Чи справді «у Лімі ніколи не дощить?»

ВІД НАШОГО ДОПИСУВАЧА У ПЕРУ

Якщо б вам випала нагода побувати в Перу, ви, ймовірно, почули б, як кажуть про столицю цієї країни: «У Лімі ніколи не дощить». Але коли вас огортає прохолодне вологе повітря, в це важко повірити.

ЛІМА розташована на території великої пустелі, яка пролягає вздовж тихоокеанського узбережжя Південної Америки, району з найнезвичайнішим кліматом у світі. Ця суха смуга землі тягнеться від пустелі Сечура, що в Перу, аж до пустелі Атакама на півночі Чилі.

Ця узбережна пустеля розкинулася між шпилястими Андами і блакитним Тихим океаном. Якщо дивитися на неї з височини, то вздовж узбережжя ви побачите лише велетенські голі скелі й пісок усіх можливих відтінків коричневого кольору. Ерозія, а також підземні поштовхи, що часто відбуваються у цій території, утворили на гірських схилах каскади скель, які одна за одною сходять у напрямку до моря.

Коли скелі досягають узбережжя, тихоокеанські хвилі поволі розбивають їх на пісок, з якого вітер насипає дюни. Твердять, що у деяких частинах цієї пустелі 20 років поспіль не випадало дощів, тому не дивно, що це один із найсухіших клаптиків Землі. Але чому тут такий сухий клімат?

Анди — бар’єр для дощу

Вітри-пасати, які дмуть зі сходу на захід, коли досягають високого шпилястого гірського кряжа Анд, піднімаються вгору. Там ці повітряні маси охолоджуються, водяна пара, яку вони переносять, конденсується і випадають дощі та сніг, здебільшого на східному схилі кряжа. Отож гори створюють бар’єр, через який на західних схилах дощ не випадає.

До того ж ні Перуанська течія, яка несе на північ холодні води з Антарктиди, ні вітри, що дмуть з півдня Тихого океану, не приносять жодної краплі дощу. Усі ці фактори зумовлюють надзвичайно сухий, але не спекотний клімат пустельних районів. А втім, хоча дощ — це рідкісне явище, тут дуже висока вологість повітря, особливо в період так званої перуанської зими, який триває від травня до листопада. Тож чому вологість така висока?

Гаруа

Взимку узбережжя окутує пелена хмар — густий туман, який приходить із Тихого океану. Перуанці називають його «гаруа».  У цю пору року жоден промінчик сонця не може пробитися крізь туман, і це є причиною такого прохолодного, а дехто навіть вважає похмурого клімату. Хоча Ліма лежить у тропіках, середня температура взимку коливається від 16°C до 18°C. А відносна вологість, попри те, що тут майже немає опадів, може сягати 95 відсотків. Отож мешканці Ліми, які вже добре пристосувалися до такого клімату, звикли тепло вдягатися у цю пору року, щоб їм не дошкуляла вогкість та пронизливий холод *.

Мряка, яка взимку доволі часто огортає узбережжя, зволожує вулички Ліми і повертає до життя пустельні рослини, що ростуть на високих узгір’ях. Починають буяти зелені вигони, де пасуться чисельні отари кіз, овець і стада великої рогатої худоби. Цікаво, що з початку 1990-х років у деяких містах, розташованих у цій пустельній території, стали використовувати величезні поліпропіленові сітки, на яких конденсується туман. Так отримують питну воду і воду для поливання рослин.

Однак вологи з туману і хмар не достатньо, аби необроблена рослинність цієї території буяла круглий рік. Річна кількість опадів у Лімі рідко коли перевищує 50 мм, і ці опади проходять завдяки конденсації гаруа. Тож у прибережній пустелі розкошують лише ті зелені рослинки, які живляться з маленьких річок, що несуть життєдайну воду з вкритих снігом високих Анд. Долини, у яких протікають ці річечки, з височини нагадують зелені стрічки, що майорять на жовтому піску пустелі.

Життя без дощу

Древні перуанські узбережні культури чіму й мочіка для того, щоб вижити в  умовах сухого клімату, будували складні системи зрошення. Подібні системи використовували і в стародавньому Єгипті. Власне завдяки таким сільськогосподарським винаходам і існували ці високорозвинені цивілізації. Древні перуанці будували міста, у яких були і піраміди-храми, і великі мури, і водосховища — усе це свідчило про високий рівень розвитку. Для будівництва перуанці використовували невипалену цеглу. Через нечасті дощі рештки цивілізації збереглися й донині, вони допомогли археологам отримати чітку картину про те, як виглядало життя у Перу доколумбового періоду. Сьогодні чимало узбережних поселень і далі користуються відбудованими водопроводами й каналами, які були споруджені тисячі років тому.

 Ранні мешканці пустелі дійшли до висновку, що їхня земля дуже родюча, проте їй необхідно вдосталь води. Сучасні узбережні системи зрошення в Перу постачають достатньо води, аби росли такі різноманітні культури, як бавовна, рис, маїс, цукрова тростина, виноград, оливки, спаржа, а також інші овочі і фрукти. Населення Перу становить приблизно 27 мільйонів, і більш ніж половина жителів країни живуть уздовж цієї вузької узбережної смуги.

Коли йде справжній дощ

Щоправда, як і в деяких частинах пустелі, так і у Лімі, дощ все-таки випадає. Кожних кілька років на місці холодної Перуанської течії з’являються теплі води, які надходять із західної частини Тихого океану. Це явище називається Ель-Ніньо, воно сповіщає про неминучий дощ. Найбільше шкоди Ель-Ніньо принесло у 1925, 1983, 1997—1998 роках. Звичайно, мешканці пустелі, які звикли, що у їхній території майже ніколи немає опадів, не готові до проливних дощів та повеней.

У 1998 році внаслідок повені сильно постраждало перуанське місто Іка. Річка Іка, яка проходить через це місто, затопила значну його частину і позмивала глиняні будівлі. Однак іншим районам пустелі повінь пішла на користь. Річка напоїла пасовища й вони рясно забуяли. Після останнього Ель-Ніньо пустеля Сечура перетворилася на прекрасний зелений парк, вкритий чудовими квітами, так, немов сповнилася Божа обітниця про те, що «звеселиться пустиня... і зацвіте, мов троянда» (Ісаї 35:1). Зливи також призвели до утворення в пустелі велетенського озера завдовжки приблизно 300 кілометрів і десь 40 кілометрів завширшки. Це озеро газети назвали Ля-Нінья.

Велику узбережну пустелю Перу можна вважати ще одним дивом природи, яке прикрашає нашу планету. Хоча тут рідко дощить, але завдяки зрошенню і належному використанню води цей посушливий край став затишною домівкою для мільйонів людей.

[Примітка]

[Рамка/Ілюстрація на сторінці 27]

Послід приносить прибуток

Тисячоліттями прохолодні багаті моря західного узбережжя Перу забезпечували поживою — здебільшого сардиною і кількою — чисельні зграї морських птахів. Оскільки в цій території майже немає дощу, пташиний послід роками нагромаджувався на узбережних островах височезними купами, які іноді сягали понад 30 метрів! Ще до прибуття іспанців у ті краї було виявлено, що цей послід, який індіанською мовою кечуа називається гуано, чудово удобрює землю. У другій половині XIX століття гуано стало одним з найприбутковіших предметів експорту Перу. Однак згодом на світовому ринку з’явилися хімічні добрива. На сьогодні величезні запаси гуано скінчилися і залишився лише свіжий пташиний послід.

[Карта на сторінці 24]

(Повністю форматований текст дивіться в публікації)

Ліма

[Ілюстрація на сторінці 25]

Тихоокеанське узбережжя на південь від Ліми.

[Відомості про джерело]

© Yann Arthus-Bertrand/CORBIS

[Ілюстрація на сторінці 25]

Пустеля Сечура, що простягається вздовж перуанського узбережжя.

[Ілюстрації на сторінці 26]

Сітки, на яких конденсується туман (Мехія, Перу).

Прокладені інками канали функціонують і донині (Оянтайтамбо, Перу).

[Відомості про джерела]

© Jeremy Horner/CORBIS; inset: Courtesy of the charity FogQuest; www.fogquest.org

[Ілюстрація на сторінці 26]

Через Ель-Ніньо 30 січня 1998 року у перуанському місті Іка сталася сильна повінь.

[Відомості про джерело]

AP Photo/Martin Mejia