Випробування віри у нацистській Європі

РОЗПОВІВ АНТОН ЛЕТОНЬЯ

Дванадцятого березня 1938 року гітлерівські війська перетнули австрійський кордон. По радіо звучали марші й лунали політичні гасла. Мою батьківщину, Австрію, охопив вогонь патріотизму.

КОЛИ Гітлер прийшов до влади, австрійці перебували у піднесеному дусі. Багато хто сподівався, що його «тисячолітній рейх» покінчить з бідністю і безробіттям. Навіть католицькі священики віддавали честь Гітлеру, підхоплені хвилею патріотизму, яка ширилася по цілій країні.

Хоча у той час мені було лише 19, обіцянки Гітлера зовсім не схвилювали мене. Я вважав, що жоден людський уряд не зможе розв’язати проблеми людства.

Дізнаюсь про біблійні істини

Я народився 19 квітня 1919 року в австрійському містечку Донавіц і був третьою, наймолодшою, дитиною у нашій сім’ї. Тато важко працював на шахті. У 1923 році ми переїхали до Франції і батько влаштувався на роботу в гірницькому містечку Льєвен. Через політичні переконання він ставився до релігії з недовірою, проте мама була відданою католичкою. Вона прищеплювала нам віру в Бога, і ми щовечора разом молилися. З часом батько настільки зневірився в релігії, що заборонив мамі відвідувати церкву.

Наприкінці 1920-х років ми познайомились з молодим югославом Вінсентом Платайсом, якого ми називали просто Вінко. Він спілкувався з Дослідниками Біблії, так тоді називалися Свідки Єгови. Невдовзі нашу сім’ю почав відвідувати один з Дослідників Біблії. Оскільки батько заборонив мамі ходити до церкви, вона запитала Вінко, чи можна поклонятися Богові вдома. Він показав їй вірш з Дії 17:24, де говориться, що Бог «проживає не в храмах, рукою збудованих», і пояснив, що домівка — цілком доречне місце для поклоніння. Мамі це сподобалось, і згодом вона почала відвідувати зібрання Дослідників Біблії, які відбувалися у приватних домах.

Батько наполягав, щоб вона припинила займатися, за його словами, цим безглуздям. Щоб перешкодити нам спілкуватися з Дослідниками Біблії, він наполіг, аби всі ми почали відвідувати щонеділі месу! Оскільки мама рішуче відмовилась, батько вирішив, що я повинен стати хлопчиком-прислужником у церкві. Хоча мама поважала батькове рішення, вона продовжувала прищеплювати у моє серце і розум біблійні принципи, а також брала мене на зібрання Дослідників Біблії.

 У 1928 році Вінко і моя сестра Жозефіна, або Пепі, як ми її ласкаво називали, символізували своє присвячення Єгові водним хрещенням. Згодом вони одружились. Наступного року у Льєвені народилась їхня дочка, Фіні. Через три роки вони відгукнулись на запрошення розпочати повночасне служіння в Югославії, де влада обмежувала діяльність Свідків. Незважаючи на чимало труднощів, їхня радість і ревність у служінні Єгові не згасли. Завдяки їхньому доброму прикладу в мене зародилось бажання стати повночасним служителем.

Духовний поступ

На жаль, 1932 року через постійні незгоди батьки розлучились. Я з мамою повернувся в Австрію, а мій старший брат Вільгельм (Віллі) залишився у Франції. Отже я майже втратив зв’язок з батьком. Він був налаштований проти нас аж до самої смерті.

Ми з мамою поселилися в австрійському селі Ґамліц. Оскільки поблизу не було жодного збору, вона регулярно обговорювала зі мною біблійні публікації. На щастя, нас духовно підбадьорював Едуард Вогінц, який двічі на місяць приїжджав до нас велосипедом з міста Граца, долаючи майже 100 кілометрів в одну сторону!

У 1938 році, на початку гітлерівського терору, брата Вогінца заарештували. Пізніше ми довідались, що його отруїли газом у так званому інституті евтаназії в Лінці. Ця звістка надзвичайно приголомшила нас. Але сильна віра Едуарда зміцнила наше бажання продовжувати вірно служити Єгові.

Вирішальний 1938 рік

У 1935 році діяльність Свідків в Австрії заборонили. Коли 1938 року гітлерівські війська вступили на територію Австрії, виконувати наше служіння стало дуже ризиковано. Оскільки люди в околиці знали, що мама і я є Свідками Єгови, ми вирішили не привертати до себе зайвої уваги. Я навіть почав ночувати в сараї, щоб нацисти не могли мене легко схопити.

На початку 1938 року я закінчив школу і став працювати в пекарні. Через відмову говорити «Хайль Гітлер» і вступити в організацію «Гітлерова молодь» мене звільнили з роботи. Але, як ніколи раніше, я був сповнений рішучості символізувати своє присвячення Богу Єгові водним хрещенням.

Восьмого квітня 1938 року ми з мамою охрестились. Однієї ночі мама, я і ще семеро чоловік зібралися у маленькій хатинці, що загубилась серед лісу. Після промови до хрещення через кожних десять хвилин ми один за одним спускалися по вузькій стежині до пральні. Там, у великій ванні для прання білизни, ми всі охрестились.

Десятого квітня 1938 року пройшли фіктивні вибори з приводу приєднання Австрії до Німеччини. По всій країні з’явилися плакати із закликом: «Голосуймо за Гітлера!» Нам з мамою було необов’язково голосувати, оскільки внаслідок довгого перебування у Франції ми не мали жодного громадянства,— власне це врятувало мені життя. У той час Франц Ґанстер з Клагенфурта, що на півдні Австрії, регулярно приносив нам примірники «Вартової башти». Таким чином, перш ніж вибухнула Друга світова війна, ми черпали духовну силу з Божого Слова.

Мій брат Віллі

Минуло понад 9 років, як мама і я залишили Францію. З того часу ми нічого не чули про Віллі, який був на чотири роки старший за мене. Хоча в юності він дізнався про біблійні істини від мами, але на той час  захопився політичною програмою Гітлера, яку вважав ключем до славетного майбутнього. У травні 1940 року французький суд засудив Віллі до двох років ув’язнення за нацистську незаконну діяльність. Проте незабаром у Францію вторглись німецькі війська і його звільнили. З цього приводу Віллі вислав нам з Парижа листівку. Ми зраділи, що він живий, але були шоковані, довідавшись, ким він став!

Упродовж війни Віллі часто відвідував нас, оскільки мав добру репутацію у СС (Schutzstaffel—добірний охоронний загін Гітлера). Він був засліплений воєнними успіхами Гітлера. Майже після всіх моїх спроб привернути увагу Віллі до біблійної надії він казав: «Це все нісенітниці! Подивись на «бліцкриг» Гітлера. Незабаром німці стануть володарями світу!»

Якось у лютому 1942 року під час чергової відпустки Віллі я дав йому книжку «Вороги», опубліковану Свідками Єгови. На велике здивування, він прочитав її за одним присідом. Тоді мій брат почав усвідомлювати, що гітлерівський режим приречений на провал. Віллі зрозумів, що підтримував безжалісну систему, і тому твердо вирішив негайно виправити свою помилку.

Віллі обстоює біблійну правду

Коли через місяць Віллі відвідав нас, він був абсолютно іншою людиною. Брат сказав: «Антоне, я обрав неправильний шлях!»

—Віллі,— промовив я,— ти трохи запізно це усвідомив.

—Ні,— відказав він.— Це не запізно! У Біблії говориться, що ми повинні робити все, що в наших силах, поки живі. Дякуючи Богові, я ще живий! (Екклезіяста 9:10).

—І що саме ти збираєшся робити? — запитав я.

—Я більше не збираюсь служити солдатом,— відповів він.— Я хочу порвати з нацистами і подивлюся, що станеться.

Він негайно вирушив до Загреба (Югославія), аби ще раз побачитися з нашою сестрою, Пепі. Якийсь час він відвідував там заборонені зібрання Свідків, а потім таємно охрестився. Нарешті блудний син повернувся! (Луки 15:11—24).

Щоб утекти від нацистів у Франції, Віллі намагався перетнути кордон і потрапити до Швейцарії. Однак його заарештувала німецька військова поліція. У Берліні 27 липня 1942 року за дезертирство військовий трибунал виніс Віллі смертний вирок. Я отримав дозвіл відвідати його у Тегельській військовій в’язниці, що у північній частині Берліна. Мене провели в маленьку камеру, куди невдовзі зайшов Віллі, прикутий ланцюгом до охоронця. Побачивши його в такому стані, у мене навернулися на очі сльози. Нам дали лише 20 хвилин, щоб попрощатися, і навіть не дозволили обійнятись.

Віллі помітив мої сльози і запитав: «Антоне, чому ти плачеш? Ти повинен радіти! Я такий вдячний Єгові, що він допоміг мені знову знайти правду! Якби я помер за Гітлера, то не мав би жодної надії. Але, помираючи за Єгову, я впевнений, що воскресну і ми знову зустрінемось!»

У своєму прощальному листі Віллі написав: «Наш дорогий Бог, якому я служу, дає мені все необхідне і обов’язково підтримає мене до кінця, щоб я зміг залишитися стійким і вийти переможцем. Я повторюю, будьте певні, що я ні про що не жалкую і залишаюся непохитним у Господі!»

Віллі стратили наступного дня, 2 вересня 1942 року, у Бранденбурзькій в’язниці. Йому було лише 27 років. Те, що витримав Віллі, засвідчує правдивість слів з Филип’ян 4:13: «Я все можу в Тім, Хто мене підкріпляє».

Вінко залишається вірним до смерті

У 1941 році німецька армія вступила на територію Югославії. Пепі разом з Вінко і 12-річною дочкою Фіні були змушені повернутись до Австрії. На той час більшість австрійських Свідків перебували у в’язницях  чи концентраційних таборах. Оскільки ні сестра, ні її чоловік не мали німецького громадянства, всю сім’ю відправили виконувати примусові роботи на ферму, що на півдні Австрії, неподалік нашого дому.

Пізніше, 26 серпня 1943 року, гестапо (нацистська таємна поліція) заарештувало Вінко. Коли Фіні підійшла, аби попрощатися зі своїм татом, начальник поліції так сильно вдарив її, що вона відлетіла в інший кут кімнати. У гестапо Вінко часто допитували та жорстоко били; зрештою його відправили у Штадельгайм, в’язницю в Мюнхені.

Шостого жовтня 1943 року поліція заарештувала мене на робочому місці і також відіслала у Штадельгайм. Я вільно розмовляв французькою, тому мене використовували як перекладача для французьких військовополонених. Під час прогулянок у дворі в’язниці я міг обмінюватися новинами з Вінко.

Через деякий час Вінко винесли смертний вирок. Його звинуватили у тому, що він приносив Свідкам біблійну літературу і надавав фінансову підтримку дружинам Свідків, чоловіки яких були у концентраційних таборах. Його перевели в ту саму в’язницю біля Берліна, де стратили Віллі. Там 9 жовтня 1944 року Вінко обезголовили.

Остання зустріч Вінко з його сім’єю була надзвичайно гіркою. Його сильно побили й закували у ланцюги, які заважали йому обійняти рідних. Востаннє Фіні побачила свого батька, коли їй було 14 років. Вона досі пам’ятає його останні слова: «Фіні, дбай про маму!»

Після страти батька Фіні забрали від матері й віддали на «перевиховання» в одну нацистську родину. Там її часто жорстоко били. Коли російські війська вступили на терени Австрії, вони розстріляли цю німецьку сім’ю, яка так знущалася над дівчиною. Солдати поставилися до цієї родини, як до запеклих нацистів.

Війна закінчилась, і моя сестра продовжила повночасне служіння. Вона служила разом з другим чоловіком Гансом Ферстером у швейцарському філіалі Свідків Єгови аж до своєї смерті у 1998 році. Фіні пішла слідами своїх батьків і тепер служить правдивому Богу Єгові у Швейцарії.

Нарешті свобода!

На початку 1945 року наша в’язниця в Мюнхені була серед будинків, які бомбили. Місто лежало в руїнах. Я відсидів 18 місяців, і зрештою мою справу розглянули в суді. Це відбулося лише за два тижні перед офіційним закінченням війни 8 травня 1945 року. Протягом слухання справи мене запитали: «Чи ти готовий виконувати військову службу?»

«В’язню не дозволяється носити уніформу і говорити «Хайль Гітлер»,— відповів я. Коли мене запитали, чи я буду служити у німецькій армії, я сказав: «Будь ласка, дайте мені мої призовні документи, і тоді я повідомлю вам про своє рішення!»

Через кілька днів війна закінчилась і мене звільнили. Невдовзі я переїхав у Грац, де був невеличкий збір з 35 Свідків. Сьогодні в Граці та його околицях є 8 зборів.

 Люблячий помічник

Небавом після закінчення війни я познайомився з Гелене Дунст, молодою вчителькою, яка була членом нацистської партії. Вона цілковито розчарувалася в нацизмі. Під час нашої першої розмови вона запитала: «Чому лише ви знаєте, що Боже ім’я Єгова?»

— Тому що більшість людей не досліджує Біблію,— відповів я. Потім я показав їй Боже ім’я у Біблії.

— Якщо в Біблії говориться, що Боже ім’я — Єгова, то ми повинні розповісти про це всім! — відказала вона. Гелене почала ділитися біблійними істинами з іншими і через рік символізувала своє присвячення Єгові водним хрещенням. Ми одружились 5 червня 1948 року.

Першого квітня 1953 року ми розпочали повночасне служіння. Через деякий час нас запросили у 31-й клас «Ґілеаду» — біблійної школи Товариства «Вартова башта», що містилася біля Південного Лансінга (штат Нью-Йорк). Там ми насолоджувались приємним товариством зі студентами з 64 країн.

Після випуску нашим призначенням стала Австрія. Декілька років ми відвідували там збори і зміцнювали їх духовно. Потім нас запросили служити у філіалі Свідків Єгови в Люксембурзі. Пізніше попросили переїхати до австрійського філіалу у Відні. У 1972 році ми почали вивчати сербсько-хорватську мову, щоб проповідувати багатьом югославським іммігрантам, які працювали у Відні. Тепер у Відні 8 зборів, у яких зібрання проводяться сербсько-хорватською мовою. Їх відвідують люди майже з усіх куточків Європи!

На жаль, 27 серпня 2001 року Гелене заснула сном смерті. Вона була любою, надійною подругою та помічницею протягом 53 щасливих років нашого подружнього життя. Тепер надія на воскресіння стала ще ціннішою для мого серця.

Божа любов приносить щастя

Незважаючи на багато трагедій у моєму житті, служіння в австрійському філіалі приносить мені радість. Нещодавно у зв’язку з виставкою «Забуті жертви нацистського режиму» я мав привілей поділитися своїми спогадами. З 1997 року ця виставка була представлена у 70 малих і великих містах Австрії, що дало змогу тим, хто пережив нацистські в’язниці й концтабори, розказати про віру і мужність правдивих християн у часи нацистського переслідування.

Я вважаю привілеєм особисто знати деяких з цих вірних братів і сестер. Вони є яскравим доказом правдивості слів з Римлян 8:38, 39: «Ні смерть, ні життя, ні Анголи, ні влади, ні теперішнє, ні майбутнє, ні сили, ні вишина, ні глибина, ані інше яке створіння не зможе відлучити нас від любови Божої, яка в Христі Ісусі, Господі нашім».

[Ілюстрація на сторінці 17]

Наша сім’я у 1930 році (зліва направо): я, Пепі, батько, Віллі, мама і Вінко.

[Ілюстрація на сторінці 18]

Мій брат Віллі незадовго до страти.

[Ілюстрація на сторінці 19]

Штадельгаймська в’язниця в Мюнхені, де перебували Вінко і я.

[Ілюстрації на сторінці 19]

Дочку Вінко, Фіні, віддали у жорстоку нацистську родину; вона залишається вірною донині.

[Ілюстрація на сторінці 20]

Гелене 53 роки була мені любою дружиною.

[Ілюстрація на сторінці 20]

На виставці «Забуті жертви нацистського режиму».