Випробування віри у Словаччині

РОЗПОВІВ ЯН БАЛІ

Я НАРОДИВСЯ 24 грудня 1910 року в селі Загор, що тепер належить до Східної Словаччини. У той час ця територія входила до складу Австро-Угорської імперії. У 1913 році ми з мамою переїхали в США до батька, який виїхав туди раніше. Наша сім’я замешкала у місті Гері (штат Індіана). Минуло два роки і народилась моя сестричка, Анна. Через деякий час захворів тато, і 1917 року його не стало.

Після смерті батька я почав наполегливо досліджувати різні питання. Особливо мене цікавила релігія. У кальвіністській церкві, де я відвідував недільну школу, вчитель помітив моє зацікавлення духовними речами. Щоб задовольнити мій духовний голод, він дав мені видання Біблії Голмана, в якій було коло 4000 запитань і відповідей. Для мене, 11-річного хлопця, це була величезна кількість поживи для розуму.

«Це правда»

У нашій місцевості деякі словацькі іммігранти ставали Дослідниками Біблії (так тоді називалися Свідки Єгови). Одним з них був мій дядько, Міхал Балі, який і поділився з нами біблійними істинами. Однак 1922 року мама разом зі мною і сестрою повернулась у село Загор, де ми жили раніше. У той час воно вже належало до Чехословаччини.

Невдовзі дядько Міхал вислав мені повне зібрання «Викладів Святого Писання» Чарлза Тейза Рассела, а також журнали «Вартова башта», починаючи з першого номера, який вийшов 1 липня 1879 року. Я все це перечитав, а до деяких місць повертався навіть кілька разів, і переконався, що знайшов біблійну правду, яку так шукав.

Тим часом декотрі словацькі Дослідники Біблії повернулися з США у рідні краї. Вони створили в Чехословаччині перші словакомовні групи. Ми з мамою відвідували ті перші зібрання, які Дослідники проводили у нашому селі та в інших поблизьких місцевостях.

Ці зібрання нагадували християнські зустрічі в першому столітті. Зазвичай ми збирались у домі одного з Дослідників Біблії, сідали за стіл, посередині якого стояла гасова лампа. Оскільки я був наймолодшим, то сидів трохи позаду і слухав у темноті. Проте іноді мене запрошували взяти участь в обговоренні. Коли інші були  непевні, що правильно розуміють словацький текст, вони просили: «Ану, Яне, скажи, що там англійською написано». Я охоче підходив до лампи і перекладав на словацьку англійський текст.

Серед тих, хто став Дослідником Біблії у США і повернувся у тодішню Чехословаччину, був Міхал Шалата. Він оселився у поблизькому селі Сечовце, де колись жив, і допомагав організовувати в країні працю проповідування. Брат Шалата брав мене з собою у проповідницькі подорожі. Пізніше, 1924 року, коли мені виповнилось 13, я попросив, щоб він охрестив мене. Хоча мама вважала мене замалим для такого серйозного кроку, я переконав її, що твердо вирішив охреститись. Отже, в липні того самого року під час одноденного конгресу, який проходив біля річки Ондави, я символізував своє присвячення Єгові хрещенням у її водах.

Дорогоцінні привілеї служіння

Якось, проповідуючи в одному селі, я дізнався, що за декілька кілометрів звідти, відбуватиметься похорон. Тоді мені було 17 років. То був перший похорон, який мали проводити Дослідники Біблії у тій місцевості. Прибувши на місце, мені довелось пробиратися до промовця крізь натовп селян, які уважно розглядали мене. Побачивши мене, брат сказав: «Я почну, а ти продовжиш».

Я побудував свою промову на вірші з 1 Петра 4:7, де сказано: «Кінець же всьому наблизився». Зі Святого Письма я показав, що наблизився кінець навіть стражданням і смерті, і розповів про надію на воскресіння (Івана 5:28, 29; Дії 24:15). Незважаючи на те, що я виглядав молодше свого віку,— або, можливо, завдяки цьому,— всі уважно слухали мене.

З «Вартової башти» за 15 вересня 1931 року ми довідалися про захопливу новину. Там пояснювалось, що ми вирішили, аби нас більше не називали Дослідниками Біблії чи якось інакше, але хочемо, щоб нас знали як Свідків Єгови. Прочитавши цю інформацію, ми запланували організувати спеціальну зустріч. Майже 100 Дослідників Біблії зібралось у селі Поздішовце. Там я мав привілей виголосити промову «Нове ім’я», яка ґрунтувалася на вищезгаданій статті з «Вартової башти».

Коли присутніх попросили прийняти таку саму резолюцію, яку прийняли їхні співвіруючі в інших куточках світу, усі з великою радістю підняли руки. Відтак ми вислали телеграму у всесвітній центр Свідків Єгови в Брукліні (Нью-Йорк), в якій написали: «Ми, Свідки Єгови, які зібралися сьогодні в Поздішовце, погоджуємося з поясненням у «Вартовій башті» щодо нової назви і приймаємо цю назву, Свідки Єгови».

Територія Словаччини і Закарпаття, яка перед Другою світовою війною була значною частиною Чехословаччини, стала родючим ґрунтом для нашого християнського служіння. Нам не раз доводилось вирушати у служіння пішки або ж добиратися до нашої території поїздом, автобусом та велосипедом. У той час у багатьох містах ми показували «Фото-драму сотворення» — кінофільм і слайди із синхронним озвученням. Після кожного показу ті, хто зацікавився, залишали свої адреси. Мені давали чимало таких адрес і просили подбати, щоб хтось відвідав зацікавлених. У деяких містах ми орендували зали, де я виголошував спеціальну промову після показу фільму.

У 1930-х роках я отримав привілей бути делегатом на великих конгресах, які проходили у Празі. Перший міжнародний конгрес відбувся тут 1932 року. Ми зібрались у Театрі-вар’єте. Тема публічної промови «Європа напередодні краху» привернула  увагу багатьох людей, і її прийшло послухати коло 1500 осіб. Інший міжнародний конгрес відбувся 1937 року, і я мав чудову нагоду виголосити там одну промову. На цьому конгресі були присутні делегати з багатьох європейських країн, і всі ми отримали дуже необхідне підбадьорення, яке допомогло нам знести випробування, які прийшли після початку Другої світової війни.

Одруження і суворі випробування

Повернувшись з мамою до Чехословаччини, ми тісно співпрацювали у проповідницькій праці з Дослідниками Біблії з поблизького села Поздішовце. Там я познайомився з привабливою дівчиною, Анною Рогаловою. Коли ми трошки підросли, то зрозуміли, що наші почуття — це не просто братерська любов. У 1937 році ми одружились. З того часу Анна постійно підтримувала мене, навіть у «важку пору», яка настала незабаром (2 Тимофія 4:2, НС).

Невдовзі після нашого одруження стало зрозуміло, що Європа готується до Другої світової війни. У листопаді 1938 року південну частину Закарпаття і Словаччини приєднали до Угорщини, яка співпрацювала з нацистською Німеччиною. Угорська поліція заборонила проводити наші зібрання, і ми мусили регулярно відмічатись у поліцейській дільниці.

Коли у вересні 1939 року спалахнула Друга світова війна, багатьох Свідків із Загора, чоловіків і жінок, заарештували і переправили в старий замок біля міста Мукачеве (тепер Україна). Тут ми зустрілися з братами і сестрами із закарпатських зборів. Упродовж трьох або чотирьох місяців нас постійно допитували й часто били. Після цього кожному поставили лише одне запитання: «Чи ви готові воювати на боці Угорщини проти СРСР?» Оскільки ми відмовились, то військовий трибунал виніс нам вирок і зрештою нас відправили в Будапешт у в’язницю, що на проспекті Марґіт, 85.

Всіх ув’язнених морили голодом. Через деякий час поширились хвороби і в’язні почали вмирати. Серед таких жахливих обставин мене до глибини душі зворушило те, що моя дружина приїхала аж із Загора, аби побачитись зі мною! Хоча ми розмовляли лише коло 5 хвилин через залізні ґрати, я дякував Єгові за таку вірну подругу *.

З в’язниці до виправно-трудового табору

З в’язниці мене відправили прямо до містечка Яжберан (Угорщина), де вже було коло 160 Свідків. Там офіцер повідомив, що угорський уряд дає нам останній шанс. Він оголосив: «Хто готовий служити в угорській армії, крок вперед». Усі залишились на місці. Офіцер сказав: «Хоча я не похваляю ваших учинків, але захоплююсь вашою рішучістю залишатися вірними».

Через кілька днів нас відправили на кораблі по Дунаю до виправно-трудового табору, що неподалік югославського міста Бор. Під час подорожі солдати та їхній командир неодноразово намагалися змусити нас піти на компроміс. За наказом командира солдати били нас прикла́дами, копали чоботами та знущались як могли.

Коли нас передали підполковнику Андрашу Балоґу, начальнику виправно-трудового табору в Борі, він сказав: «Якщо те,  що про вас сказали, правда, ви скоро помрете». Але, прочитавши секретне повідомлення від представників уряду, він почав ставитися до нас з повагою. Балоґ дав нам відносну свободу і навіть дозволив, щоб ми побудували для себе барак. Хоча їжі було обмаль, але ми мали власну кухню, отже продукти розподілялися справедливо.

У березні 1944 року Німеччина почала окупацію Угорщини. У той час пронацистський начальник Еде Маран’ї замінив Балоґа. Він запровадив сувору дисципліну, подібну як у концентраційних таборах. Однак невдовзі через наближення російських військ табір у Борі евакуювали. Пізніше під час маршу ми стали очевидцями масового вбивства євреїв у Червенко. Здавалось, ми чудом залишились живі.

Коли ми добрались до кордону між Угорщиною та Австрією, нам наказали робити заглибини для кулеметів. Ми пояснили, що єдиною причиною, через яку нас ув’язнили, є те, що ми відмовились брати участь у військових діях. Оскільки я стояв попереду групи, угорський офіцер схопив мене і почав бити. «Я вб’ю тебе! — закричав він.— Якщо ти не працюватимеш, інші братимуть з тебе приклад!» Лише завдяки відважному втручанню Андраша Барти, старшого Свідка, який брав провід у проповідницькій праці, я залишився живим *.

Через кілька тижнів війна закінчилась, і ми відправились додому. Інші в’язні, яких раніше звільнили з табору в Борі, повідомили, що усіх, кого забрали до Червенко, вбили. Отже протягом приблизно 6 місяців моя дружина вважала себе вдовою. Наскільки ж несподіваним було для неї побачити мене на порозі! Сльози радості потекли у нас по щоках, коли ми обійнялися після багатьох років розлуки.

Реорганізація праці

Після закінчення Другої світової війни Словаччину знову об’єднали з Чехією і утворилась Чехословаччина. Однак Закарпаття, велика частина якого належала перед війною до Чехословаччини, стало частиною України у складі Радянського Союзу. У 1945 році Міхал Москаль і я поїхали до Братислави (тепер столиця Словаччини), щоб зустрітися з відповідальними братами і реорганізувати працю проповідування. Хоча ми почувались виснаженими фізично та емоційно, але були готові далі виконувати наше завдання проповідувати добру новину про Боже Царство (Матвія 24:14; 28:18—20).

Після війни великим поштовхом для нашої діяльності стали конгреси. У вересні 1946 року перший такий конгрес відбувся в місті Брно. Сюди з’їхалися делегати зі всієї країни. У мене був привілей виголосити там промову «Жнива — кінець світу».

У 1947 році відбувся ще один національний конгрес у Брно. Там Натан Г. Норр,  Мілтон Дж. Геншель і Гейден К. Ковінґтон, які прибули з всесвітнього центру Свідків Єгови у Брукліні, виголосили підбадьорливі промови. Я мав унікальну нагоду перекладати їхні виступи. Хоча у Чехословаччині нараховувалось у той час лише коло 1400 вісників, на публічній промові було 2300 присутніх.

Переслідування під комуністичним режимом

У 1948 році комуністи перейняли владу, і незабаром на нашу проповідницьку працю наклали заборону, яка тривала 40 років. У 1952 році багатьох з нас — кого влада вважала керівниками — ув’язнили. Більшість обвинуватили у підривній діяльності, але декількох з нас звинуватили у державній зраді. Мене заарештували і допитували півтора року. Коли я запитав, як же я зрадив державу, суддя відповів: «Ви говорите про Боже Царство. І кажете, що воно правитиме над світом. Це включає також Чехословаччину».

«У такому випадку,— відказав я,— вам треба було б звинуватити у зраді і засудити всіх тих, хто промовляє Господню молитву і просить про прихід Божого Царства». Незважаючи на це, мене засудили до п’яти з половиною років ув’язнення і відправили до горезвісної в’язниці у місто Яхимов, що в Чехословаччині.

Коли я відсидів майже весь строк, мене звільнили. Протягом всього того часу моя дружина Анна вірно підтримувала мене у листах і на коротких побаченнях, а крім того, піклувалася про нашу дочку Марію. Зрештою ми об’єднались як родина, а також відновили нашу християнську діяльність, яку досі вели підпільно.

Багате життя у служінні Єгові

Впродовж більше 70 років Свідки у нашій території служили Єгові за різних обставин і більшість часу під комуністичним режимом. Сьогодні, попри те, що я постарів і підупав на силі, все ще можу служити старійшиною у зборі в Загорі, разом з такими вірними братами, як Ян Корпа-Ондо, якому зараз 98 років *. Моя дорога дружина, яка була справжнім подарунком від Єгови, померла у 1996 році.

У мене й досі постає в уяві яскрава картина, описана на сторінках 228—231 у книжці «Шлях до Раю», опублікованій 1924 року. Читача заохочувалось уявити себе в раю, де він випадково почув розмову чоловіка і жінки, які тільки воскресли. Їх цікавило, де вони. Тоді один брат, який пережив Армагеддон, з радістю пояснив, що вони воскресли в Раю (Луки 23:43). Я теж, якщо переживу Армагеддон, хотів би розповісти своїй дружині, мамі та іншим близьким, що вони воскресли в Раю. Проте коли я помру до Армагеддону, то дуже хочу, щоб хтось у новій системі розповів мені про події, які відбуватимуться після моєї смерті.

Сьогодні я продовжую дорожити унікальним привілеєм, який вселяє благоговіння,— можливістю розмовляти з Суверенним Господом всесвіту і наближатися до нього. Я постановив жити згідно з словами апостола Павла, записаними у Римлян 14:8: «Коли живемо — для Господа живемо, і коли вмираємо — для Господа вмираємо. І чи живемо, чи вмираємо — ми Господні».

[Примітки]

[Ілюстрація на сторінці 21]

З Анною через рік після одруження.

[Ілюстрації на сторінці 22]

З Натаном Г. Норром на конгресі 1947 року в Брно.