Від смертельної місії до пошуків миру

РОЗПОВІВ ТОШІАКІ НІВА

Колишній пілот-камікадзе з Японії, який під час Другої світової війни мав здійснити смертельний наліт на американський воєнний корабель, розповідає про те, як він очікував своєї смертельної місії.

ПЕРЕМОЖНИЙ наступ Японії у Тихому океані призупинився у червні 1942 року після нищівної поразки в битві біля острова Мідуей. Відтоді Японія програвала одну битву за одною, а завойовані на той час території поверталися до її ворогів — США і їхніх союзників.

У вересні 1943 року японський уряд оголосив призов студентів, яких раніше звільнили від служби в армії. Тому в грудні я, двадцятирічний юнак, потрапив зі студентської лави у військово-морський флот. Через місяць мене взяли на навчання у військово-морську авіацію. У грудні 1944 року мене навчили керувати винищувачем типу «Зеро».

Спеціальний ударний корпус камікадзе

Наближалася поразка Японії. До лютого 1945 року бомбардувальники Б-29 посилили повітряні нальоти на Японію. Тоді ж оперативні групи ВМС США, до складу яких входили авіаносці, підійшли до берегів Японії й завдали повітряного удару.

Кілька місяців перед цим військове командування Японії вирішило дати вирішальний бій, у якому мали взяти участь добровільні смертники. На той час уже було зрозуміло, що Японія програла, але це рішення продовжило війну і коштувало життя ще тисячам людей.

Отже, було організовано Спеціальні ударні сили камікадзе. Ці загони назвали так на честь камікадзе, вітру богів. За легендою, так називався тайфун, який у XIII сторіччі відкинув кораблі монгольських завойовників. У першій атаці смертників-камікадзе брали участь п’ять винищувачів «Зеро» з 250-кілограмовими бомбами. Пілоти таранили ворожі кораблі і підривалися разом з ними.

Наказ організувати спеціальну ескадрилью пілотів-камікадзе був даний Військово-морському авіакорпусу Ятабе, до якого я належав. Мені та іншим роздали анкети, в яких треба було зазначити,  чи ми хочемо вступити у корпус смертників.

Я вважав, що повинен віддати життя за свою країну. Однак навіть якщо, жертвуючи життям, візьмеш участь у смертельній операції, тебе можуть збити, перш ніж ти долетиш до мети. Тоді смерть буде марною. Чи порадується мати, якщо моє життя обірветься, а я так і не виконаю синовніх обов’язків? Важко було переконати себе, що місія камікадзе — це те, заради чого варто віддати життя. І все ж я зголосився вступити у лави камікадзе.

У березні 1945 року було сформовано першу групу Спеціального ударного корпусу Ятабе. У неї набрали 29 моїх товаришів, а мене не взяли. Пройшовши спеціальний курс навчання, вони отримали призначення взяти участь у квітневій операції камікадзе і мали стартувати з повітряної бази в місті Каноя, що у префектурі Кагосіма. Перед від’їздом друзів я зустрівся з ними, аби довідатись, що вони відчувають напередодні свого останнього завдання.

«Ми загинемо,— спокійно сказав один.— Але ти не поспішай вмирати. Якби хтось із нас вижив, він мусить розповісти іншим, наскільки чудово жити в мирі, і вкласти свою частку у його досягнення».

Мої товариші вилетіли на завдання 14 квітня 1945 року. Через кілька годин після їхнього вильоту усі, хто залишився, слухали радіо, щоб дізнатись результат. Диктор сказав: «Перший підрозділ Спеціальних ударних сил камікадзе атакував ворожі сили на морі, на схід від острова Кікай. Усі загинули».

«Ока» — людино-бомба

Через два місяці мене перевели до військово-морського авіакорпусу Коноіке як члена підпорядкованої йому Спеціальної ударної ескадрильї дзинраї. Дзинраї означає «бог-грім». Ця ескадрилья складалася з літаків наземного базування, винищувачів супроводу і бомбардувальників, які діяли з авіаносців.

Кожний літак наземного базування, який мав два двигуни, ніс «Оку». Ця назва означає «цвіт вишні», вона символізувала молодих пілотів, готових пожертвувати своїм життям. «Ока» — це одномісний планер з розмахом крил 5 метрів, вагою 440 кілограмів. На його носі вміщали приблизно тонну вибухівки.

Коли літак з «Окою» підлітав до цілі, пілот сідав у планер і летів далі сам. Пролетівши трохи за допомогою трьох реактивних снарядів, кожен з яких був розрахований на десять секунд, планер врізався в об’єкт  атаки. Отже «Оку» можна назвати людино-бомбою. Якщо цей планер почав рух, дороги назад вже не було.

Під час практичних занять пілот «Оки» сідав на винищувач «Зеро» і таранив ціль з висоти приблизно 6000 метрів. Я бачив, як кілька пілотів загинули у навчальних польотах.

До того як мене призначили в ескадрилью, на завдання вилетіла перша група. Вона складалася з 18 літаків, кожен з яких ніс «Оку», в супроводі 19 винищувачів. Літаки були важкими і летіли повільно. Жоден з них не досяг цілі. Їх збили американські винищувачі.

Оскільки після цього в ескадрильї дзинраї не залишилось винищувачів, інші атаки проводилися без супроводу. Ті пілоти, що вилетіли на завдання, вже не повернулись. Усі загинули у гущі битви біля острова Окінава.

Останні дні війни

У серпні 1945 року мене перевели у Військово-морський авіакорпус Оцу. База, на яку я потрапив, була розташована біля підніжжя гори Хіейзан неподалік від міста Кіото. Оскільки очікувалася висадка військ США на територію Японії, командування планувало таранити ворожі кораблі, спускаючи планери «Ока» з гори. Спеціально для цього на вершині проклали рейки.

Ми чекали наказу почати атаку. Але він так і не надійшов. Після того, як 6 і 9 серпня Хіросіма і Нагасакі були зруйновані атомними бомбами, 15 серпня Японія беззастережно визнала свою поразку. США та їхні союзники перемогли, війна нарешті закінчилась. Я уникнув смерті.

Наприкінці серпня я повернувся у рідну Йокогаму, але після нальотів бомбардувальників Б-29 від мого дому залишилось одне попелище. Родина була у відчаї. Сестра і племінник загинули під час пожежі. Єдиною розрадою стало те, що повернувся мій молодший брат.

Країна лежала в руїнах, бракувало харчів, проте я повернувся в університет, щоб завершити освіту. Через рік закінчив його і почав працювати. У 1953 році я одружився з Мічіко і у нас народилося двоє синів.

Шукаю миру

У 1974 році Мічіко почала вивчати Біблію зі Свідками Єгови. Невдовзі вона вже відвідувала їхні зустрічі і брала участь у проповідуванні. Я був проти того, щоб вона так часто відлучалася з дому. Мічіко ж пояснила, що християнське служіння сприяє справжньому миру і щастю. Тоді я вирішив, що не буду перешкоджати дружині, натомість допомагатиму їй.

Приблизно у той час я найняв кілька молодих Свідків працювати нічними сторожами. Коли прийшли молоді Свідки, я почав розпитувати їх про організацію і служіння. Мене зворушило те, що ці хлопці, на відміну від своїх однолітків, мали мету в житті і саможертовний дух. Цього вони навчилися завдяки Біблії. Як вони пояснили, серед Свідків по всьому світі немає расової дискримінації, але усі в цій організації виконують записану в Біблії заповідь любити Бога і ближніх (Матвія 22:36—40). Свідки вважають своїх одновірців братами й сестрами незалежно від національності (Івана 13:35; 1 Петра 2:17).

Мені подумалось: «Вони просто ідеалісти». Оскільки багато християнських конфесій  ворогують між собою, важко було повірити, що Свідки Єгови інші.

Я розповів їм про свої сумніви. Мені показали «Щорічник Свідків Єгови», де розповідалося про Свідків у Німеччині, яких ув’язнили і декого навіть стратили за те, що вони дотримувались нейтралітету у часи гітлерівського режиму. Так я переконався, що ці люди є правдивими християнами.

Моя дружина символізувала присвячення Богу водним хрещенням у грудні 1975 року. Тоді ж мені запропонували вивчення Біблії. Однак через те, що треба було платити за навчання синів і наш дім, я не зважився на такий крок. Річ у тім, що одружені чоловіки у зборі намагалися обрати такий графік роботи, аби мати більше вільного часу. Мені здавалось, що цього очікуватимуть і від мене. Проте коли мені пояснили, як можна врівноважувати християнську діяльність і роботу, я нарешті погодився вивчати Біблію.

Вирішую служити Богові миру

Через два роки чоловік, який проводив зі мною вивчення, запитав, чи не думав я про присвячення свого життя Богу. Я не був готовий до цього кроку і тому мені було неспокійно на душі.

Якось у себе на роботі я біг вниз по сходах. У поспіху спотикнувся, впав, ударився потилицею і знепритомнів. Отямившись, відчув, як страшенно болить голова. Мене відвезли в лікарню на кареті швидкої допомоги. Хоч потилиця сильно набрякла, обійшлося без тріщини і внутрішнього крововиливу.

Як же я був вдячний Єгові за життя! Відтоді у мене не було сумнівів, що варто жити заради виконання волі Єгови і я присвятив йому своє життя. У липні 1977 року я охрестився у віці 53 років. Старший син Ясуюкі також вивчав Біблію і охрестився два роки по тому.

Через десять років я пішов на пенсію. До того я поєднував обов’язки християнина і роботу. Тепер маю честь служити старійшиною в Йокогамі та присвячую християнському служінню більше часу. Старший син — старійшина і повночасний служитель у сусідньому зборі.

Я вдячний за те, що залишився живим у спеціальній ударній ескадрильї, яка проводила смертельні атаки, і вважаю за честь брати участь у проповідуванні «Євангелії Царства» (Матвія 24:14). Повністю переконаний у тому, що найліпший вибір у житті — це належати до народу Бога (Псалом 144:15). У новому світі, що прийде незабаром, люди більше не воюватимуть, оскільки «не підійме меча народ проти народу, і більше не будуть навчатись війни» (Ісаї 2:4).

Якщо на це буде Божа воля, у майбутньому мені хотілося б зустрітися з тими, хто загинув на війні і воскресне. Мене захоплює можливість поговорити з ними про мирне життя, перспектива якого відкриється на райській землі під справедливим правлінням Божого небесного Царства (Матвія 6:9, 10; Дії 24:15; 1 Тимофія 6:19).

[Ілюстрація на сторінці 19]

Коли я служив у військово-морській авіації.

[Ілюстрація на сторінках 18, 19]

«Ока» — людино-бомба.

[Відомості про джерело]

© CORBIS

[Ілюстрація на сторінці 20]

З товаришами перед смертельною атакою. Я другий ліворуч, єдиний, хто залишився жити.

[Ілюстрація на сторінці 21]

З дружиною Мічіко і старшим сином Ясуюкі.

[Відомості про ілюстрацію, сторінка 18]

U.S. National Archives photo