Колишній політичний активіст займає позицію християнського нейтралітету

РОЗПОВІВ ЛАДИСЛАВ ШМЕЙКАЛ

Після того як я почув свій вирок, мене відвели до в’язничної камери. Там за допомогою азбуки Морзе я негайно почав вистукувати цю звістку по стіні до свого друга, який сидів два поверхи вище і вже чекав на моє повідомлення.

«Чотирнадцять років»,— вистукав я.

Він не міг повірити, тому перепитав: «Чотирнадцять місяців?»

«Ні,— відповів я.— Чотирнадцять років».

ЙШОВ 1953 рік. Події відбувалися у місті Ліберец (Чехословаччина, тепер Чехія). У 19 років я став активістом, який прагнув політичних змін. Разом з іншими, такими ж активістами, ми пропагували наші погляди, розповсюджуючи листівки з критикою Комуністичної Партії, що була тоді при владі. Така діяльність розглядалась як державна зрада, тому я отримав такий великий термін ув’язнення.

Я майже рік провів під вартою перед тим, як винесли вирок. До вироку в’язнів тримали у камері по двоє, і час від часу їх із зав’язаними очима брали на допит. У цих камерах нам забороняли розмовляти між собою, тому ми перешіптувалися або користувались азбукою Морзе.

Невдовзі я довідався, що багато в’язнів були Свідками Єгови. У в’язниці, де я сидів, було заведено щомісяця чи кожних два місяці міняти сусіда по камері. Оскільки я цікавився Біблією, то дуже зрадів, коли мене перевели в камеру до Свідка. Через деякий час Свідки почали вивчати зі мною Біблію.

Думаю, наші обговорення можна було назвати біблійними вивченнями, хоча ми не мали ні Біблії, ні біблійної літератури. До речі, на той час я ще ніколи не бачив Біблії. Вивчення виглядало так: Свідок пояснював з пам’яті певні біблійні теми, а я усе це записував. Ми сиділи один біля одного і перешіптувалися.

Єдині засоби, які були мені доступні,— це туалетний папір та гребінець. За допомогою гребінця я конспектував почуте на туалетному папері. Багато біблійних віршів, які ми обговорювали, я вивчив напам’ять. Свідки, котрі допомагали мені  зрозуміти Біблію, навчили мене ще й пісень Царства. Один Свідок сказав: «Зараз ти у в’язниці як політичний злочинець, але в майбутньому тебе можуть ув’язнити як Свідка Єгови».

Зрештою після нескінченних допитів мені винесли вирок і відправили у виправно-трудовий табір, що неподалік містечка Яхимов. Тоді я вже був певен, що одного дня стану Свідком Єгови.

Довгі роки ув’язнення

Прибувши у табір, де добували уран, я негайно почав шукати Свідків. Але невдовзі довідався, що їх відвезли деінде. Однак залишився один Свідок, оскільки був кухарем. Він позичив мені потерту Біблію, яка перейшла вже багато схованок. Отож я міг тепер читати вірші, які знав напам’ять. Читаючи їх, постійно казав собі: «Це дослівно те, чого навчали мене брати».

Десь через місяць мене перевели до табору «Бітіз» біля містечка Пршібрам. Там я познайомився з іншими Свідками. У цьому таборі ми регулярно отримували біблійну літературу, яка потайки проникала до нас. Хоча адміністрація табору неодноразово намагалася з’ясувати, як література проникала в табір, їм ніколи так і не вдалося вияснити це. У в’язниці було 14 в’язнів, які активно свідчили іншим. Половина цих в’язнів були охрещеними Свідками, а решта, подібно до мене, перейняли віру Свідків під час ув’язнення.

Багато з нас хотіли символізувати своє присвячення Богу водним хрещенням. Але через брак води — точніше через відсутність достатньо великого резервуара для води — хрещення було не так вже й легко провести. Ось тому, щоб охреститися, багато хто мусив дочекатись звільнення. У таборі «Бітіз», однак, були великі баштові споруди для охолодження гірничих компресорів. У середині 50-х років мене та ще декількох осіб охрестили у резервуарі однієї з таких споруд.

Через кілька років, у березні 1960 року, мене викликав відповідальний за політв’язнів. Чиновник сказав, що, якби я погодився інформувати його про діяльність інших в’язнів, він би попіклувався, аби скоротили мій термін. Коли я відмовився, він почав обзивати мене непристойними словами. «Забудь про можливість вийти на волю,— репетував він.— Я особисто подбаю, щоб ти ніколи не повернувся додому! Ти згниєш тут». Проте через два місяці я потрапив під амністію і після восьми років ув’язнення повернувся додому.

Недовго на волі

Діяльність Свідків Єгови у Чехословаччині була під забороною з квітня 1949 року. Тому невдовзі я зрозумів, що служіння Богові на так званій свободі мало чим відрізнялося від служіння в ув’язненні. Але тепер, після звільнення, я зіткнувся з іншою проблемою. У той час кожен чоловік у нашій країні був зобов’язаний два роки відслужити в армії.

Деякі чоловіки, котрі працювали на державних підприємствах, були звільнені від військової служби. Наприклад, таке звільнення отримували ті, хто працював у шахтах.  Оскільки я раніше працював у шахті, мені вдалося отримати таку роботу. Там мене сердечно запевнили: «Не переживай за армію. Ми без жодних труднощів можемо звільнити своїх робітників від служби».

Через два місяці, коли я отримав військову повістку, в адміністрації запевнили: «Не хвилюйся, це, мабуть, якась помилка. Ми напишемо туди листа, і не буде жодним проблем». Але проблеми з’явилися. З часом до мене прийшов начальник, вибачився і сказав: «Щось подібне у нас вперше, але тобі доведеться пройти військову службу». Дотримуючись своїх релігійних переконань, я відмовився від служби в армії, мене заарештували і взяли до найближчої військової частини (Ісаї 2:4).

Перед трибуналом

Перед тим як опинитися у в’язниці міста Кладно у січні 1961 року, мене неодноразово намагалися переконати стати солдатом. Черговий офіцер організував зустріч. Мене завели у конференц-зал, посередині якого стояли великий круглий стіл та розкішні шкіряні крісла. Незабаром почали приходити один за одним офіцери і сідати довкола столу. Черговий офіцер познайомив зі мною кожного з них. Тоді він сів і сказав: «Ну, а тепер розкажи нам про ту свою віру».

Коротко помолившись про себе, я почав говорити перед уважною аудиторією. Розмова швидко перейшла на тему еволюції, і хтось заявив, що еволюція — це науковий факт. У виправно-трудовому таборі, де я був раніше, мені довелося прочитати буклет «Еволюція проти нового світу» *. Тому, на здивування тих військових офіцерів, я навів докази того, що еволюція — це лише недоведена теорія.

Потім заговорив майор, який, очевидно, виховувався в католицькій сім’ї: «А що ви думаєте про Діву Марію? Яке ваше ставлення до святої літургії?» Я відповів на його запитання, а тоді сказав: «Мені здається, що ви віруюча людина, тому що ваші запитання відрізняються від запитань інших».

«Ні! Ні! Ні! Я не віруючий!» — став голосно заперечувати майор. У комуністичній державі особи, які визнавали себе християнами, не мали особливої поваги та обов’язків. Тому майор вже не брав участі в обговоренні. Я був дуже вдячний за можливість розповісти цим чоловікам про вірування Свідків Єгови.

Подальші нагоди свідчити

Через кілька днів мене перевели до військової установи у Празі і помістили під варту. Солдат, якого призначили мене охороняти, був здивований такими спеціальними заходами. «Це перший раз, коли ми охороняємо когось одного»,— сказав він. Так я зміг пояснити, чому мене ув’язнено. Причина мого ув’язнення настільки зацікавила солдата, що він сів, поставив свою гвинтівку між коліна і став слухати. Через дві години його змінив  інший солдат, у якого виникло таке ж запитання, тому знову почалося біблійне обговорення.

У наступні дні я мав нагоду говорити і з тими, хто охороняв мене, а також і з іншими в’язнями, коли мені дозволяли. Охоронці навіть відчиняли камери і дозволяли в’язням збиратися на біблійні обговорення! Трохи згодом я почав турбуватися, що про такі наші зустрічі стане відомо і це принесе небажані наслідки. Але усе й далі трималося в цілковитій таємниці.

Коли мене зрештою забрали до суду, аби винести вирок, ті, кому я розповідав про свої вірування, підкріпляли мене. Я отримав вирок на два роки. Ці два роки додали до мого попереднього шестирічного терміну, який я не відсидів через амністію. Отож мене чекало вісім років ув’язнення.

Я відчував Божу допомогу

Часто, коли мене переводили у Чехословаччині з табору до табору чи з в’язниці до в’язниці, я відчував Божу допомогу. Після прибуття до в’язниці у селі Валдіце начальник запитав, за що я сиджу. «За відмову од військової служби,— пояснив я.— Участь у війні не відповідає моїм релігійним переконанням».

«Було б добре, якби кожен мав такі переконання»,— співчутливо промовив начальник. Але хвилю подумавши, сказав: «Та, оскільки більшість вважає по-іншому, ми мусимо карати вас — і карати суворо!»

Мене призначили у цех, де виготовляли кришталь. Хоча мене й ув’язнили як Свідка Єгови через відмову від військової служби, на мені і далі висіло тавро політичного в’язня, тому я отримував набагато важчі завдання. Виготовлення люстр та інших дорогих виробів із кришталю — особливо важка робота, бо ці предмети мусили бути без жодних дефектів. Як правило, в’язні здавали свою роботу, аби наступного дня половину продукції повернули виправляти. Отож було надзвичайно важко виконати свою денну норму.

У той день, коли я прийшов до цеху, спершу мені треба було дочекатися начальника. Коли він прийшов, то став репетувати на в’язнів, котрі, на його думку, працювали недобре. Походжаючи повз в’язнів, він підійшовши до мене і запитав: «А ти що? Чому не працюєш?».

Я пояснив, що мене щойно призначили сюди. Він запросив мене до свого кабінету і запитав, за що мене ув’язнено. Я пояснив, і він промовив: «Отже ти Свідок Єгови?»

«Так»,— сказав я у відповідь.

Його ставлення змінилося. «Не хвилюйся. Тут є багато Свідків Єгови. І ми поважаємо їх, бо вони працьовиті та порядні люди. Я попіклуюся про те, аби тобі дали таку норму, з якою ти зможеш упоратися».

Така зміна поведінки начальника дуже мене здивувала. Моє серце переповнювала вдячність до Єгови та до незнайомих мені співвіруючих, котрі як Свідки здобули у цій в’язниці таку добру репутацію. Протягом усього перебування у в’язниці я відчував любов та допомогу Єгови.

Хоч би якою складною була моя ситуація, я завжди був упевнений, що зрештою зустріну своїх християнських братів, побачу їхні щирі усмішки й отримаю підбадьорення. Якби не брати, було б набагато важче давати собі раду під час ув’язнення.

Немало в’язнів, здавалося, ні про що інше не думали, як тільки про помсту за погане ставлення до них. Але я ніколи не мав таких почуттів, оскільки усвідомлював, що страждаю через підкорення Божим  праведним принципам. Я знав, що за кожен проведений у в’язниці день Єгова дасть мені безліч чудових днів життя на його Райській новій землі (Псалом 37:29; 2 Петра 3:13; Об’явлення 21:3, 4).

Вдячний за теперішні благословення

У травні 1968 року, після більш ніж 15 років ув’язнення, мене кінець кінцем звільнили. Спершу я побоювався розмовляти з людьми. Значну частину свого життя я провів серед людей, одягнених у тюремні роби та форму охоронців, тому такі почуття були цілком природними. Але згодом християнські брати допомогли мені розпочати проповідницьку працю, яка, безумовно, і далі була під забороною.

Через кілька тижнів після звільнення я зустрів Єву. Попри суворий опір з боку сім’ї, вона разом з братом приблизно за три роки до нашого знайомства рішуче стала по стороні правди. Незабаром ми вже проповідували та допомагали виготовляти біблійну літературу, яку друкували підпільно у підземних друкарнях. А в листопаді 1969 року ми одружились.

У 1970 році народилася наша перша дитина — донька Яна. Згодом мене призначили роз’їзним служителем Свідків Єгови, тому у вихідні відвідував збори, аби духовно підбадьорювати братів і сестер. Під час цієї діяльності у 1975 році мене заарештували і знову кинули до в’язниці. Але цього разу я провів там всього лиш кілька місяців. Потім 1977 року в нас народився син Штепан.

Зрештою, 1 вересня 1993 року Свідки Єгови були визнані у Чеській Республіці офіційною релігією. Наступного року наша донька, Яна, вийшла заміж за християнського старійшину, Далібора Дражана. А в 1999 році наш син, Штепан, службовий помічник, одружився з Бланкою, яка нині перебуває в повночасному служінні. Уся наша родина належить до зборів у Празі. Всі ми з нетерпінням чекаємо, коли тут, на землі, настане новий світ, а я найбільше чекаю часу, коли вже ніде не буде в’язничних мурів.

[Примітка]

[Ілюстрації на сторінці 20]

За допомогою гребінця я записував біблійні вірші.

[Ілюстрація на сторінці 21]

Табір «Бітіз», у якому я відбував ув’язнення та охрестився.

[Ілюстрація на сторінці 23]

У день нашого весілля.

[Ілюстрація на сторінці 23]

З дружиною Євою, Штепаном і Бланкою (зліва) та Далібором і Яною (справа).