Щось ліпше, ніж слава

РОЗПОВІВ ЧАРЛЬЗ СІНУТКО

У 1957 році мені запропонували підписати контракт на 13 тижнів. За цим контрактом я мав співати у Лас-Вегасі (штат Невада, США) за тисячу доларів у тиждень, а в разі успішного виступу в мене була можливість продовжити контракт ще на 50 тижнів. Я міг додатково заробити 50 000 доларів, а це були великі гроші на ті часи. Дозвольте розповісти, чому до мене звернулися з такою вигідною пропозицією і чому мені було так важко вирішити, приймати її, чи ні.

МІЙ батько, українець, народився 1910 року в Східній Європі. У 1913 році мати привезла його до Сполучених Штатів Америки, де вже був її чоловік. Батько одружився 1935 року, а я народився через рік в місті Амбрідж (штат Пенсільванія). Приблизно в той час його двоє старших братів стали Свідками Єгови.

Коли я та мої троє братів були малими, ми жили поблизу міста Нью-Касл (Пенсільванія). У той час наша мати недовго вивчала Біблію зі Свідками. Проте ані тато, ані мама не стали тоді Свідками, хоча батько вважав, що його брати мають право вірити в що хочуть. Він виховував нас у патріотичному дусі, але завжди обстоював право інших сповідувати ту релігію, яка була їм до вподоби.

Моя кар’єра співака

Батьки вважали, що у мене гарний голос, тому докладали всіх зусиль, аби розвинути мій талант. Коли мені було шість чи сім років, тато ставив мене на барну стійку в нічному клубі, щоб я співав і грав на гітарі. Я співав пісню «Мати», в якій оспівувалися якості люблячої матері. Кінець пісні був особливо зворушливим. Чоловіки в барі, які зазвичай не відмовляли собі у випивці, розчулювалися до сліз і кидали гроші в капелюх тата.

Вперше я виступив на радіо 1945 року, це було в Нью-Каслі на станції WKST. Мій репертуар складався з пісень у стилі «кантрі». Згодом я почав співати також пісні з щотижневої радіопередачі «Хіт-парад», в якій крутили десятку найпопулярніших пісень. Мій перший виступ на телебаченні відбувся 1950 року в шоу Пола Вайтмена. Його аранжування «Рапсодії в блюзових тонах» Джорджа Гершвіна досі є дуже відомим. Невдовзі заради моєї майбутньої кар’єри батько продав наш будинок у Пенсільванії і ми оселилися неподалік Лос-Анджелеса (Каліфорнія).

Завдяки наполегливості батька я започаткував свою програму на радіо в Пасадіні і півгодинне телешоу в Голлівуді, які виходили в ефір щотижня. У студії «Капітоль рекордз» я записував свої виступи з оркестром Теда Дейла, в якому налічувалося сто музикантів, а також співав у радіомережі Сі-Бі-Ес. У 1955 році мене запросили взяти участь в естрадному ревю, яке проходило біля озера Тахо, що на півночі Каліфорнії. Коли я був там, мої цілі в житті докорінно змінилися.

 Нові цілі

Якраз перед тим дядько Джон *, старший брат мого батька, який теж переїхав з Пенсільванії до Каліфорнії, дав мені книжку «Нехай Бог Буде Правдивий» *. Я взяв її на озеро Тахо. Після останнього шоу, яке закінчилося далеко за північ, я почав читати цю книжку, щоб розвіятися перед сном. Я був вражений, бо знайшов у ній відповіді на біблійні запитання, які турбували мене вже довгий час.

Незабаром я почав збиратися після роботи разом з іншими артистами в нічному клубі і ми аж до ранку обговорювали біблійні питання. Ми розмовляли про те, чи існує життя після смерті, чому Бог допускає зло, чи люди знищать колись самих себе і землю. Через кілька місяців, 9 липня 1955 року, на обласному конгресі Свідків Єгови, який проводився на стадіоні «Вріглі-філд» в Лос-Анджелесі, я охрестився, символізуючи своє присвячення Богу Єгові.

Приблизно через шість місяців, одного різдвяного ранку 1955 року, брат Генрі Рассел запросив мене відвідати разом з ним Джека Мак-Коя, який тоді працював у шоу-бізнесі. Сам Генрі був музичним керівником в компанії Ен-Бі-Сі. Коли ми прийшли, Джек з трьома дітьми і дружиною якраз розпаковували свої різдвяні подарунки, але вони сіли і вислухали нас. Невдовзі він і вся його сім’я стали Свідками.

Тоді ж я почав вивчати з мамою і вона серйозно поставилася до вивчення. Згодом вона охрестилась і стала піонеркою, повночасною проповідницею. Мої троє братів також охрестилися і деякий час брали участь у піонерському служінні. У вересні 1956 року, коли мені було 20, я теж став піонером.

Рішення стосовно роботи

У той самий час друг мого продюсера, Джордж Мерфі, зацікавився мною і став моїм продюсером. Джордж знімався в кількох кінострічках в 1930-х і 1940-х роках. У грудні 1956 року завдяки зв’язкам, які мав Мерфі, я виступив у шоу Джекі Ґлісона в Нью-Йорку на телебаченні Сі-Бі-Ес. Цей виступ сильно посприяв моїй кар’єрі, оскільки глядацька аудиторія того шоу складала приблизно 20 000 000 осіб. Перебуваючи в Нью-Йорку, я вперше відвідав всесвітній центр Свідків Єгови в Брукліні.

Після шоу Ґлісона я підписав семирічний контракт з кінокомпанію «Метро-Голдвін-Майєр». Мені запропонували знятися у багатосерійному вестерні. Однак через деякий час мене почало мучити сумління, оскільки я мав грати роль азартного гравця і озброєного бандита у фільмах, в яких прославлялася неморальність та інша нехристиянська поведінка. Тож я відмовився працювати далі. Працівники шоу-бізнесу вважали, що я втратив розум.

Саме тоді я отримав спокусливу пропозицію, про яку згадував на початку статті,— виступати в Лас-Вегасі. Я мав почати роботу в тиждень візиту роз’їзного наглядача, інакше втратив би її зовсім. Мені було важко щось вирішити, бо батько покладав на мене великі сподівання і хотів, щоб я заробив багато грошей. На мою думку, він повинен був отримати певну винагороду за все те, що зробив заради моєї кар’єри.

Тож я вирішив порозмовляти з головуючим наглядачем свого збору Карлом Парком, який сам був музикантом: в 1920-х роках він був скрипалем на радіостанції WBBR в Нью-Йорку. Я пояснив йому, що, погодившись на контракт, зможу піонерувати решту свого життя і не переживати за гроші. «Я не можу казати тобі, що ти маєш зробити,— відповів він,— але з радістю допоможу дійти правильного  висновку». Він запитав: «Чи ти відмовився б від цієї роботи, якби цього тижня наш збір мав відвідати апостол Павло?» Потім він додав: «Як ти думаєш, якого рішення очікує від тебе Ісус?»

Для мене відповідь була очевидною. Коли я розповів батькові, що вирішив відмовитися від роботи у Лас-Вегасі, він сказав, що я зруйнував його життя. Того вечора він чекав мене з рушницею в руках. Батько хотів убити мене, але заснув, мабуть, тому що надто багато випив. Потім він намагався відібрати життя собі, завівши автомобіль у закритому гаражі. Я викликав рятувальників, і вони привели його до тями.

Знаючи запальну вдачу батька, багато братів і сестер з нашого збору боялися його, але не районний наглядач Рой Довел. Коли Рой відвідав батька, той розповів йому, що після того, як я народився, моє життя висіло на волосині. Тато пообіцяв Богові, що коли я виживу, він віддасть мене на служіння йому. Рой запитав його, чи він не думав, що мусить сповнити свою обітницю Богові. Це приголомшило батька. Тоді Рой запитав: «Якщо повночасне служіння було доброю кар’єрою для Божого Сина, то чому воно не може бути доброю кар’єрою для твого?» Після цього батько примирився з моїм вибором.

У січні 1957 року я познайомився з сестрою, на ім’я Шерлі Лардж. Вона приїхала в гості до своїх друзів з Канади зі своєю партнеркою у піонерському служінні. Я пішов разом з ними у служіння від дому до дому. Невдовзі Шерлі поїхала зі мною до Голлівуд-бовл, де я співав з Перл Бейлі.

Подальші рішення

У вересні 1957 року я отримав призначення служити спеціальним піонером у штаті Айова. Коли я сказав батькові, що вирішив прийняти це призначення, він лише схлипнув. Він не розумів, що є справді цінним для мене. Я поїхав до Голлівуда, щоб розірвати всі свої контракти. Відомий диригент і керівник хору Фред Варінг був одним з тих людей, з якими я працював за контрактом. Він попередив мене, що я більше ніколи не зможу бути співаком, якщо не виконаю умов своїх контрактів. Я пояснив йому, що залишаю кар’єру співака, аби розширити своє служіння Богу Єгові.

Містер Варінг ввічливо вислухав моє довге пояснення, а потім здивував мене лагідною відповіддю: «Синку, мені шкода, що ти відмовляєшся від блискучої кар’єри, але я, віддавши все своє життя музиці, знаю, що в житті є важливіші речі, ніж музика. Нехай поблагословить тебе Бог». Я досі пам’ятаю, як їхав додому і плакав від радості, усвідомлюючи, що тепер нарешті звільнився для того, щоб усе життя служити Єгові.

«Де твоя віра?»

У серпні я разом з Джо Тріффом, моїм партнером у піонерському служінні, почав проповідувати в невеличкому містечку Строберрі-пойнт (штат Айова), де мешкало 1200 осіб. Шерлі приїхала до нас в гості, і ми говорили про наше одруження. Ані в мене, ані в неї не було заощаджень. Всі зароблені мною гроші були в руках батька. Тому я сказав їй: «Я хочу одружитися з тобою, але як ми будемо жити? Як спеціальний піонер, я отримую відшкодування 40 доларів на місяць». Вона відповіла у своїй спокійній і прямій манері: «Але ж, Чарльзе, де твоя віра? Ісус сказав, що, коли ми шукатимемо найперше Царства і його праведності, він додасть нам все необхідне» (Матвія 6:33). Її слова допомогли мені зробити рішення. Тож 16 листопада 1957 року ми одружилися.

Я вивчав Біблію з одним фермером, який жив за межами Строберрі-пойнта. Він мав невеличкий, приблизно 3 на 3 метри, зрублений з дерева будиночок, який стояв у лісі. У тому будиночку не було ні електрики, ні води, ні ванної кімнати. Однак ми могли жити у ньому безкоштовно. Хоча умови були досить примітивними, але ми подумали, що будемо цілими днями у служінні, тож нам треба тільки місце для ночівлі.

Я носив воду з поблизького струмочка. Ми опалювали будинок дровами, читали при гасовій лампі, а їсти Шерлі готувала на гасовій плиті. Для купання ми використовували старі ночви. Вночі ми чули виття вовків, але почувалися щасливими від того, що ми разом і служимо Єгові у території, де більша потреба в християнських служителях. Біл  Маленфонт разом зі своєю дружиною Сандрою, які тепер служать у всесвітньому центрі в Брукліні, тоді були спеціальними піонерами за 100 кілометрів від нас, в місті Дікора (штат Айова). Деколи вони приїздили до нас на один день і ми разом ходили у служіння. З часом у Строберрі-пойнт сформувався невеличкий збір, який налічував близько 25 вісників.

Роз’їзна праця

У травні 1960 року нас запросили в районне служіння. Наш перший район був у Північній Кароліні, до нього належали такі міста, як Ролі, Ґрінсборо та Дарем, а також багато невеличких провінційних містечок. Тепер наші житлові умови покращилися, бо ми зупинялися у співхристиян, які мали в своїх домах електрику і навіть туалети всередині будинку. Коли ми приїжджали у сім’ї, які мали туалет на вулиці, нас завжди попереджали, щоб по дорозі в туалет ми не наступили на отруйну змію: в тій місцевості водилися щитомордники і гримучі змії!

На початку 1963 року нас перевели в район у Флориді, де я захворів на важку форму перикардиту і мало не помер. Мабуть, я не лишився б в живих, якби не Боб та Джині Макей з міста Тампа *. Вони відвезли мене до свого лікаря і навіть оплачували всі наші рахунки.

Я використав свої здібності, які розвивав змалечку

Влітку 1963 року мене запросили до Нью-Йорка у зв’язку з великим конгресом Свідків Єгови, який мав відбутися там. Я супроводжував Мілтона Геншеля, представника Свідків Єгови, на радіопередачу, яку проводив Ларрі Кінґ. Містер Кінґ досі є популярним ведучим телевізійних ток-шоу. Він з повагою поставився до нас і близько години після шоу розпитував про нашу працю.

Того ж літа місіонер Гарольд Кінґ, який саме звільнився з в’язниці в комуністичному Китаї, гостював у всесвітньому центрі Свідків. Одного вечора він виступав перед аудиторією з 700 чоловік. Він розповів деякі випадки зі свого життя і пояснив, як йому вдалося зміцнити віру в одиночному ув’язнені, в якому він провів понад чотири роки. У в’язниці він писав пісні про Біблію і християнське служіння.

Того незабутнього вечора мені випала честь долучити свій голос до спільного співу з Одрі Норр, Карлом Клайном та Фредом Францом, котрий мав гарний тенор. Ми співали пісню ‘Із дому в дім’, що згодом ввійшла у пісенник Свідків Єгови. Натан Норр, котрий тоді брав провід у діяльності Свідків, попросив мене співати на конгресі «Вічна добра новина», який мав проводитися наступного тижня на стадіоні «Янкі».

Випадки у роз’їзному служінні

Коли ми служили в Чикаго (штат Іллінойс), в нашому житті відбулися дві незабутні зустрічі. Перша з них сталася на районному конгресі. Там Шерлі побачила Віру Стюарт, яка проповідувала їй та її матері в Канаді в середині 1940-х років. Шерлі, якій тоді було 11 років, дуже сподобалися обітниці Бога. Вона запитала Віру: «Як ви думаєте, а я зможу жити у новому світі?» Віра відповіла: «Я думаю, що так, Шерлі». Жодна з них не забула тих слів. Вже після першої зустрічі з Вірою Шерлі вирішила служити Єгові.

Друга зустріч відбулася тоді, коли один Свідок запитав, чи я пам’ятаю, як узимку 1958 року знайшов під своїми дверима  мішок картоплі. Звичайно, я пам’ятав це. Того дня через сильну хуртовину ми ледве дійшли додому, а на порозі стояв мішок картоплі! Хоча ми не знали, хто приніс цей мішок, однак подякували Єгові за таку підтримку. Після цього наш будинок занесло снігом, і п’ять днів з нього було неможливо вийти. Але ми не були голодні: ми їли деруни, варену і смажену картоплю, картопляне пюре та картопляний суп! Жодної іншої їжі у нас не було. Той Свідок не знав ані нас особисто, ані те, де ми живемо, але він почув, що недалеко від нього мешкають піонери, котрі переживають скрутні часи. Він розповів, що відчув бажання дізнатися, де живе та молода пара. Тому звернувся до фермерів, які зазвичай знають все про своїх сусідів. Невдовзі брат розшукав наш будиночок і, незважаючи на сніг, приніс нам картоплю.

Радість від зробленого вибору

У 1993 році, після 33 років роз’їзної праці, моє здоров’я погіршилося настільки, що мені довелося лишити це служіння. Ми з Шерлі стали немічними спеціальними піонерами і служимо так досі. Хоча мені шкода, що я не маю сили виконувати роз’їзну працю, але я тішуся, що правильно використав свої сили.

Троє моїх братів зробили інший вибір. Всі вони з часом вирішили домагатися матеріального багатства, і жоден з них тепер не служить Єгові. У 1958 році охрестився мій батько. Він та мама допомогли дуже багатьом людям познайомитися з Єговою, присвятити йому своє життя і охреститись. Вони обоє померли 1999 року. Тож моє рішення відмовитися від світської слави і багатства, мабуть, означало життя для мого батька, а також для тих, кому він разом з мамою розповідав біблійні істини. Часто я думаю: «Чи служив би я зараз Єгові, якби зробив у житті інший вибір?»

Приблизно через п’ять років після того, як ми залишили районну працю, моє здоров’я поліпшилося і я зміг розширити своє служіння. Тепер я служу головуючим наглядачем збору в містечку Дезерт-хот-спринґс (штат Каліфорнія). Також у мене є привілей служити замісником районного наглядача, брати участь у судових комітетах і час від часу викладати в Школі піонерського служіння.

До цього дня Шерлі є найближчою мені людиною. Немає іншої людини, з якою мені було б так добре, як з нею. Ми регулярно спілкуємося на духовні теми, нам обом подобається обговорювати біблійні істини. Я досі з вдячністю пригадую її спокійне запитання, яке вона поставила мені понад 47 років тому: «Але ж, Чарльзе, де твоя віра?» Якби молоді християнські пари ставили одне одному такі запитання, то, мабуть, багато з них, як і ми, отримали б благословення і радість від повночасного служіння.

[Примітки]

[Ілюстрація на сторінці 20]

Дядько Джон 1935 року, в рік свого хрещення.

[Ілюстрація на сторінці 22]

Наш зрублений з дерева будиночок.

[Ілюстрація на сторінці 23]

Мої батьки залишилися вірними до смерті. (Фото 1975 року).

[Ілюстрація на сторінці 23]

Ми з Шерлі сьогодні.