Добра основа, закладена батьками

РОЗПОВІВ ЕРНЕСТ ПАНДАЧУК

Я народився у преріях провінції Саскачеван (Канада). У 23 роки я отримав місіонерське призначення в Африку, де прослужив 35 років. Перебування там залишило незабутні спогади. Те, що моє життя склалося саме так, зовсім не випадковість. Дозвольте розповісти.

МОЄЮ першою домівкою була скромна хатинка-мазанка, яка взимку майже не захищала нас від лютих морозів. У 1928 році, коли мене ще не було на світі, до моїх батьків завітав один чоловік і приніс їм біблійну літературу. Довгими зимовими вечорами з допомогою цієї літератури мама з татом ретельно вивчали Біблію. А вже весною вони були твердо переконані, що знайшли правду. Батьки розповідали про це усім: родині, друзям, сусідам, а перш за все своїм дітям, яких тоді вже було троє.

У 1931 році народився я, а згодом ще п’ятеро моїх братів і сестер. Читання і вивчення Біблії було невід’ємною частиною нашого життя. З приємністю згадую, як тато щоранку проводив з нами обговорення біблійного вірша. Ми дотримувалися цього розпорядку навіть тоді, коли приїжджали гості. Батьки, а також старші діти по черзі читали вголос біблійні публікації.

Тато не лише навчив нас читати і писати, але й знаходити відповіді на свої запитання, користуючись біблійною конкордацією. Отож невдовзі ми вже знали, як за допомогою Біблії пояснювати іншим наші погляди. Такі дослідження допомогли мені навчитися розмірковувати над біблійними істинами. З часом я міг спростовувати фальшиві релігійні доктрини і, послуговуючись Біблією, доводити, що душа вмирає, що немає пекла і що Бог та Ісус не рівні між собою і не є частиною Трійці (Екклезіяста 9:5, 10; Єзекіїля 18:4; Івана 14:28).

Мама і тато були для нас добрим прикладом. Вони заохочували за будь-яких обставин триматися того, що правильне, навіть якщо це не подобатиметься іншим. Наприклад, вони ніколи не вживали тютюну і розповідали нам, наскільки він шкідливий. Батьки попереджали, що в школі нам пропонуватимуть закурити. Пригадую татові слова: «Якщо ти відмовишся від цигарки,  інші, можливо, називатимуть тебе маминим синком. А ти запитай: «Хто ж тоді справжній чоловік? Той, над ким панує тютюн, чи той, хто панує над тютюном?».

Коли мені виповнилося 11 років, я мав ще одну нагоду довести, що отримав хороше біблійне навчання. Якраз почалась Друга світова війна, і діти в школі повинні були присягати на вірність прапору. Завдяки дослідженню Біблії я усвідомлював, що така присяга — це акт поклоніння, отож відмовився приймати в цьому участь. За це мене на півроку виключили зі школи.

Все ж мені вдалося закінчити школу, а в березні 1947 року я символізував своє присвячення Богу Єгові водним хрещенням. Через шість місяців я став піонером, повночасним вісником доброї новини. Спершу я служив на півдні провінції Саскачеван, проповідуючи фермерам цієї безкрайої території. Влітку я мандрував на коні, а суворою зимою — у санах-кибитках, запряжених кіньми, які ми називали «кебусами». Сани обігрівалися пічкою, тому треба було вважати, аби їх не перекинути.

Сільські люди були дуже привітними й гостинними. Коли я приїжджав до них увечері, вони часто пропонували заночувати. Як же я любив жваві біблійні обговорення, котрі часто зав’язувалися вечорами і могли тривати аж до ранку! Пригадую, як тішилася родина Петерсонів, зрозумівши після такої розмови, що знайшла правду. Згодом Ерл і його мама стали ревними Свідками Єгови.

Служіння в Квебеці

У 1949 році піонерів заохотили допомогти у праці проповідування в провінції Квебек. На цей заклик відгукнулося десь біля 200 піонерів із західної Канади. Я був одним із них. У вересні всі ми зібралися в Монреалі, аби отримати свої призначення в різні куточки Квебеку. Це було у час правління католицького прем’єр-міністра Моріса Дюплессі, який запевнив, що очистить провінцію від Свідків.

Ті часи були цікавими, однак сповненими різними труднощами і випробуваннями. Перш за все неабияких зусиль вимагало вивчення французької мови. Окрім того, релігійні фанатики часто зривали наші християнські зібрання, а ми потрапляли під арешт і зазнавали нападів юрби. Але така протидія не залякала мене, і я далі прагнув вірно служити Богові. Батьки прищепили мені любов до того, що правильне, а також упевненість, що всесвітня праця проповідування, передречена Ісусом, буде завершена попри будь-який опір (Матвія 24:9, 14).

Служачи в Квебеці, я зустрів Емілі Гаврі — вірну піонерку з провінції Саскачеван. Ми одружилися 27 січня 1951 року, і протягом усього життя Емілі залишається для мене вірним співпрацівником і сердечною подругою. Оскільки ми з дружиною хотіли розширити своє служіння, то заповнили спеціальні анкети, і невдовзі нас запросили до «Ґілеаду» — біблійної школи Товариства «Вартова башта» (курсу навчання для місіонерів,  який тривав кілька місяців). І от у лютому 1953 року ми закінчили 20-й клас школи «Ґілеад».

Поки нам готували документи для виїзду в Африку, мене з дружиною запросили відвідувати збори провінцій Альберта і Онтаріо (Канада). У ті часи ми добиралися до зборів громадським транспортом. Тому мусили усе своє майно вмістити в одну валізу і навчитися вести простіше життя. Через кілька місяців, маючи усі необхідні документи і квитки, ми вирушили у Південну Родезію, яка сьогодні називається Зімбабве.

Пристосування до життя в Африці

Через п’ять місяців після прибуття нас уже призначили відвідувати групи Свідків Єгови в Зімбабве, Ботсвані та в південній частині Північної Родезії (сьогодні Замбія). На школі «Ґілеад» студентів заохочували не порівнювати країну, в яку отримаємо призначення, з рідним краєм і пам’ятати, що з будь-якої ситуації можна навчитися чогось корисного для себе. Ці мудрі поради дуже допомагали нам. Донині ми з Емілі пам’ятаємо заохочення: «Пам’ятайте, кожна ситуація є неповторною. Тож намагайтеся в усьому бачити позитивне і бути задоволеними з того, що маєте».

Ми їздили з місця до місця різним транспортом: поїздом, автобусом, вантажівкою або ж велосипедом. Хоча це було досить нелегко, однак існували й інші обставини, які випробовували нашу готовність «в усьому бачити позитивне і бути задоволеними з того, що маємо». Перших два роки після нашого прибуття Емілі не могла відвідувати разом зі мною території, де жили племена, оскільки це заборонялося законом. Мені було досить нелегко невдовзі після одруження так часто розлучатися зі своєю любою дружиною. Вона зоставалася в містечках, неподалік кінцевих пунктів залізниці, і там, як правило, не було Свідків. Віра, мужність і наполегливість Емілі не лише поглиблювали мої почуття до неї, але також приносили плоди Царства у тих місцевостях.

Знайшовши собі помешкання в когось з місцевих жителів, Емілі відразу починала свідчити усім мешканцям околиці, аж поки я не приїжджав за нею. Іноді вона залишалася сама протягом цілого місяця. Емілі покладалася на всесильну руку Єгови і знаходила в ньому підтримку і захист, тому її служіння було досить плідним. Одна жінка, Ріте Генкок, а згодом і її чоловік, зацікавилися біблійною правдою. З часом цей чоловік став братом і до смерті служив вірним старійшиною. Нині у деяких містах, де Емілі засіяла насіння біблійної правди, процвітають цілі збори.

Гостинність і винахідливість африканців

Африканські Свідки виявляли велике цінування організації Єгови та її представників, і це дуже зворушувало мене. Ці любі християнські брати добре піклувалися мною. Щопонеділка я переїжджав від одного збору до другого. Часто моїм житлом були новозбудовані хатинки із хмизу, які нагадували мені дитинство у Саскачевані. Я спав на солом’яному матраці 30 сантиметрів завтовшки, застеленому простирадлом.

Зібрання у територіях, де жили племена, зазвичай відбувалися в лісі. Насамперед розчищали територію, залишаючи лише дерева з великими кронами, аби можна було сховатися в тіні. Щільні в’язки трави складали рядами, і відвідувачі могли на них сидіти. Під кінець з трави робили огорожу. А коли на лоні природи починали звучати мелодійні голоси африканських братів і сестер, які вихваляли Єгову піснями, це залишало глибокі враження і проймало мене до глибини серця.

Незабутня історія

Під час свого служіння в Африці я познайомився з Ґідеоном Зендою, головним інспектором шкіл, організованих англіканською церквою. За підтримки цієї церкви Ґідеон отримав вищу освіту. Однак він не міг знайти відповідей на багато біблійних запитань. Отож він попросив мене зустрітися з ним і ще кількома його колегами, аби з’ясувати ці запитання. На зустріч прийшло десь 50 чоловік, у тому числі й інші  інспектори, директори шкіл та вчителі. Ґідеон вів цю зустріч. Ми поступово обговорювали одну тему за іншою. Я говорив по 15 хвилин на кожну тему і потім відповідав на їхні питання. Зустріч тривала кілька годин.

Після цієї жвавої розмови Ґідеон, його сім’я і деякі з тих співробітників, які були присутні на зустрічі, присвятилися і стали охрещеними слугами Єгови. Місцевий священик звільнив їх усіх з роботи. Але попри це вони залишалися безстрашними й далі непохитно служили Єгові. А дехто з них згодом розпочав піонерське служіння.

Реакція на фільм

У 1954 році організація Свідків Єгови випустила фільм «Суспільство нового світу в дії» (англ.). Наступного року було скасовано закон, який не дозволяв дружині супроводжувати свого чоловіка в територіях, де живуть племена, й Емілі могла подорожувати разом зі мною. Тоді ми вже мали автомобіль, електричний генератор і прожектор, отож могли демонструвати племенам цей фільм. Оскільки більшість тамтешніх мешканців ніколи не бачила фільмів, наші покази привернули велику увагу. У цьому фільмі зображалося, як на великих верстатах у Брукліні друкуються Біблії і біблійна література.

Також там показувались сцени з міжнародного конгресу Свідків Єгови, що проходив у 1953 році на стадіоні «Янкі» (Нью-Йорк). Африканці ще ніколи не бачили, щоб люди різних національностей перебували у такій єдності й любові. Фільм заохотив чимало сімей у Зімбабве розпочати вивчення Біблії зі Свідками Єгови. Згодом директори шкіл з усіх куточків цієї країни, дізнавшись про фільм, виявили бажання показати його своїм учням.

Якось пізно ввечері, коли ми вже спали, до нас прийшли Свідки з проханням показати фільм. На моє здивування, надворі було майже 500 людей, які вже кілька годин чекали, щоб подивитися його. Вони почули, що я в їхній місцевості, тож вирішили скористатися нагодою. Щойно та група скінчила дивитись, як прийшло ще 300 осіб. Тому показ розпочався знову. Останні глядачі пішли додому о третій годині ночі! За 17 років в самій лише Замбії цей фільм переглянуло більше мільйона осіб!

Нове призначення в Африці

Прослуживши понад п’ять років у Зімбабве, ми переїхали до Південно-Африканської Республіки. Тепер нам треба було вивчити мову африканс. А через деякий час окрім цієї мови довелось опанувати ще й сесуто і зулу. Завдяки тому, що ми могли навчати людей Божому Слову кількома мовами, результати були просто чудовими, і це приносило велику радість.

На початку 1960-х років нас призначили у роз’їзну працю в Південну Африку. Наступних 27 років ми багато подорожували по Лесото, Намібії, Південно-Африканській Республіці, Свазіленді, служили на островах Вознесіння і Святої Єлени, що лежать у південній частині Атлантичного океану. Служачи нашим християнським братам і сестрам, ми подолали сотні тисяч кілометрів. Віра і відданість, яку ті брати виявляли попри важкі обставини, заохочувала нас ніколи не здаватись.

У Свазіленді я познайомився зі Свідками, які не пішли на компроміс зі своєю вірою, коли помер правитель Собхуз II. Оскільки під час його похоронів вони відмовилися брати участь у небіблійних ритуалах, їх звільнили з роботи і позбавили прав громадян міста. Незважаючи на роки труднощів і злиднів ці брати не відреклися від своєї віри. Я дуже вдячний Єгові за те, що мав нагоду познайомитися з такими чудовими братами і сестрами і особисто спілкуватися з ними.

 Також у нас була можливість познайомитися з Филимоном Мафареком, піонером із села Мокхотлонг (Лесото), яке розташоване в горах на висоті понад 3000 метрів. Оскільки там не було ніякого транспорту, він разом зі своєю дружиною і двома дітьми, а також ще чотири кандидати до хрещення пішки подолали 100 кілометрів, щоб бути присутніми на конгресі. Конгрес проходив у гористій місцевості на висоті 1000 метрів. На своєму шляху їм доводилось постійно долати круті підйоми й спуски та перетинати багато потоків і річок.

Повертаючись з конгресу, ця сім’я взяла приблизно сотню книжок «Правда, яка веде до вічного життя». Вони хотіли роздати їх своїм односельчанам. Але дорогою додому їм зустрічалися люди, які цікавилися біблійною правдою, тому вони роздали всі книжки і для мешканців свого села не залишилося жодної. Ревність і відданість таких християнських братів і сестер справила на нас з Емілі величезне враження, і ми пам’ятаємо їх до сьогодні.

У цьому призначенні іноді доводилось стикатися з різними труднощами, скажімо з несподіваними паводками. Часами ми натрапляли на кобр й інших отруйних змій. Хоча усі ці неприємності інколи й навівали страх, вони були незначними в порівнянні з тими благословеннями і радістю, які ми мали в служінні Єгові. Ми навчилися, що Бог ніколи не відкидає своїх вірних служителів.

Коли в Емілі почалися серйозні проблеми зі здоров’ям, Єгова дав нам мудрості помірковано підійти до цієї ситуації. Зміна харчування і кращі санітарні умови допомогли моїй дружині швидше одужати. Ми сконструювали для Емілі будиночок на коліщатах. Невдовзі завдяки усім цим заходам моя Емілі видужала.

Повернення в Канаду

У 1988 році, після 35 років, проведених на такому чудовому континенті, як Африка, нас призначили до Канади. У 1991 році я знову почав служити роз’їзним наглядачем. А через вісім років у мене стався інсульт. Хоча відтоді я вже не можу робити стільки, як раніше, але і далі втішаюся можливістю служити старійшиною в одному зі зборів у Лондоні (провінція Онтаріо).

Нині я із задоволенням пригадую ті часи, коли 56 років тому почав піонерувати верхи на коні у південній частині провінції Саскачеван. Який же я вдячний своєму батькові, що він прищепив нам духовні погляди на життя і навчив ніколи не боятися відстоювати правду та праведність! Він відкрив для мене Боже Слово, і завдяки цьому я прожив змістовне життя. Цей духовний спадок підтримував мене по всі дні. Я ніколи не хотів би проміняти служіння Єгові на щось, що пропонує цей старий світ.

[Ілюстрація на сторінці 19]

Наша сім’я у 1949 році. Мама з наймолодшим на руках. Я — позаду мами.

[Ілюстрація на сторінці 20]

Я змайстрував цей «кебус», щоб їздити в служіння.

[Ілюстрація на сторінці 20]

Жінки, яких арештували в Квебеці за проповідування.

[Ілюстрація на сторінках 22, 23]

Під час навчання роз’їзних наглядачів у Зімбабве.

[Ілюстрація на сторінці 23]

Фургончик, який ми сконструювали для Емілі.

[Ілюстрація на сторінці 23]

Ми з Емілі сьогодні.