать про вашу зацікавленість.

Чого не слід говорити:

◆ «У тебе ще будуть діти».

Хоча це справді так, але жінка може сприйняти ці слова як брак співчуття. Батьки не просто хотіли мати дитину, вони мріяли, аби народився саме той малюк. Навіть коли вони вирішать мати ще одну дитину, ймовірно, певний час сумуватимуть за тією, що втратили.

◆ «Мабуть, з плодом було щось не гаразд».

Можливо, це й правда, але вона не дуже підбадьорює. Мати вірить, що виношувала здорового малюка.

◆ «Ти не знала ще цю дитину. Було б набагато важче знести це, якби таке трапилося пізніше».

Більшість жінок відчувають тісний зв’язок із своїм немовлям, коли воно ще в утробі. Тому, коли жінка втрачає його, як правило, дуже сумує. Мати надзвичайно болісно переживає це, оскільки ніхто інший не «знав» малюка так, як вона.

◆ «Добре, що у вас є інші діти».

Для батьків, котрі переживають таке горе, сказати ці слова все одно, що сказати людині, яка втратила одну кінцівку: «Не переймайся, у тебе є ще одна».

Звичайно, навіть найбільш турботливі та щирі особи іноді можуть сказати щось не те (Якова 3:2). А втім, прониклива жінка, у якої стався викидень, виявлятиме християнську любов і не таїтиме образи на тих, хто, маючи добрі наміри, сказав щось невідповідне (Колосян 3:13).

[Примітка]