Звільнений з тенет ненависті

РОЗПОВІВ ХОСЕ ҐОМЕС

Я НАРОДИВСЯ 8 вересня 1964 року у невеликому містечку Роняк на півдні Франції. Мої батьки і дідусі з бабусями були андалуськими циганами, які народилися в Алжирі та Марокко (Північна Африка). Наша родина, як то водиться у циган, була досить велика.

Мій батько мав дуже запальну вдачу, і я з дитинства пам’ятаю, як він часто бив маму. Через це вона згодом розлучилася з ним, що досить рідко трапляється серед циган. Мати забрала мене і брата з сестрою та переїхала до Бельгії. Там ми прожили у мирі й спокої наступних вісім років.

Але незабаром ситуація змінилася. Діти хотіли мати тата, тому мама знову переїхала до Франції і зійшлася з батьком. Жити з ним і далі було нелегко. У Бельгії ми скрізь ходили з мамою. Але в батьковій родині було прийнято, що чоловіки тримаються лише чоловіків. Вони вважали, що чоловіки мають права, а жінки — тільки обов’язки. Якось, коли я хотів допомогти тітці помити після обіду посуд, дядько обізвав мене гомосексуалістом. У його сім’ї посуд мили виключно жінки. Зрештою цей викривлений погляд на жінок вплинув і на мене.

Невдовзі батько знову почав знущатися над матір’ю. Кілька разів, коли ми з братом намагалися втрутитись, нам доводилось втікати від батькових кулаків через вікно. Перепадало і нашій сестрі. Дійшло до того, що я намагався проводити вдома якомога менше часу. І не було нікого, хто б наставив мене, 15-річного хлопчину, на путь істини.

Згодом я теж став агресивним. Мені подобалось чіплятися до інших. Іноді я навмисне провокував хлопців, але, оскільки частенько мав при собі ніж або ланцюг, мало хто наважувався виступити проти мене. Невдовзі я почав красти й продавати автомашини. Деколи просто підпалював їх, а потім забавлявся, спостерігаючи, як пожежники гасять вогонь. Пізніше я став уламуватися в магазини й товарні склади, за що кілька разів потрапляв під арешт. І щоразу я благав Бога про допомогу!

Як не дивно, але я вірив у Бога. В Бельгії ми мали у школі уроки релігії. Тому я знав, що чиню неправильно. Однак віра в Бога ніяк не впливала на мою поведінку. Я вважав, що Бог обов’язково простить мої гріхи, як тільки попрошу в нього прощення.

У 1984 році мене засудили за крадіжку до 11 місяців ув’язнення в тюрмі Бомет (Марсель). Там я розмалював себе татуюванням. Одне з них складалося з двох слів —  «ненависть і помста». В’язниця зовсім не змінила мене. Навпаки, я став ще сильніше ненавидіти владу й усе суспільство. Відсидівши тільки три місяці, я вийшов на волю, сповнений ненависті більше, ніж до того. Ось тоді і сталась трагедія, яка змінила моє життя.

Непереборне бажання помсти

Моя родина мала якийсь конфлікт з однією циганською сім’єю. Ми з дядьками вирішили зустрітися з ними, щоб з’ясувати стосунки. Обидві сторони були озброєні. Виникла суперечка, під час якої застрелили дядька П’єра і двоюрідного брата мого батька. Я не міг повірити в те, що трапилося. Наче божевільний, стояв посеред вулиці з пістолетом у руці й кричав від люті. Зрештою один з дядьків відібрав у мене зброю.

Смерть дядька П’єра, який був мені наче батько, боляче вразила мене. Я оплакував його за циганськими звичаями: довгий час не голився і не їв м’яса. Навіть відмовився дивитись телевізор і слухати музику. Я поклявся відімститись за дядька, але родичі перешкодили мені дістати зброю.

У серпні 1984 року мене призвали до армії. І у віці 20 років я записався у миротворчі війська ООН, які направляли в Ліван для підтримки миру. Мене не лякало те, що доведеться вбивати або ж можна самому загинути. У той час я курив багато гашишу. Наркотик створював у мене впевненість, що все гаразд, що зі мною не може статися нічого поганого.

У Лівані було досить легко дістати зброю, тому, аби нарешті помститися, я вирішив переслати її до Франції. Я придбав у місцевих жителів два пістолети з патронами. Пістолети розібрав, сховав у двох радіо і відіслав додому.

Якраз за два тижні до закінчення військової служби я і троє моїх друзів залишили без дозволу свої пости. Коли ми повернулися в барак, нас арештували. Це настільки роздратувало мене, що у в’язниці я напав на охоронця. Терпіти таке приниження від пейо (нецигана) було просто немислимо! Наступного дня відбувся ще один конфлікт, цього разу з офіцером. І весь строк до завершення служби мені довелося пробути у в’язниці Монлюк (Ліон).

Свобода, знайдена у тюрмі

Першого ж дня у в’язниці Монлюк мене щиро привітав приємний молодий чоловік. Я дізнався, що це Свідок Єгови і що він та інші члени його віри сидять тільки за те, що відмовилися брати зброю. Це дуже здивувало мене. Тож я захотів дізнатися більше про їхню віру.

Згодом я побачив, що Свідки Єгови по-справжньому люблять Бога й дотримуються високих моральних норм, і це справило на мене глибоке враження. Я мав багато запитань. Особливо мене цікавило, чи можуть мертві спілкуватися з живими через сни, бо багато циган вірить у це. І тоді Свідок на ім’я Жан-Поль запропонував мені вивчати Біблію, послуговуючись книжкою «Ви можете жити вічно в Раю на землі» *.

Я проковтнув цю книжку за одну ніч. Її звістка зворушила моє серце. Тут, у в’язниці, я знайшов справжню свободу! Коли мене зрештою звільнили, я відправився поїздом додому з повною сумкою біблійної літератури.

Щоб знайти Свідків Єгови, я подався до Залу Царства у містечку Мартіґ. Там попросив, щоб молодий повночасний служитель на ім’я Ерік продовжив зі мною вивчення Біблії. За кілька днів я кинув курити і порвав з колишніми друзями зі злочинного світу. Я був сповнений рішучості діяти відповідно до слів з Приповістей 27:11: «Будь мудрий, мій сину, й потіш моє серце, і я матиму що відповісти, як мені докорятиме хто». Єгова став моїм добрим батьком, і я хотів у всьому догоджати йому.

 Боротьба зі старою особистістю

Жити за християнськими принципами було нелегко. Якось я не стримався і на кілька тижнів повернувся до наркотиків. Але найважче було відмовитись від помсти. Нічого не кажучи Еріку, я постійно носив револьвер і детально обдумував план помсти вбивцям мого дядька. Я міг вистежувати їх цілими ночами.

Коли Ерік дізнався про все це, то чітко пояснив, що неможливо розвинути добрі стосунки з Богом, носячи зброю і думаючи про помсту. Я був змушений зробити вибір. Пам’ятаю, що довго розмірковував над порадою апостола Павла з Римлян 12:19: «Не мстіться самі, улюблені, але дайте місце гніву Божому». Ці роздуми й палкі молитви допомогли мені приборкати свої почуття (Псалом 55:23). Зрештою я позбувся зброї. І 26 грудня 1986 року, рік після того, як почав вивчати Біблію, я символізував своє присвячення Богу Єгові водним хрещенням.

Реакція моєї родини

Зміни, які відбулися у моїй поведінці, так вплинули на батьків, що вони почали вивчати Біблію. Згодом батьки знову одружилися, і в липні 1989 року мама охрестилась. Пізніше ще кілька членів родини відгукнулися на біблійну вістку і також стали Свідками Єгови.

У серпні 1988 року я розпочав повночасне служіння. А невдовзі закохався у Катю, молоду сестру з нашого збору. І 10 червня 1989 року ми побралися. Оскільки я все ще мусив працювати над своїм ставленням до жінок, перший рік нашого подружжя був нелегким. Важко було застосовувати слова з 1 Петра 3:7, які заохочують чоловіків поважати своїх дружин. Я знову і знову просив у Бога допомоги відкинути свою гордість і змінити мислення. Поступово моє ставлення до жінок поліпшилось.

Мені все ще дуже бракує мого дядька, і часом, коли згадую про нього, просто не можу стримати сліз. Спогади про його смерть викликають у мене болісні почуття. Роками, навіть після хрещення, я боявся зустріти членів тієї сім’ї, якій поклявся помститись. Що я робитиму, коли вони нападуть на мене? Як зреагую? Чи не вийде на верх моя стара особистість?

Якось я виголошував промову у сусідньому зборі й побачив Пепу, родичку вбивці мого дядька. Мушу визнати, що ця зустріч була справжнім випробуванням для мене, для моєї християнської особистості. Але мені таки вдалося подолати свої почуття. Пізніше, в день Пепиного хрещення, я підійшов до неї, обняв і привітав з рішенням служити Єгові. Незважаючи на все те, що трапилося в минулому, я прийняв її як свою духовну сестру.

Кожного дня дякую Єгові, що допоміг мені розірвати тенета ненависті. Якби не його милість, то де б я тепер був? Тільки йому завдячую своїм сімейним щастям. Я сповнений надії жити у новому світі, вільному від ненависті й насилля, і цілком впевнений у виконанні Божої обітниці з Михея 4:4: «Буде кожен сидіти під своїм виноградником, і під своєю фіґовницею, і не буде того, хто б страшив, бо уста Господа Саваота оце прорекли».

[Примітка]

[Ілюстрація на сторінці 19]

Під час служби в миротворчих військах ООН у Лівані. 1985 рік.

[Ілюстрація на сторінці 20]

З Катею і нашими синами, П’єром і Тіміо.