Ганебна доба австралійської каторги

ВІД НАШОГО КОРЕСПОНДЕНТА В АВСТРАЛІЇ

ГІЛЛ ДЖОН, вкрав хустинку вартістю шість пенсів. Засланий до Австралії на сім років.

БЕЙСОН ЕЛІЗАБЕТ, вкрала 6,4 метра ситцю. Засуджена до страти через повішення, але вирок замінили на семилітнє заслання.

БАРТЛЕТ ДЖЕЙМС, визнаний винним у крадіжці 450 кілограмів пряжі. Засланий в Австралію на сім років.

БАРСБІ ДЖОРДЖ, напав на Вільяма Вільямса і вкрав у нього шовковий гаманець, золотий годинник, шість гіней (приблизно шість британських фунтів стерлінгів). Засуджений до страти через повішення, але смертну кару замінили на довічне ув’язнення.

ТУТ згадано лише четверо британців, засуджених і засланих до Австралії в кінці XVIII сторіччя. У ганебну добу каторжних робіт туди потрапило приблизно 160 000 осіб. Жінок, часто навіть з дітьми, засуджували на 7—14 років.

«Чимало «злочинців», засланих в Австралію, були хлопчиками та дівчатками, яким не виповнилося й 13 років»,— розповідає в своїй книжці Біл Бітті («Early Australia​—With Shame Remembered»). За його словами, одному з каторжників було лише сім років, його заслали в Австралію «на все життя».

І все ж для деяких засуджених ситуація не була безнадійною. Дехто навіть зрештою зажив ліпше, ніж раніше. Взагалі вся каторжна доба була сповнена протиріч. Тоді перепліталися брутальність і співчуття, смерть і життя. А все почалось у Великобританії.

Починається доба каторги

У XVIII сторіччі Британія зазнала соціальних змін. Страшенні злидні штовхали на злочини чимраз більше людей. Щоб покласти цьому край, уряд запровадив жорстокі закони і суворі покарання. На початку XIX сторіччя до смертної кари було засуджено приблизно 200 правопорушників. «Найдрібніша крадіжка,— зазначив один мандрівник,— карається смертю». І справді, одинадцятирічного хлопчика повісили за те, що він вкрав носову хустинку!

Ще на початку XVIII сторіччя було прийнято закон, який у багатьох випадках дозволяв замінювати смертну кару засланням у британські колонії в Північній Америці. Щороку на кораблях переправляли приблизно 1000 засуджених, здебільшого у штат Віргінія і Меріленд. Це тривало до 1776 року, коли колонії в Америці здобули незалежність. Відтоді засуджених кидали у горезвісні плавучі в’язниці, що були розсіяні по Темзі. Звісно, ці в’язниці не могли вмістити всіх засуджених. Отже, який був вихід?

Питання вирішилось, коли мореплавець Джеймс Кук заявив, що Нова Голландія  (тепер Австралія) належить Великобританії. Незабаром, 1786 року, східне узбережжя материка призначили для каторжних поселень. Наступного року судна з першими в’язнями-поселенцями вирушили з Англії до колонії Новий Південний Уельс *. Судна знову й знову повторювали свій маршрут. Так в Австралії та на острові Норфолк, що лежить за 1500 кілометрів від Сіднея, виросли каторжні поселення.

Випробування на морі

Перші подорожі до каторжних поселень були суцільним жахом для в’язнів, їх буквально напихали у вологі смердючі трюми. Сотні людей вмирали по дорозі, інші — невдовзі після прибуття на місце. Багатьох косила цинга. Зрештою разом з каторжанами, особливо коли на кораблі були жінки, почали посилати лікарів. Завдяки цьому різко зменшилась смертність. Згодом швидкість кораблів зросла і час подорожі скоротився, вона вже тривала не сім місяців, а чотири, тому виживало ще більше людей.

Загрозу становили і корабельні аварії. Через п’ять днів після відплиття з Англії недалеко від французького узбережжя британський корабель «Амфітріта» потрапив у жахливу бурю. О п’ятій годині вечора 31 серпня 1883 року судно, яке море нещадно носило протягом двох днів, сіло на мілину за кілометр від берега.

Допомогу відхилили, а рятувальні човни ніхто не спускав. Чому? Боялися, аби засуджені — 120 жінок і дітей — не втекли! Отже через три години розбурхане море поглинуло пасажирів зруйнованого корабля. Майже весь екіпаж і всі 120 жінок і дітей загинули. Через кілька днів море викинуло на берег 82 трупи, один — жінки з дитиною в обіймах, які навіть смерть не могла розірвати.

Смерть була ліпша за життя

Губернатор Нового Південного Уельсу сер Томас Брисбен оголосив, що за погану поведінку каторжан з Нового Південного Уельсу і Тасманії посилатимуть на острів Норфолк. «Той, кого туди пошлють,— сказав він,— назавжди втрачає надію на повернення». Сер Ральф Дарлінг, що заступив на пост губернатора пізніше, поклявся зробити цей острів «місцем [найгіршої], хоч і не смертельної, кари». Острів Норфолк справді був саме таким місцем, особливо відколи губернатором його став аристократ Джон Прайс.

Кажуть, Прайс «знав психологію злочинців надзвичайно добре, і це разом із немилосердним застосуванням закону давало йому майже гіпнотичну владу над [в’язнями]». Найлегше покарання — 50 ударів батогом або десять днів у камері з 13 іншими в’язнями, де можна було тільки стояти,— Прайс призначав лише за те, що хтось співав, ішов не достатньо швидко або не так сильно штовхав воза з камінням.

Багато в’язнів вбачали у смерті шлях до звільнення. Один священнослужитель, розповідаючи про бунт 31 в’язня, з яких 13 стратили, а інших 18 залишили живими, написав: «Буквально кожен чоловік, що чув про скасування свого смертного вироку, гірко плакав, а ті, хто дізнався про засудження до страти, падали на коліна без сльозинки на очах і дякували Богу». Священнослужитель додав: «Коли кайдани зняли і був зачитаний смертний вирок, в’язні вклякли,  щоб прийняти його як волю Бога. Потім [засуджені] раптом почали смиренно цілувати ноги того, хто звільняв їх від усіх турбот».

Лише священнослужителі, завдяки своїй недоторканості, наважувалися виступати проти жорстокостей. Ось що сказав один з них: «Немає слів, щоб описати, яке варварство [Прайса] зносили в’язні. Хоча про це навіть страшно думати, але така жорстокість і далі залишалася безкарною».

Проблиск надії

У 1840 році з прибуттям капітана Олександра Маконохі ситуація на острові Норфолк дещо полегшилась. Він запровадив систему оцінок, за якою ліпша поведінка винагороджувалась. Ув’язнені могли заслужити волю, набравши певну кількість оцінок. «Я вважаю,— писав Маконохі,— що виправити завжди можливо, коли тільки домагатися цього належним чином. Людському розуму властива безмежна гнучкість, якщо скеровувати його правильно і якщо він не зіпсутий знущанням чи не скутий безнадійними стражданнями».

Реформи Маконохі виявились настільки успішними, що згодом його метод застосовували в Англії, Ірландії та США. Однак своїми нововведеннями він уразив самолюбство тих впливових осіб, чиї методи відкинув. Тому згодом Маконохі було усунено з посади. Після його відбуття звірства на острові поновились, але ненадовго. У 1854 році після наполегливих скарг духівництва острів перестали використовувати як поселення для каторжан, а правопорушників перевезли у Порт-Артур, що на острові Тасманія.

Порт-Артур також викликав страх, особливо на самому початку. Однак тут жорстокість не заходила так далеко, як на острові Норфолк. Наприклад, вже до початку сорокових років майже припинили покарання батогами.

Суворий правитель Тасманії Джордж Артур добивався, щоб колонія «була відома залізною дисципліною», пише Іан Бранд у книжці «Порт-Артур (1830—1877)» (англ.). У той же час Джордж Артур хотів, щоб кожен каторжанин знав, «як його нагородять за добру поведінку і як покарають за погану». Для цього він призначив засуджених у сім груп, по яких відповідно розподілив тих, кого умовно звільняли за хороше поводження, і тих, кого засуджували до каторжних робіт у кайданах.

Як багатьом допомогла висилка

«За винятком тих, хто потрапив у каторжні поселення Порт-Артура, острова Норфолк... та інших подібних місць навіть у найгірший період,— пише Бітті,— засуджених  тут чекала часто ліпша доля, ніж на батьківщині... Перед ними відкривалися досить добрі перспективи».

І справді, засуджені, які достроково звільнились, а також поселенці з каторжників, які відбули свій строк, виявили, що у них багато можливостей влаштуватись самим та влаштувати свої сім’ї. Тому в Англію майже ніхто не повернувся.

Губернатор Сіднея Лаклан Меквері, який опікувався звільненими засудженими, сказав: «Коли людину звільнено, нікому вже не дозволено нагадувати про її минуле або діяти проти неї. Дайте людині зрозуміти, що вона гідна взятись за будь-яку справу, адже вона довела це своєю доброю поведінкою протягом довгого часу».

Меквері дотримувався своїх слів, даючи звільненим землю. Потім він призначав каторжників працювати на землях цих людей і виконувати у них хатню роботу.

Згодом багато роботящих і заповзятливих колишніх каторжників здобули достаток, пошану та навіть славу. Семюеля Лайтфута, наприклад, пам’ятають як засновника перших лікарень у Сіднеї і Гобарті. Вільям Редферн став шанованим лікарем, а Френсіс Ґрінвей залишив по собі видатні архітектурні споруди у Сіднеї та його околицях.

У 1868 році припинилися заслання до Австралії, що тривали 80 років. Тепер у Австралії, сучасній багатонаціональній країні, мало що нагадує ті роки. Руїни каторжних поселень перетворились на історичну пам’ятку. Одначе можна помітити не лише болісні нагадування про добу австралійських каторжників, але й здобутки того часу: мости, старі будівлі, навіть церкви, збудовані в’язнями. Деякі з цих споруд у чудовому стані і використовуються донині.

[Примітка]

[Рамка/Ілюстрація на сторінці 14]

РОЗПОВІДЬ НАЩАДКА КАТОРЖНИКІВ

Нащадок двох каторжників у п’ятому поколінні розповідає, як його прародич потрапив до Австралії.

«Один з моїх предків у 19 років був засуджений... за крадіжку гаманця. Його відправили з Англії на кораблі «Георг III» 12 грудня 1834 року разом із 308 пасажирами, серед яких було 220 в’язнів. До прибуття на узбережжя острова Тасманія 12 квітня 1835 року 50 правопорушників захворіли на цингу. Дружина одного солдата, 3 дітей та ще 12 осіб померли. Протягом цього довгого плавання народилося двоє дітей.

На сьомому тижні плавання сталася пожежа. Проте найбільше лихо відвернули двоє мужніх каторжників, вони не дали загорітися двом бочкам пороху. Багато продуктів таки згоріло, а того, що залишилось, було явно замало на решту шляху. Щоб дістатися до порту якнайшвидше, капітан скерував корабель на коротший шлях через протоку Д’Антркасто біля південного мису острова Тасманія. О 9.30 за 5 кілометрів від берега корабель наштовхнувся на невідому тоді скелю, тепер знану як скеля короля Георга, і затонув. Зі 133 загиблих майже усі були в’язнями, яких замкнули в трюмі. Лише 81 каторжник з 220 пережив подорож. Одним з них був мій прародич. У 1843 році він одружився зі звільненою каторжанкою, через два роки його помилували. Помер він 1895 року».

[Ілюстрації на сторінках 12, 13]

СЕР ТОМАС БРИСБЕН.

ГУБЕРНАТОР ЛАКЛАН МЕКВЕРІ.

Британський корабель для каторжників «Амфітріта».

[Відомості про джерела]

Каторжники: З люб’язного дозволу National Library of Australia; портрет сера Томаса Брисбена F. Schenck: Rex Nan Kivell Collection, NK 1154. З дозволу National Library of Australia; Меквері: Mitchell Library, State Library of New South Wales; корабель: La Trobe Picture Collection, State Library of Victoria

[Ілюстрації на сторінках 14, 15]

В’язничний корпус тюрми для каторжників у Порт-Артурі.

[Відомості про джерело]

Кайдани і в’язничний корпус: La Trobe Picture Collection, State Library of Victoria

[Ілюстрація на сторінці 15]

Цей маяк у затоці Сідней є реконструкцією того, що розробив колишній каторжник Френсіс Ґрінвей.

[Ілюстрація на сторінці 15]

Неприступне узбережжя острова Норфолк.

[Ілюстрація на сторінці 15]

Старі казарми на острові Норфолк.