Малюнки із судового залу

ВІД НАШОГО ДОПИСУВАЧА У ВЕЛИКОБРИТАНІЇ

ЧИ ПРОБУВАЛИ ви колись намалювати чиєсь обличчя? Це не легка справа. А уявіть собі, що вам потрібно намалювати людину, яку ви бачили вперше, та й то лише кілька хвилин? Однак і це ще не все. Відобразити риси тієї особи ви мусите тільки по пам’яті, і у вашому розпорядженні не більше 30 хвилин, оскільки на пастельний малюнок уже чекає телевізійна група.

Більшості з нас таке завдання було б не під силу. Але у Великобританії є невелика група осіб, які власне цим займаються. Хто вони? Судові художники.

Правові обмеження

Громадськість завжди дуже цікавлять судові справи, тож у багатьох країнах роблять фото- й телерепортажі з багатьох процесів. Проте у Великобританії до цього питання підходять по-іншому. Тут закон суворо забороняє не лише фотографувати, а й «малювати будь-кого в суді», чи то суддю, присяжного засідателя, свідка, чи навіть підсудного або в’язня *. І власне у таких випадках на допомогу приходять судові художники, які відтворюють для засобів масової інформації те, що відбувається в залі суду.

Щоб дізнатись більше про це незвичайне мистецтво, я відвідав виставку художніх робіт і дизайну, що проводилась у Лондоні. Коло одного стенда, де юрмились відвідувачі, я познайомився з Бет — художницею з тієї особливої групи митців. Перш за все я запитав: «Скільки часу ви маєте в суді, щоб роздивитися підсудного?»

Час і мета

«Я бачу підсудного, коли йому зачитують звинувачення. Зазвичай це триває не більше двох хвилин, але цього мені достатньо,— відповіла Бет.— За цей час я можу вловити особливості форми його голови, стиль стрижки, форму носа, очей, губ і вираз обличчя. Мушу також запам’ятати, наскільки широке у нього обличчя, яке він має чоло, величину мочки, а також будь-які інші особливості, як-от борода чи окуляри. І лише після цього я маю інформацію, необхідну для точного малюнка.

Іноді завдання ускладнюється. Наприклад, недавно на лаві підсудних було 12 чоловіків! Щоправда, вони перебували там 15 хвилин. Все ж потрібно дуже сильно зосередитися, щоб за раз запам’ятати 12 осіб. Але в мене добра зорова пам’ять, яку я треную вже роками. Коли залишаю зал суду, то, закривши очі, мушу чітко пригадати обличчя, які я там бачила».

«Скільки часу ви затрачаєте на пошук інформації про людей, яких зустрінете в суді?» — було моє наступне запитання. Відповідь Бет здивувала мене.

 «На відміну від репортерів, я взагалі не шукаю ніякої інформації. Приходжу в суд без жодних домислів та упереджень і свідомо намагаюсь не допустити, щоб особисті відчуття й підозри вплинули на мою роботу. Я прагну передати якомога точніше те, що відбувається в суді, а тут обличчя змінюються кожного дня. Також пам’ятаю, що присяжні засідателі можуть побачити мої малюнки на телебаченні або в пресі, і не хочу, аби під впливом моїх робіт хтось із них сказав: «Та ж у нього на обличчі написано, що він винний!» У цьому важливому питанні судові художники дуже відрізняються від портретистів».

«Відповідний момент»

Коли я запитав у Бет про секрет її успіху, вона відповіла: «Я вичікую відповідного моменту, який найліпше передавав би атмосферу в суді. Наприклад, коли один звинувачений закрив обличчя руками, цей жест дуже чітко показав, що факти свідчать проти нього. Іншого разу вираз обличчя підсудної жінки, яку запитали, чи вона добра мати, був набагато промовистішим за її слова. Про внутрішній стан людини говорять і сльози, які з’являються в неї на очах.

Судовий художник повинен відтворити повну картину суду, тобто зобразити суддю, адвокатів, судових чиновників, а також намалювати книжки, меблі і навіть передати освітлення. Більшість людей ніколи не матимуть можливості особисто побувати в суді, тому такі деталі їх дуже цікавлять. Де я малюю? Іноді в кімнаті для журналістів, але найчастіше притулившись десь на сходах, так щоб мені ніхто не заважав. Коли кличуть нового свідка або слово дається адвокату, я поспішаю в зал суду, щоб додати до свого малюнка нові обличчя...» Посміхаючись, Бет каже: «Так, так, я знаю, що багато моїх малюнків висять тепер у кабінетах адвокатів».

Я з великим зацікавленням розглядаю її роботи. Відразу пригадались нашумілі судові процеси останніх років. А приблизно через десять хвилин, коли я зібрався уже йти, Бет люб’язно простягла мені пастельний малюнок — це був я.

[Примітка]

[Ілюстрації на сторінках 14, 15]

Малюнок із залу суду і його копія, що з’явилась у газеті (зліва).

[Відомості про джерело]

© The Guardian