Життя у цирковому шатрі

РОЗПОВІВ ДЖОН СМОЛЛІ

«Леді та джентльмени! Діти й діточки! Ми розпочинаємо найграндіозніше шоу в світі!» Для більшості людей ці слова конферансьє сповіщали про початок захопливої циркової вистави за участю клоунів, акробатів і тварин. А для нашої сім’ї це означало ще один виступ на манежі цирку братів Рінглінг та Барнума і Бейлі.

Я НАРОДИВСЯ у 1951 році. Можна сказати, що від самого народження в мене була «тирса в черевиках», бо манеж цирку вкривали тоді тирсою. Нас з братом залучили до циркового життя, як тільки ми навчилися ходити.

Батьки, Гаррі й Беатріс, до мого народження працювали в цирку Клайда Бітті. Мама була співачкою. У мексиканському національному костюмі вона виконувала іспанські пісні. А батько під час Першої світової війни грав в оркестрі диригента й композитора Джона Філіпа Сузи. Напевне, саме через це в 1950-х тата запросили у відомий оркестр братів Рінглінг грати на тубі.

Ми працювали в різних цирках і зрештою залишилися у цирку Ела Келлі і братів Міллерів, який теж був дуже популярний у США. Цей цирк мав три великі шатра. В одному був звіринець, де показували левів, тигрів, слонів, гієн та інших екзотичних тварин.

Друге шатро ми називали «репризою». Там виконували свої номери ліліпути, шаблековтач, людина-гігант, напівчоловік-напівжінка, а також інші люди з незвичайними фізичними особливостями. Ми жили з людьми, які відрізнялися від нас. І це багато нас навчило. Дехто обзивав тих людей, але ми сприймали їх як членів нашої родини, адже більшу частину року всі ми працювали, їли і жили разом.

Третє шатро було найбільшим. Вистава відбувалася тут одночасно на трьох манежах. Зазвичай найцікавіші чи найбільш ризиковані номери виконувались на середньому манежі.

День циркового життя

Ми з братом змалечку навчилися виконувати акробатичні трюки. Крім того, ми грали маленьких індіанців у шоу «Дикий Захід». Родина корінних американців з племені чокто, яка теж брала участь у цьому шоу, навчила нас індіанських танців.

Зазвичай ми прокидалися о шостій годині ранку. Наш день починався з приготувань до переїзду в інше містечко. Усі циркачі брали участь у демонтажі і транспортуванні.  Всі разом і ставили шатра. Мій тато, наприклад, окрім того, що був музикантом, перевозив на трейлері сімох слонів. Іноді ми з мамою і братом теж їхали з батьком у тому трейлері.

Щодня наш цирк переїжджав на нове місце і давав там по дві вистави. У неділю відбувалася лише денна вистава, отож у вечері ми могли відпочити сім’єю. У такі вечори батько завжди організовував щось цікаве. Іноді ми виїжджали в місто, щоб випити молочного коктейлю або ж подивитися фільм у кінотеатрі для автомобілістів.

Поставити шатра для вистави на новому місці було нелегкою справою. Навіть слони були зайняті роботою. Вони допомагали ставити підпори для шатер. Один кінець підпори встромляли в кільце, прикріплене до шатра, і слон підтягував інший кінець, аж поки підпора ставала вертикально. Після того як шатра було напнуто, встановлювали електрогенератори для освітлення. А тоді ми самі починали готуватися до пополудневого шоу.

Навчаюся нових трюків

Між двома сеансами діти циркачів мали час учитися робити сальто, номери на трапеції, ходити по канату чи жонглювати. Нас учили циркачі-патріархи, які походили з родин, у котрих цирковим мистецтвом займалися з покоління в покоління. Пригадую, як один італієць навчив мене першого сальто. Мені тоді було приблизно чотири роки. Спершу я робив сальто зі страховкою, пізніше мій учитель біг поряд, підтримуючи мене лише руками. Потім він забрав руки, і я зробив сальто сам.

Одного разу в найбільшому шатрі цирку зі мною стався неприємний випадок. Це був єдиний нещасний випадок, який трапився мені в цирку. Під час параду ми з братом ішли довкола арени за клоуном, який ніс двох мавп. Позаду нас ступали слони. Я махав руками, і цим налякав мавпу. Тоді вона схопила мене за руку і сильно вкусила. На щастя, я не підхопив жодної інфекції. Але в мене й досі на лівій руці шрам. Він завжди нагадує мені про те, що з дикими тваринами — хоч би якими милими й вихованими вони видавалися — слід поводитись обережно.

Отримую цінний урок

Цирк ніколи не перешкоджав нам вести нормальне родинне життя. Батьки завжди виділяли час для того, щоб прищеплювати нам високі норми моралі. Я й досі пригадую, як тато садовив мене на коліна і навчав, що негоже ставитися упереджено до людей іншої раси, національності чи іншого походження. То був дуже добрий урок, адже я жив не лише з тими, хто мав незвичайну зовнішність, але й з людьми різних національностей.

 Мамине виховання теж справляло на нас благотворний вплив. Іноді циркове шатро було переповнене глядачами, а часом їх було зовсім мало. Проте мама говорила нам: «Ви виступаєте для задоволення глядачів (і вона плескала в долоні), а не задля грошей. Чи сотні людей дивляться на вас, чи лише декілька — завжди старайтесь виконати свій номер якнайкраще». І я ніколи не забував цих слів. Мама часто повторювала, що слід виявляти особисте зацікавлення глядачами, хоч би скільки їх було.

Окрім наших номерів, ми з братом мали в цирку й інші обов’язки, скажімо, після вистави допомагали прибирати у найбільшому шатрі і виносили сміття. Це теж було для нас цінним навчанням.

Циркові вистави відбувалися з квітня по вересень, тож протягом цього часу ми не могли ходити до школи, як інші діти. Зимували циркачі у місті Х’юго (Оклахома, США), у стаціонарних приміщеннях цирку. Там протягом приблизно п’яти місяців ми відвідували школу. У Х’юго зиму проводили також інші циркові колективи, тож таких дітей, як ми, було багато. Через це шкільну програму в місті пристосовували до нашої особливої ситуації.

День, який змінив наше життя

Шістнадцятого вересня 1960 року батько прокинувся коло п’ятої години ранку і почав збирати нас у чергову подорож. Мама вирішила, що ми поїдемо не з батьком на трейлері для слонів, а звичайним транспортом із іншими артистами.

Прибувши на нове місце, ми з братом стали вивчати околиці. Аж ось почули крик: «Сталася страшна аварія. Смоллі і конферансьє загинули». Спершу я не міг у це повірити. Може, це якась помилка? Але через деякий час усвідомив, що це правда, бо мама поїхала на місце катастрофи. Трагедія сталася на гірській дорозі неподалік Пласервіля (Каліфорнія). В автомобіля, ймовірно, відмовили гальма, і через вагу слонів причіп занесло, і він ударив об кабіну. Бензобак стиснуло, і стався вибух. У цю мить не стало нашого батька та конферансьє, який їхав з ним. Новина про батькову смерть просто спустошила мене. Ми з батьком були справжніми друзями.

Тата поховали в його рідному місті, Річ Холі, у штаті Міссурі. Після цього ми поїхали в Х’юго, а наш цирк далі подорожував, даючи останні вистави сезону. Тимчасом ми з братом ходили до школи. Для нас це було чимось новим. Але ми з нетерпінням чекали наступного сезону і планували знову провести його з цирком Келлі і братів Міллерів. Проте у нашому житті сталася зміна.

Знайомство з Біблією

Одного разу, коли я повернувся додому зі школи, мама познайомила мене з Джиммі Браун — Свідком Єгови, котра прийшла вивчати з нами Біблію. Проте я зовсім не палав бажанням займатися вивченням. Понад усе я хотів повернутися на манеж і сповнити мрію свого дитинства — навчитись виконувати трюки на трапеції. Ми з братом навіть зробили власну трапецію між двома деревами і тренувалися на ній. А втім, ми все ж вивчали Біблію і відвідували зібрання невеличкої групи Свідків у Х’юго, яка складалася з восьми вісників. Через деякий час мама вирішила звільнитися з цирку і повніше присвятитись вивченню Біблії. Зі слізьми на очах я змирився з її рішенням. Було особливо важко, коли циркачі з нашої трупи приходили до нас, щоб запитати, чому ми до них не приєднуємось.

Я не уявляв собі життя без цирку. Мені здавалось, що, покинувши цирк, ми не вшанували пам’яті батька. Проте власне його смерть спонукала мене вивчати Біблію, адже з неї я довідався про надію на воскресіння. Ця надія живе в мені й досі. Я хочу одним з перших привітати батька, коли він воскресне в обіцяному Раю на землі (Об’явлення 20:12—14).

Одне християнське подружжя, Рідерси, допомогли нам відчути, що організація  Єгови — це одна велика родина. І ми не раз у цьому переконувалися. Маленька група Свідків Єгови в нашій місцевості виросла в збір, об’єднавши в поклонінні декілька сімей. Не можу не згадати про Роберта і Керол Енґельгарт, для котрих я став духовним сином. Вони з любов’ю, але непохитно напучували й навчали мене, коли я був підлітком.

Любов зрілих християн заповнила порожнечу, яка залишилась в наших серцях після смерті батька. Цю любов я відчував упродовж цілого мого християнського життя. Я жив в Оклахомі й Техасі і скрізь, в кожному зборі, зустрічав чимало братів і сестер, які виявляли щиру любов. Деякі старші брати по-батьківськи наставляли мене і завжди підбадьорювали. Вони стали для мене справжніми духовними батьками.

Знову подорожую

Декілька років тому померла моя мама. До самої смерті вона залишалася ревною дослідницею Біблії і вірною християнкою. Уявляю, як вона тішитиметься, коли Бог поверне до життя тих, хто залишився відданим йому. Я з нетерпінням чекаю того часу. А нині потішає те, що організація Єгови стала для мене справжньою родиною.

Я відчув особливе благословення, коли серед Божого народу зустрів Едну, яка стала моєю дружиною. Після одруження ми владнали свої справи так, щоб брати участь у біблійній освітній праці повночасно. Аби утримувати сім’ю, я влаштувався працювати телерепортером. У мене не було спеціальної освіти і досвіду в цій сфері. Однак навчання, яке я отримав у зборі Свідків Єгови, зробило мене придатним для такої роботи. Згодом я став головним редактором програми новин на одній радіостанції. Проте я ніколи не прагнув видатного становища. Натомість ми з Едною намагалися проповідувати біблійні істини там, де була потреба.

У 1987 році мені запропонували стати районним наглядачем. З того часу я щотижня відвідую різні збори як роз’їзний старійшина-доброволець, підбадьорюючи своїх духовних братів та сестер і надаючи їм керівництво у проповідницькій праці. Відтоді у духовному розумінні моя родина стала ще більшою. Хоча ми з дружиною не маємо власних дітей, в організації Єгови у нас є багато духовних синів і дочок.

Минуло багато років, і ось я знову переїжджаю з міста у місто. Колись я подорожував, розважаючи глядачів своїми трюками, тепер подорожую, збагачуючи співхристиян духовно. Час від часу замислююсь, чи зміг би я колись виконувати номери на трапеції. Адже в дитинстві я так мріяв робити потрійне сальто! Проте всі подібні думки швидко розвіюються, коли роздумую про Божу обітницю відновити рай на землі (Об’явлення 21:4).

Хоча від самого народження в мене була «тирса в черевиках», проте Біблія говорить, що «гарні ноги благовісників миру, благовісників добра» (Римлян 10:15). Усе, чого я міг би досягти як артист цирку — ніщо у порівнянні з моїм теперішнім привілеєм: допомагати людям пізнавати Бога. Я отримую справжнє задоволення від життя, сповненого благословеннями Єгови.

[Ілюстрації на сторінці 19]

Дехто з нашої циркової родини і мій тато з тубою.

[Ілюстрація на сторінці 21]

Я і Една сьогодні.