Труднощі воєнного часу зробили мене витривалим

РОЗПОВІВ ЕРНСТ КРЬОМЕР

«Ось і ваша кімната». Такими словами нас зустріли в Габоні, країні Західної Африки. У кімнатці вистачало місця лише для матрацу. Там я зі своїм партнером по служінню прожив шість місяців.

ЖИТТЯ на фермі під час Другої світової війни підготувало мене до служіння у нелегких умовах. На початку війни в 1939 році нацистська Німеччина швидко заволоділа Польщею. Мені було тоді чотири роки. Я мав ще двох старших сестер і молодших братика з сестричкою. Батько часто говорив, що нас чекають важкі часи, якщо Німеччина програє війну.

Наша сім’я жила у Льовенштайні, невеликому німецькому селищі в Нижній Сілезії, територія якої тепер належить Польщі. Ми мали 25 гектарів землі, тож вирощували зерно і розводили худобу. Батько був головою фермерів у тому регіоні. Коли німці захопили Сілезію, то призначили батька організовувати фермерів на підтримку армії.

Під час Першої світової війни тато служив у кавалерії. Але тепер його не призвали в армію, бо він працював на німців. Ще задовго до цього батьки залишили церкву, оскільки їх непокоїли дії духівництва під час Першої світової війни. Тому я взагалі не цікавився релігією.

У 1941 році мене віддали до школи, але я дуже не любив туди ходити. Мені здавалося, що можна займатися чимось набагато цікавішим, ніж сидіти й дивитися на класну дошку. На початку 1945 року, за кілька місяців до закінчення війни, росіяни почали наступ на Бреслау (нині Вроцлав), столицю Нижньої Сілезії. Одного суботнього вечора ми бачили, як мінометними обстрілами і вибухами бомб, що скидали з літаків, освітлювалось містечко за 50 кілометрів від нас. Невдовзі нам довелося утікати в гори. А коли війна закінчилася, наша сім’я повернулась у Льовенштайн.

Повоєнний час

Після війни настали жахливі часи. Постійно було чути про зґвалтування і грабіж. Більшу частину нашої худоби розікрали.

В липні 1945 року батька заарештували. Його жорстоко допитували сім ночей, а тоді звільнили. Однак через три місяці ув’язнили знову. Після цього ми більше ніколи  його не бачили. Нашу ферму привласнили два поляки. У квітні 1946 року всім німцям наказали залишити село, дозволивши взяти з собою лише найнеобхідніше.

Мама була готова до такого повороту подій і зовсім не панікувала. Вона поклала на тачку постіль, а ми, діти, спакували свої речі в рюкзаки. Польські міліціонери зігнали нас у товарні вагони — по 30 осіб у кожен. Приблизно через два тижні ми прибули до місця призначення — на північний захід Німеччини, неподалік Нідерландів.

Нашій родині, яка складалась із 19 осіб, уряд виділив дві кімнати на фермі за 8 кілометрів від Квакенбрюка. З часом дехто з наших родичів перебрався на інші ферми, і нам було вже не так тісно.

Мама часто йшла на жертви заради нас, дітей. Не раз вона навіть не їла, аби тільки ми не залишились голодними. У першу зиму нашій сім’ї бракувало дров. Тому стіни і стеля вкрились грубим шаром льоду й кімнати виглядали як крижані печери. На щастя, ми мали теплу постіль, тож змогли вижити в таких умовах.

Знайомство зі Свідками

Приблизно у 1949 році мама отримала від своєї тітки примірник «Вартової башти». Прочитавши одну зі статей, вона згадала, що під час війни чула по радіо, як Гітлер ганьбив «зграю» людей, котрі провіщали падіння Німеччини. Тоді її дуже зацікавило, ким були ці люди. І тепер, коли вона довідалась із журналу, що Гітлер так називав Свідків Єгови, то загорілася бажанням вивчати Біблію.

У квітні 1954 року я познайомився з подружньою парою, котра допомагала мамі вивчати Біблію. Після вивчення вони запропонували мені буклет «Чи ви можете жити вічно в щастю на землі?» і передплату на «Вартову башту». Я прочитав той буклет і зрозумів, що це правда. Тому дав його жінці, у якої працював. І коли пізніше запитав, що вона думає про нього, жінка відповіла:

—Все так гарно написано, але скидається на казку. Не можу в це повірити.

—А я впевнений, що це правда, і триматимусь її,— відповів я.

Похитавши головою, жінка заперечила:

—Ця звістка для лагідних осіб. Ти ж надто запальний, аби бути Свідком.

Всупереч цьому я почав робити зміни у своєму житті.

Оскільки в нашій місцевості не було Свідків, я вивчав Біблію самостійно і щотижня відвідував зібрання, долаючи на велосипеді аж 10 кілометрів. Через деякий час я побував на районному конгресі, де багато зборів Свідків зібралися для поклоніння. Тоді я вперше взяв участь у публічному служінні, і відтоді роблю це регулярно. У 1954 році, 14 липня, ми з мамою охрестилися. Пізніше Свідком також стала моя 80-літня бабця по маминій лінії.

Робота на фермі забирала багато часу, тому я влаштувався працювати у заповідник. Згодом наша родина переїхала до Ройтлінґена, містечка неподалік від Штутгарта. Там моя молодша сестра Інґрід також стала Свідком. А інші сестри й брат так і не пізнали правди.

Повночасне служіння

У 1957 році батька зрештою офіційно визнали загиблим, і мама почала отримувати пенсію. Відтоді вона вже не потребувала моєї фінансової допомоги. Тому я влаштувався працювати неповний робочий день і в квітні того ж року розпочав піонерське служіння. Згодом мене призначили спеціальним піонером. Дізнавшись про це, один співхристиянин запросив мене до свого офісу і сказав: «Думаю, тобі не завадить певна допомога». Він простягнув мені 500 марок. На ті гроші я придбав необхідний одяг, і ще 200 марок лишилося.

У 1960 році я зголосився служити в Австрії. Я проповідував у невеликому селищі Шайпс і протягом недовгого часу в місті Лінц. На жаль, приблизно через рік потрапив на мотоциклі в аварію і зламав праву ногу. Після кількох операцій я знову  вернувся до свого призначення. Але 1962 року поїхав додому в Ройтлінґен, аби владнати справи, пов’язані з імміграцією. У Німеччині мені зробили ще одну операцію — витягнули з ноги металеву спицю. Я на півроку мусив припинити піонерське служіння, щоб заробити трохи грошей і заплатити за лікування.

Коли наш збір відвідував роз’їзний наглядач, він заохотив мене подати заяву на служіння в німецькому філіалі Свідків Єгови, який тоді був розташований у Вісбадені. Я погодився і через два тижні отримав телеграму, в якій мене просили приїхати якомога скоріше. За тиждень, у травні 1963 року, я вже був у філіалі, що називається Бетель. Мене призначили в друкарню працювати на ротаційній машині.

Навчаюсь інших мов

Бетель був найліпшим місцем, де мені доводилось жити. Я швидко звик до напруженої праці в філіалі. У 1965 році мені доручили тайкома доставити біблійну літературу в Іспанію, оскільки проповідування в тій країні було під забороною. Та подорож запалила в мені бажання навчитися іншої мови, і я вибрав англійську. Для навчання використовував кожну нагоду. В той час у Німеччині вперше сформували англомовну групу, і я приєднався до неї. Готуючись перший раз до вивчення «Вартової башти» англійською, я витратив аж сім годин. Наступного разу вдалося підготуватися за п’ять годин, і я відчув, що роблю поступ.

У 1966 році мене запросили в 43-й клас «Ґілеаду» — школи в США, яку Свідки Єгови створили для підготовки місіонерів. У квітні 1967 року мене разом з Ґюнтером Решке призначили в Габон, західноафриканську країну. Прибувши до Лібревіля, столиці Габону, ми зупинилися в маленькій кімнатці, про яку йшлося на початку. Оскільки місця було обмаль, свої речі ми повісили на кухні. Через півроку ми переїхали в інший місіонерський дім.

У новому призначенні найважче було навчитися французької мови. Врешті-решт, завдяки наполегливим зусиллям мені вдалося більш-менш оволодіти нею. Несподівано в 1970 році проповідницьку працю у Габоні заборонили, і нам наказали за два тижні виїхати з країни.

У Центральноафриканській Республіці

Разом з іншими місіонерами мене призначили до Центральноафриканської Республіки. Офіційною мовою у тій країні була французька. Проте щоб проповідувати більшій кількості людей, нам довелося вчити мову санго. Нам доручили заснувати місіонерський дім у містечку Бамбарі, за 300 кілометрів від Бангі, столиці країни. В Бамбарі не було ані електрики, ані водопроводу. Але два збори в тій місцевості потребували нашої допомоги. Завдяки тому, що я виростав  у воєнні роки, мені було легше пристосуватися до життя в Бамбарі та й у всіх інших місцях, де мені доводилося жити пізніше.

Через два роки мене призначили роз’їзним наглядачем. Щотижня я співпрацював з одним із близько 40 зборів у тій країні. В мене був невеликий автомобіль, але якщо дорога була дуже погана, я користувався громадським транспортом.

Відремонтувати автомобіль можна було лише у столиці. Оскільки я мусив багато їздити, то придбав необхідні інструменти й кілька посібників з ремонту автомобілів і зазвичай ремонтував своє авто самотужки. Одного разу я розбив кожух підвісного підшипника ведучого вала і не міг їхати далі. До найближчого поселення було 60 кілометрів. Тож я вирізав у лісі брусок з твердої деревини і зробив із нього втулку. Додавши мастила, я закріпив карданний вал дротом і відтак зміг продовжити свою подорож.

Проповідування мешканцям бушу мені давалось нелегко, адже лише дехто з них вмів читати чи писати. Пригадую, що в одному зборі міг читати тільки один брат, але він заїкався. Проводити вивчення «Вартової башти» було дуже важко. Проте члени збору завжди докладали щирих зусиль, аби збагнути обговорювані думки. І це підбадьорювало мене.

Якось я запитав співхристиян, яку користь вони отримують із зустрічей, якщо не розуміють всього. Відповідь була просто чудовою: «Тут ми отримуємо підбадьорення одне від одного» (Євреїв 10:23—25).

Попри те що чимало моїх християнських братів були неграмотними, я багато чого від них навчився. У той час я збагнув справжню цінність біблійної поради: «Майте один одного за більшого від себе» (Филип’ян 2:3). Мої африканські брати навчили мене любові, доброти і гостинності, а також вмінню виживати в буші. Ректор школи «Ґілеад», брат Натан Норр, на випуску мого класу сказав: «Залишайтеся смиренними. Ніколи не думайте, ніби знаєте все. Адже всім нам треба ще так багато вчитися». В Африці ті слова набули для мене набагато глибшого значення.

Життя в африканському буші

Щотижня, відвідуючи збори, я зупинявся у когось з місцевих братів. Для співхристиян, особливо для їхніх дітей, це було справжнє свято. Тоді брати ходили на полювання чи ловили рибу, аби приготувати потім учту для всіх.

Я їв усе, чим мене пригощали,— від термітів до м’яса слонів. Дуже часто брати готували мавп. Особливим делікатесом було м’ясо кабанів і дикобразів. Але, певна річ, щодня не влаштовували бенкетів. Аби пристосуватися до такої їжі, мені знадобилося трохи часу. Проте згодом мій шлунок вже перетравлював майже все. Я довідався, що дуже корисно їсти папаю разом з насінням.

Африканський буш повний усіляких несподіванок. Одного разу мене прийняли за білого духа — духа померлої особи, який мешкає у воді. Місцеві жителі вважають, що він може затягнути людину у воду і втопити її. Якось я виходив з потоку після  купання. До потоку по воду прийшла дівчина. Побачивши мене, вона закричала і втекла. Коли один брат намагався пояснити, що насправді я приїжджий проповідник, а зовсім не дух, люди не вірили. Вони твердили: «Біла людина ніколи б сюди не приїхала!»

Я часто спав під відкритим небом на свіжому повітрі, але завжди брав з собою протимоскітну сітку. Вона захищала також від змій, скорпіонів, щурів та інших тварин. Кілька разів на мене нападали бродячі мурашки, і сітка рятувала мене. Якось вночі, посвітивши ліхтариком на сітку, я побачив, що вона повністю вкрита мурахами. Я хутко зірвався на ноги і втік, адже ці маленькі комашки здатні вбити навіть лева!

У південній частині Центральноафриканської Республіки, поблизу річки Конго, я проповідував пігмеям. Ці люди, які живуть з дарів землі,— вправні мисливці і добре знають, що можна і чого не можна їсти. Деякі з них розмовляють мовою санго. Вони були вдячними слухачами і охоче погоджувалися на повторні відвідини. Проте коли ми приходили знову, то не знаходили їх. Пігмеї часто мігрували з одного місця на інше. У той час ніхто з них не став Свідком, але пізніше я дізнався, що у Республіці Конго є кілька Свідків-пігмеїв.

Я прослужив районним наглядачем у Центральноафриканській Республіці п’ять років. За цей час об’їздив всю країну, переважно відвідуючи збори в буші.

Служіння в нігерійському філіалі

У травні 1977 року мене запросили в нігерійський філіал Свідків Єгови, розташований у Лагосі. Нігерія — найбільш населена країна Африки. На той час там було майже 100 000 Свідків і близько 80 з них служили у філіалі. Мене призначили у відділ механіків.

З 1979 року я знову став працювати на фермі, як колись у юнацтві в Європі. Ферма Бетелю, де вирощували городину для працівників філіалу, була в селищі Іларо, за 80 кілометрів від Лагосу. Рільництво у вологому тропічному лісі дуже відрізнялося від рільництва в Європі. На фермі я прослужив три з половиною роки, після чого повернувся у філіал в Лагосі і знову працював у авторемонтній майстерні.

В 1986-му я переїхав приблизно за 360 кілометрів від Лагосу в Іґайдуму, де зводилися будівлі нового філіалу. Присвячення філіалу відбулося в січні 1990 року. Тут є друкарня, невелика ферма, житлові приміщення, що можуть вмістити понад 500 осіб. Площа філіалу — 57 гектарів. Він обгороджений майже двометровим муром. У даний момент я наглядаю за фермою і відділом озеленення, де в цілому служить 35 осіб.

Ось вже близько 27 років я живу в Нігерії і втішаюся різними призначеннями у філіалі. Я щасливий, що моя мама, Гертруда, залишилася до смерті вірною Єгові і що сестра Інґрід, яка 14 років була спеціальною піонеркою, досі служить Богові разом зі своїм чоловіком.

Незважаючи на труднощі, яких мені довелося зазнати, я завжди отримував неабияке задоволення, служачи Єгові і християнським братам у Західній Африці. Вдячний Богові, що досі маю хороше здоров’я. Молюся, аби й надалі залишатися у доброму фізичному стані, щоб продовжувати ревно служити нашому величному Богові Єгові.

[Карта на сторінці 21]

(Повністю форматований текст дивіться в публікації)

Нігерія

Центральноафриканська Республіка

Габон

[Відомості про джерело]

Mountain High Maps® Copyright © 1997 Digital Wisdom, Inc.

[Ілюстрація на сторінці 18]

Я з мамою і сестрою Інґрід (1939 рік).

[Ілюстрація на сторінці 20]

Під час місіонерського служіння в Габоні.

[Ілюстрація на сторінці 20]

Служачи у Центральноафриканській Республіці, я зупинявся у таких селищах.