МОЖЛИВО, через виховання або культуру у вас сформувався погляд, що релігійні теми слід обговорювати лише в сім’ї чи в церкві. Тому ви, мабуть, починаєте дратуватись, коли хтось із Біблією в руках приходить до вашого дому. Ще дехто може бути упередженим через звірства, які чинились під виглядом турботи про спасіння душ людей протягом історії релігії.

Історія багатьох народів розповідає про масові навернення на християнство людей, спонукою яких була не любов до Христа, а страх перед мечем. Ті, хто рішуче відмовлявся прийняти релігію своїх гонителів, були змушені переховуватись, залишати свій дім та країну, а дехто навіть втратив життя: їх прив’язували до стовпів і спалювали.

Натхнені Писання Біблії не підтримують примусового навернення. Але чи це означає, що ділитись своїми віруваннями з іншими людьми неправильно? На це запитання дає відповідь сама Біблія.

Спочатку розгляньмо приклад Ісуса Христа. Він був умілим учителем, здатним впливати на життя людей (Івана 13:13, 15). Його вчення у Нагірній проповіді було простим, але справляло великий вплив. Після закінчення промови слухачі ‘дивувались з науки Його. Бо навчав Він їх, як можновладний’ (Матвія 7:28, 29). З того часу пройшло близько 2000 років, все ж Ісусові вчення продовжують впливати на життя тих, хто знайомиться з ними. Подібну думку висловив професор Ганс Дітер Бец: «Загалом вплив Нагірної проповіді поширився далеко за межі юдаїзму, християнства й навіть західного світу».

Перед самим вознесінням на небо Ісус дав наказ проповідувати і запевнив, що розпочата ним проповідницька праця успішно продовжуватиметься, незважаючи на його смерть (Івана 14:12). Він доручив своїм учням іти до людей з усіх народів, «навчаючи їх зберігати все те», що їм заповів. Основна мета цього завдання стала зрозумілою із подальших слів Ісуса: «Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи» (Матвія 28:19, 20, Хом.; Дії 1:8).

Розгляньмо також приклад апостола Павла. Ставши християнином, він не вагався розповідати іншим про свою нову віру (Дії 9:17—19, 22). Павло мав звичай проповідувати у синагогах і доводити, що «Христу належало прийняти страждання і що Він мусив воскреснути з мертвих». З метою «переконати як юдеїв, так і греків» він  уміло з ними «обговорював... Святе Письмо». За одним довідником, грецьке слово «переконувати» означає «викликати зміну розуму через вплив аргументів або моральних міркувань». Використовуючи переконливі докази, Павло «переконав і навернув багатьох людей до своєї віри» (Дії 15:3; 17:1—4, 17; 18:4; 19:26, СМ).

У наш час словом «прозелітизм» описують різного виду примусове навернення. Біблія не підтримує такі дії, а, навпаки, вчить про те, що людина була створена зі свободою волі — можливістю самостійно обирати спосіб свого життя та бути за це відповідальною. Те саме стосується і рішення щодо того, як поклонятись Богові (Повторення Закону 30:19, 20; Ісуса Навина 24:15).

Ісус поважав дане Богом право людини і ніколи не застосовував свою надзвичайну силу та владу, щоб примусити когось прийняти його вчення (Івана 6:66—69). Він намагався досягнути сердець своїх слухачів, тому прагнув спонукати їх до дій, використовуючи логічні доводи, влучні приклади та питання про погляд (Матвія 13:34; 22:41—46; Луки 10:36). Виявляти таку ж повагу до інших Ісус навчав своїх учнів (Матвія 10:14).

Павло у служінні, звичайно ж, наслідував приклад Ісуса. Він переконував слухачів за допомогою логічних міркувань на основі Святого Письма і водночас поважав їхні погляди та почуття (Дії 17:22, 23, 32). Павло усвідомлював, що лише любов до Бога та до Ісуса має спонукувати нас ревно служити нашому Творцеві (Івана 3:16; 21:15—17). Тому таке рішення кожен має приймати сам.

Розсудливі люди ніколи не приймають життєво важливі рішення імпульсивно. Наприклад, перш ніж купити дім, вибрати професію чи методи виховання дітей, вони беруть до уваги можливі варіанти, обмірковують їх і, ймовірно, шукають поради. І лише після цього приймають рішення.

Рішення щодо способу поклоніння Богу заслуговує більше часу й зусиль, ніж будь-яке інше. Від нашого вибору залежатиме наш сьогоднішній спосіб життя і, що найважливіше, надія на вічне життя. Це чітко розуміли християни першого століття, котрі мешкали у місті Верії. Хоча Павло особисто розтлумачував їм добру новину, вони щодня уважно досліджували Писання, аби переконатися, чи те, чого він навчав, є правдивим. У результаті «багато із них тоді ввірували» (Дії 17:11, 12).

Нині Свідки Єгови продовжують виконувати доручену Ісусом працю навчання і роблення учнів (Матвія 24:14). Вони поважають право інших сповідувати свою релігію. Втім, правдиві християни діють згідно з біблійним взірцем, коли розповідають іншим про свої вірування. Свідки Єгови використовують правдиві, не перекручені докази зі Святого Письма, виконуючи працю, яку вважають рятівною (Івана 17:3; 1 Тимофія 4:16).