Нещасний випадок змінив моє життя

РОЗПОВІВ СТЕНЛІ ОМБЕВА

У 1982 році мене збила машина, що мчала по вулиці на великій швидкості. Я пройшов курс лікування і невдовзі повернувся до нормального життя. Проте час від часу я відчував біль у хребті між шиєю і грудьми, що було наслідком випадіння диска. А через 15 років після цього нещасного випадку мене спіткало найбільше в житті випробування віри.

ДО НЕДУГИ я був дуже діяльною людиною. Мені подобався активний спосіб життя: на вихідних я бігав підтюпцем від десяти до тринадцяти кілометрів, грав у сквош (один з різновидів тенісу) тощо. Крім того, я виконував важку фізичну працю. Коли з’являлася нагода, допомагав у будівництві Залів Царства та великого Залу конгресів Свідків Єгови у Найробі (Кенія), де ми й жили.

У 1997 році я став постійно відчувати щораз сильніший біль у ділянці грудної клітки. Медичні обстеження виявили, що у мене змістився міжхребцевий диск і він тисне на спинний мозок. Це могло бути наслідком нещасного випадку, про який я згадував на початку.

Ще до того як у мене почалися серйозні проблеми зі здоров’ям, я працював продавцем. За умовами трудового договору моїй сім’ї надавалось медичне страхування. Справи йшли добре, у мене навіть з’явилася нагода зробити кар’єру. Але десь із середини 1998 року моє здоров’я з кожним днем стало погіршуватись, тіло від грудей до ніг почало сильно терпнути.

Невдовзі я втратив роботу, а отже й медичне страхування. Для нас настали скрутні часи. Тоді наші доньки були ще малими: Сільвія мала 13 років, а Вільгельміна — 10. Оскільки я не працював, єдиним джерелом прибутку залишилася зарплатня моєї дружини Джойс. Нові обставини змусили нас навчитись витрачати гроші лише на найнеобхідніше. Так ми могли зводити кінці з кінцями.

Почуття безвиході

Коли я усвідомив, наскільки серйозний мій стан, мене захопило почуття безвиході.  Я став занадто зосереджуватися на собі, усе дратувало мене. Часами я був злий і розлючений, сперечався за кожну дрібницю. Здавалось, постійне пригнічення невдовзі перейде в глибоку депресію. Кожен у сім’ї відчував напруження. Дружина і доньки ще ніколи не були у такій ситуації, і вони не знали, як мені допомогти.

Іноді я думав, що в моєму стані така поведінка цілком природна. Мені дошкуляли й інші проблеми. Я дуже швидко набрав вагу. У мене було нетримання сечі й калу. Усе це часто приводило мене в сум’яття. Не раз можна було побачити, як я, забившись десь у куток, гірко плакав. А часами так злився, що це виглядало навіть кумедно. Я усвідомлював, що не можна так поводитись, але нічого не міг вдіяти.

Я був старійшиною у християнському зборі Свідків Єгови. Отож мені не раз доводилося радити співвіруючим, аби вони ніколи не винили Єгову за будь-які страждання, що трапляються їм у житті. Але коли я сам зіткнувся з проблемою, то не раз запитував себе: «Чому Єгова допустив, щоб таке сталося зі мною?». Для того аби зміцнити і підбадьорити інших, я часто використовував такі біблійні вірші, як 1 Коринтян 10:13. Але тепер мені здавалося, що моє випробування є більшим, ніж я можу знести.

Який метод лікування обрати

Обрати добрий метод лікування виявилося не так вже й легко. За один день я міг побувати у фізіотерапевта, костоправа і фахівця з акупунктури. Однак їхнє лікування приносило лише тимчасове полегшення. Я радився з багатьма лікарями, у тому числі з хірургом-ортопедом і нейрохірургом. Усі зійшлися на одній думці: для того щоб зменшити біль і вставити на місце диск, необхідне хірургічне втручання. Я чітко виклав медперсоналу свої ґрунтовані на Біблії погляди і пояснив, що за будь-яких обставин не хочу, аби мені вливали кров (Дії 15:28, 29).

Перший хірург, з яким я консультувався, розповів, що оперуватиме, зробивши розріз на спині. Мені пояснили, що така операція може бути досить ризикованою. До того ж цей хірург не давав гарантій, що не використовуватиме крові, тому наша співпраця припинилась.

Другий хірург хотів дістатися до хребта через розріз на шиї. Такий метод жахнув мене. Хоча цей лікар погодився оперувати без крові, але він наполягав, аби операцію зробили негайно, і не вдавався в подробиці. Його пропозиція мені також не сподобалася.

Однак з допомогою Свідків Єгови з місцевого Комітету зв’язку з лікарнями ми знайшли лікаря, який раніше вже співпрацював зі Свідками. Цей лікар вирішив оперувати таким самим методом, як пропонував попередній, тобто через розріз на шиї. Ризик, як він пояснив, мінімальний.

Коли лікар докладно розповів, як проходитиме операція, мене пройняв страх. Найбільше лякало те, що усі маніпуляції відбуватимуться недалеко серця і легенів, органів, які дуже легко пошкодити. Хтозна, чи виживу я після цієї операції? Звичайно, такі песимістичні думки не могли розвіяти мого страху.

Двадцять п’ятого листопада 1998 року я успішно переніс чотиригодинну операцію в одній з лікарень міста Найробі. Частину моєї тазової кістки імплантували у пошкоджену ділянку хребта і закріпили її з допомогою металевої пластинки та гвинтів. Ця операція до деякої міри допомогла, проте не усунула всіх проблем. Мені було важко ходити, а тіло й далі терпло.

Зміна складу розуму

Хоча я занадто переймався своїм станом і бачив усе в темних барвах, однак, на диво, чимало медиків  хвалили мене за спокій та оптимізм. Але чому? Вони бачили, що попри страшенні болі, я все ж таки розповідав іншим про свою віру в Бога.

Часами я й далі злився і дратувався, а втім Єгова завжди був моєю опорою. Деколи мені було навіть соромно за себе, адже Бог повсякчас, навіть за найскрутніших обставин, підтримував мене. Отож я вирішив постійно читати і роздумувати над віршами, які могли б принести мені розраду. Ось деякі з них:

Об’явлення 21:4: «Бог кожну сльозу з очей їхніх зітре», і не буде вже смерти — ані смутку, ані крику, ані болю вже не буде». Роздуми над біблійною обітницею про новий світ, де вже ніколи не буде сліз і болю, неабияк потішали мене.

Євреїв 6:10: «Не є Бог несправедливий, щоб забути діло ваше та працю любови, яку показали в Ім’я Його ви». Попри теперішні фізичні обмеження я впевнений, що Єгова цінує зусилля, які я докладав у служінні йому.

Якова 1:13: «Випробовуваний, хай не каже ніхто: «Я від Бога спокушуваний». Бо Бог злом не спокушується, і нікого Він Сам не спокушує». Які ж правдиві слова! Хоча Єгова допустив це випробування, він аж ніяк сам не спричинив його.

 Филип’ян 4:6, 7: «Ні про що не турбуйтесь, а в усьому нехай виявляються Богові ваші бажання молитвою й проханням з подякою. І мир Божий, що вищий від усякого розуму, хай береже серця ваші та ваші думки у Христі Ісусі». Молитва допомогла мені знайти душевний мир, а завдяки цьому я став більш врівноважений.

Як правило, я наводив ці вірші тим, хто переживав якесь лихо, і це справді допомагало. Лише під час недуги я зрозумів, що не до кінця усвідомлював, наскільки цінні ці біблійні слова, а також навчився виявляти покору і повністю покладатися на Єгову.

Допомога інших

Часто кажуть, що християнське братство є стовпом і підвалиною в час лиха. Однак буває ми не достатньо цінуємо наших християнських братів і сестер. Звичайно, іноді їхні можливості обмежені, але вони завжди готові прийти на допомогу. І я відчув це, коли захворів. У лікарні біля мого ліжка зазвичай хтось був, часами брати приходили вже з самісінького ранку. Дехто навіть жертвував гроші, аби допомогти оплатити лікування. Я від щирого серця вдячний усім тим, кого зворушила моє проблема, і хто поспішив на допомогу.

У нашому зборі Свідків Єгови всі знають, що тепер я не можу робити стільки, як раніше. Сьогодні я служу головуючим наглядачем збору і співпрацюю з християнськими старійшинами, які є для мене неабиякою підтримкою. Хвороба не стала для мене перешкодою у проповідницькому служінні, і я завжди був регулярним вісником. Навіть у найскрутніший період моєї недуги я допоміг двом особам присвятити своє життя Єгові. Один із них сьогодні службовий помічник у зборі Свідків Єгови, що в Найробі.

Важко знайти слова, аби виразити вдячність своїй дружині, яка була мені постійною підтримкою під час цього страхіття. Вона зносила мій гнів, різкі зміни настрою, мою нерозважливість і допомагала боротися з розчаруванням. Щоразу як я знемагав від болю чи плакав, вона вміла заспокоїти й потішити мене. Сила духу та витривалість, які дружина виявляла у цей важкий час, не перестають вражати мене. Вона дійсно довела, що є «правдивим другом... за всякого часу» (Приповістей 17:17).

Доньки теж пристосувалися до ситуації, в якій опинилася наша сім’я. Аби допомогти мені, вони робили усе, що було в їхніх силах. Вони з півслова розуміли мої потреби, коли поряд не було мами, і старанно доглядали за мною. Сільвія в буквальному розумінні стала мені опорою, оскільки з її допомогою я пересувався по будинку, коли почувався дуже ослабленим.

А як допомагала молодша Міна? Пригадую, якось я впав і не міг підвестись, а вдома була лише вона. Зібравши усі свої сили, Міна підняла мене і довела до моєї кімнати. Вона й досі не може збагнути, як їй це вдалось. Я теж не можу забути такий мужній учинок.

Боротьба з цією недугою стала найважчим випробуванням моєї віри, і вона точиться й досі. Це випробування навчило мене покори, поміркованості та співчуття. А повне довір’я до Єгови допомагає успішно долати цю пробу віри.

Я зрозумів, наскільки правдивими є слова апостола Павла: «Ми маємо скарб цей у посудинах глиняних, щоб велич сили була Божа, а не від нас» (2 Коринтян 4:7). Божа обітниця приходу «неба нового й нової землі» стала для мене надзвичайною розрадою (2 Петра 3:13). Я молюся, аби до приходу нового світу Єгова й далі підтримував мене, оскільки я ще дуже слабий і мало що можу зробити власними силами.

[Ілюстрації на сторінці 20]

Християнська діяльність із сім’єю допомагає мені виявляти витривалість.