Хвилі, небо, вітер — морські дороговкази

ЧИ ВИ боїтесь впасти за край Землі? Мабуть, ні. Але в минулому моряки вірили, що це можливо, і навіть жахались думки про далекі мандри. Отож здебільшого вони плавали, тримаючись берегів. Проте були також мореплавці, котрі переборювали страх і виходили у відкрите море.

Наприклад, приблизно 3000 років тому фінікійці, які замешкували східне узбережжя Середземного моря і були завзятими торговцями, подорожували до Європи та Північної Африки. У четвертому сторіччі до нашої ери грецький мандрівник Пітеас обплив довкола Британії і, можливо, побував навіть в Ісландії. А задовго до того, як європейські моряки побачили Індійський океан, арабські та китайські судна вже борознили його води. Власне араб на ім’я Ібн Маджид допоміг флотилії Васко да Гами, першому європейцеві, котрий перетнув Індійський океан, за 23 дні безпечно досягти берегів Індії. Але як ці стародавні мандрівники орієнтувались на неозорих морських просторах?

Вимірювання пройденого шляху

Давні мореплавці, щоб не заблукати, виконували так зване зчислення шляху. Для цього потрібно було знати три речі: 1) відправний пункт, 2) швидкість корабля і 3) його курс, тобто напрям руху. (Дивіться ілюстрацію внизу). Відправний пункт відомо, а от визначити курс — не так вже й легко.

Під час плавання 1492 року Христофор Колумб визначав курс за допомогою компаса. Але європейці почали користуватися компасом лише в XII сторіччі. До цього лоцмани визначали курс кораблів за сонцем і зорями. Коли ж небо закривали хмари, моряки орієнтувалися за довгими, пологими хвилями, які з рівними проміжками біжать одна за одною. Це так звані мертві брижі — витвір постійного, рівномірного вітру. Мореплавці зіставляли напрям руху цих хвиль зі сходом і заходом сонця, а також з позицією зірок на небі.

А як визначали швидкість корабля? Давні моряки кидали за борт при носовій частині судна якийсь плавучий предмет і визначали, за скільки часу корабель його мине. Пізніше почали користуватися дещо точнішим методом: до куска дерева прикріпляли мотузку, на якій через однакові проміжки були зав’язані вузли. Корабель плив уперед, а викинутий за борт кусок дерева стягував мотузку з палуби. Через чітко встановлений проміжок часу мотузку з  «поплавком» витягували і рахували вузли, які побували за бортом. Так встановлювали швидкість корабля у вузлах (швидкість в один вузол дорівнює одній морській милі за годину). Моряки ще й досі користуються цією давньою мірою швидкості. Отже, знаючи швидкість руху, штурман міг вирахувати пройдений за день шлях. Тоді на морську карту він наносив лінію, котра вказувала, яку відстань подолав корабель по заданому курсу.

Звісна річ, океанські течії та бічні вітри бувало зносили мореплавців з потрібного їм шляху. Тому штурман регулярно вираховував і фіксував усі маневри корабля, які необхідно було робити, аби не згубитись на безмежних океанських просторах. Щодня, на основі вимірювань та обрахунків, він домальовував на карті наступний відрізок. І коли врешті корабель допливав до мети, ті щоденні позначки на карті утворювали суцільну лінію — курс, по якому пройшли моряки. Власне завдяки цьому методу, зчисленню шляху, Колумб понад 500 років тому зумів доплисти з Іспанії до Північної Америки та повернутися додому. Його ретельно накреслені морські карти дали змогу сучасним мандрівникам точно повторити ту славетну подорож.

Орієнтування по небу

А як небесні тіла служили у давнину морськими дороговказами? Там, де з-за обрію піднімалося сонце, був схід, а де воно сідало — захід. Коли сходило сонце, а на небосхилі ще горіли деякі зорі, моряки визначали, наскільки сонце відхилилося від тих зір у порівнянні з попереднім днем, чи кількома днями. Вночі за орієнтир вони мали Полярну зорю, яку ще звали Північною зорею, бо вона завжди розташована майже точно над Північним полюсом. У Південній півкулі подібну роль виконувало яскраве сузір’я за назвою Південний хрест — воно вказувало на Південний полюс. Тож хоч би куди пливли відважні мореплавці, безхмарної ночі вони могли орієнтуватися щонайменше по одному небесному дороговказу.

Але дехто вмів орієнтуватися ще й по інших об’єктах небозводу. Приміром, для полінезійців та інших тихоокеанських мореплавців нічне небо було справжньою дорожньою мапою. Часто, щоб не збитися з курсу, за орієнтир вони вибирали зірку, котра сходила (чи заходила) власне у тій точці небосхилу, куди їм треба було плисти. Крім того, вночі стежили за рухом інших зірок, які допомагали їм не збочити з дороги. І якщо траплялось, що вони збивалися з шляху, то небеса показували, як виправити помилку.

Чи такий метод був надійний? У той час як європейці лише плавали попри береги, оскільки боялися впасти за край плоскої Землі, тихоокеанські мореплавці вже здійснювали багатоденні мандрівки від острівка до острівка. Наприклад, понад 1500 років тому полінезійці вирушили з Маркізьких островів і неозорими просторами Тихого океану попрямували на північ. Згодом вони досягли берегів Гаваїв, подолавши 3700 кілометрів! У народних переказах остров’ян досі живе пам’ять про давні подорожі між Гаваями і Таїті. Деякі історики кажуть, що це просто легенди. Проте сучасні мореплавці зуміли повторити ту давню мандрівку, орієнтуючись не по спеціальних приладах, а по зірках, брижах та інших природних дороговказах.

 На крилах вітру

Парусники частенько залежали від милості вітрів. При попутному вітрі судно впевнено рухається вперед, але зустрічний вітер — серйозна перешкода. А коли вітру взагалі нема, як це часто буває в екваторіальній штильовій смузі, то вітрильник завмирає на місці. Давні мореплавці поступово виявляли сталі океанські повітряні потоки, які допомагали налагоджувати постійне сполучення між далекими краями і долати безкраї океанські простори.

Коли дули несприятливі вітри, то це часом означало нещастя і навіть смерть. Ось приклад. У 1497 році Васко да Гама на чолі невеликої флотилії вирушив з Португалії до Малабарського берега (Індія). Попутні вітри допомогли йому дістатися південної Атлантики, а тоді повернути на південний схід та обігнути Африку біля мису Доброї Надії. Проте в Індійському океані він стикнувся з мусонами — постійними вітрами, які, залежно від пори року, змінюють свій напрям. Десь на початку року літній мусон, який зароджується в південно-західній частині Індійського океану, впродовж декількох місяців жене усе, що плаває, в бік Азії. А пізньої осені починає дути потужний зимовий мусон, який несеться з північно-східної частини океану до Африки. Оскільки да Гама, повертаючись додому, виплив з Індії в серпні, він наткнувся на супротивні вітри. До західного краю океану мореплавець добирався аж три місяці, хоча думав, що на це йому піде лише 23 дні, бо власне стільки він плив від берегів Африки до Індії. На кораблях майже закінчились припаси їжі й багато моряків померло від цинги.

Щоб безпечно плавати по Індійському океану, кмітливі мореплавці навчилися користуватись календарем та компасом. Кораблі, котрі плили на схід до Індії, минали мис Доброї Надії і входили в води Індійського океану на початку літа, бо в іншу пору року їм довелось би довгі місяці чекати на попутні вітри. А кораблі, які хотіли потрапити з Індії до Європи, мали вирушати в дорогу пізньої осені, щоб не тратити сил і часу на боротьбу з літнім мусоном. Отже подорожування Індійським океаном нагадувало їзду по дорозі з реверсивним однобічним рухом — кораблі на шляху між Європою та Малабарським берегом спочатку мусили пливти всі в одному напрямку, а потім усі в протилежному напрямку.

Навігаційні інновації

Проходив час, і мистецтво навігації дедалі більше удосконалювалось. Моряки вже не покладалися лише на спостереження неозброєним оком чи припущення — на зміну цьому прийшли спеціальні прилади. Астролябія, а згодом більш точний секстант, допомагали визначити висоту сонця або зір над горизонтом, що дозволяло мореплавцям встановити, на якій широті, тобто відстані від екватора, вони перебували. Морський хронометр — спеціальний, надійний морський годинник — допомагав визначати довготу, або місце перебування на схід чи захід. Усі ці прилади давали можливість визначати курс значно точніше, ніж зчислення шляху.

У наш час гірокомпаси, які не мають магнітних стрілок, допомагають встановити, де північ. Глобальна система позиціонування може швидко показати точне місце перебування — достатньо лише натиснути кілька кнопок. А електронний дисплей приходить на зміну морським картам. Тож нині мистецтво навігації перетворилось у точну науку. Крім того, всі ці технічні та електронні нововведення поглиблюють нашу повагу до стародавніх мореплавців — відважних і відчайдушних мандрівників, які, орієнтуючись лише по хвилях, небу та вітрах, покоряли безкраї моря й океани.

[Схема/Ілюстрації на сторінках 12, 13]

(Повністю форматований текст дивіться в публікації)

Зчислення шляху

Зчислення шляху ретельно занотовували для майбутніх мандрівок.

1 Вихідна точка

↓

2 Швидкість вимірювали за допомогою куска дерева, мотузки з вузлами,

зав’язаними на однаковій відстані один від одного, і хронометра.

↓

3 Курс визначали, спостерігаючи за течіями, зорями,

сонцем і вітром.

[Ілюстрації]

Компас.

Секстант.

[Ілюстрації на сторінці 14]

Завдяки найновішим приладам сучасна навігація перетворилась у точну науку.

[Відомості про джерело]

Kværner Masa-Yards