«Єгово, ти знайшов мене!»

Розповіла Неллі Ленц

«Ви Свідки Єгови?» — запитала я двох чоловіків, які завітали до нашого дому. «Так»,— відповіли вони. На радощах я вигукнула: «І я теж!» Тоді мені було лише 13 років, я не ходила на зібрання до Залу Царства, а батьки не були Свідками Єгови. То чому ж я сказала, що теж є Свідком?

ЯКБИ не Свідки Єгови, я б не народилася. Моя мама разом зі своєю сім’єю жила у Монреалі (провінція Квебек, Канада). Коли їй було 17 років, вона завагітніла. Отож її батьки почали наполягати, щоб вона зробила аборт. Мама погодилась.

Одного дня мама взяла вихідний, аби зробити операцію. Директорка, Свідок Єгови, дізнавшись про мамині плани, коротко розповіла їй, наскільки цінний дар життя (Псалом 139:13—16). По дорозі до лікарні мама роздумувала над словами директорки і змінила своє рішення. Тож 1964 року я з’явилась на світ, але мама відразу віддала мене в сиротинець.

Перше знайомство з біблійною правдою

Коли мені було приблизно два рочки, мама разом зі своїм новим чоловіком забрали мене з притулку. Наша сім’я переїхала до міста Сент-Марґаріт-де-Лак-Массон, і там батьки почали вивчати Біблію зі Свідками Єгови та відвідувати християнські зібрання. Але коли ми перебрались до містечка Бвабріян, вони припинили вивчення.

Пройшло кілька років, і мама зі своїм чоловіком знову почали навчатися зі Свідками. Я завжди прислухалась до розповідей про біблійну надію на райську землю (Луки 23:43). Так я розвинула сильну любов до Єгови.

Проте одного дня мама сказала, що вони більше не хочуть вивчати Біблію зі Свідками і не будуть ходити до Залу Царства. Спершу я зраділа. Адже, як і багатьом дітям у вісім років, мені іноді було важко висидіти на довгих зібраннях. Того ж вечора, коли я хотіла помолитися до Єгови, то почала сумніватись, чи він мене слухатиме.

З нами по сусідству жили Свідки Єгови. Якось у неділю пополудні я побачила, як вони вирушали до Залу Царства. Я плакала і запитувала в Бога: «Чому їхні діти можуть іти на зібрання, а я — ні?» А втім, згодом я на власному досвіді переконалась у правдивості слів з Псалма 33:18: «Око Господнє на тих, хто боїться Його, хто надію на милість Його покладає».

Повернення до Залу Царства

Через три тижні я пішла до нашої сусідки, на ім’я Ліліане, і попросила її брати мене на зібрання. Ліліане пояснила, що це неможливо, адже моя мама не хоче мати зі Свідками Єгови нічого спільного. Але я наполягала. Отож Ліліане пішла до нас і запитала в мами, чи можу я ходити на зібрання. На моє здивування, мама дозволила і сказала, що там я навчусь принципів,  які допоможуть мені в житті. Тож я почала щонеділі ходити до Залу Царства.

Протягом трьох наступних років я регулярно відвідувала християнські зібрання. Але коли мені виповнилось 11 років, батьки розлучилися. Ми з мамою мусили переїхати в інше місто. Я знову втратила контакт зі Свідками Єгови.

Несподівана зустріч

Якось, сидячи на сходах нашого будинку, я побачила двох Свідків — Едді та Дона. Вони запитали, чи мої батьки вдома. Коли я відповіла, що нікого немає, вони розвернулись і пішли. Але я побігла за ними, і власне тоді відбулася розмова, описана на початку статті.

Можете уявити, наскільки ці чоловіки здивувались, почувши, що я теж Свідок Єгови. Я пояснила все і благала їх прийти ввечері. Коли мама почула, що до нас сьогодні прийдуть Свідки, вона дуже розсердилась і сказала, що не пустить їх на поріг. Тож перед їхнім приходом вона вирішила піти з дому. Я зі сльозами на очах впрошувала її залишитися. Але щойно вона зібралась виходити, хтось задзвонив у двері. Це був Едді Бессон. Моїй радості не було меж: мама погодилася на біблійне вивчення.

Нарешті я знову могла ходити на зібрання! А втім, менш ніж через рік мама вкотре припинила вивчення. Цього разу вона заборонила мені спілкуватися зі Свідками, а також повикидала всі їхні публікації. Мені вдалося заховати Біблію, пісенник, дві підшивки «Вартової башти», два «Щорічники Свідків Єгови» і книжку «Правда, яка веде до вічного життя» *. На останньому вивченні я запитала Едді Бессона, що мені робити, адже я дуже люблю Єгову. Він заохотив продовжувати вивчення Біблії самостійно та часто молитися. Едді запевнив, що Єгова не забуде мене. У той час мені було приблизно 14 років.

Як я проводила «зібрання»

Відтоді щонеділі я закривалась у своїй кімнаті й проводила там «зібрання». На початку і в кінці я співала ту саму пісню «Тримай свої очі на нагороді», бо пам’ятала лише одну мелодію. Донині не можу без сліз її співати. Відтак я вивчала статті з підшивок «Вартової башти» і закінчувала своє «зібрання» молитвою. Тож хоча я і не спілкувалася з християнським збором, однак відчувала, що Єгова був поряд.

Коли мені виповнилося 17 років, ми з мамою переїхали до Монреаля. Це був важкий період у моєму житті, адже в нашому домі дуже бракувало теплоти і любові.

Єгова знайшов мене!

Якось мама принесла книжку «Ви можете жити вічно в Раю на землі», яку взяла у Свідків Єгови. Коли я почала переглядати її і побачила, що там вживається Боже ім’я, Єгова, у мене з очей покотилися сльози і я безмовно помолилась: «Єгово, ти знайшов мене!»

Мені так хотілося зустрітись із християнськими братами і сестрами. Але як? Мама сказала, що наш сусід, здається, Свідок. Отож по дорозі на роботу я зайшла до його будинку. Коли подзвонила у двері, вийшов заспаний чоловік. Який же він був здивований, почувши, що я — Свідок Єгови і хочу охреститися! Згодом він домовився з сестрою Йосе Мирон, аби вона вивчала зі мною Біблію. Але мама знову стала чинити мені опір, заявивши, що я зможу охреститися лише тоді, коли мені виповниться 18 років.

Єгова чи родинний затишок?

Мій роботодавець знав, наскільки мені нелегко вдома. Він та його дружина не раз запрошували мене на вихідні до себе. Я дуже люблю коней, і ми разом часто їздили верхи. Це подружжя було для мене, наче батьки.

Оскільки вони дуже мене любили, то одного дня запропонували переселитись до їхнього будинку. Там я могла знайти справжній родинний затишок, якого так мені бракувало. Однак для цього я мусила  виконати їхню умову: припинити спілкуватися зі Свідками Єгови. Мені дали тиждень на роздуми, але я не потребувала і дня. Я відразу повідомила їм про своє рішення. Єгова ніколи не покидав мене, отож я не можу покинути його.

Моє служіння Богові

Оскільки вдома ставало чимраз важче, я переїхала до свого вітчима. Він підтримав моє бажання вивчати Біблію, і 17 грудня 1983 року, у віці 19 років я охрестилася. Яка ж я була щаслива, коли в день свого хрещення побачила Едді Бессона. Тепер він не сумнівався, що я справжній Свідок Єгови!

Але після хрещення мій вітчим змінився. Не раз, коли я молилася, він голосно розмовляв, а навіть кидав у мене різними предметами! Вітчим наполягав, аби я здобула вищу освіту, а це розходилося з моєю метою стати піонером, тобто повночасним благовісником. Зрештою, вручивши мені чек на сто доларів, він вигнав мене з дому. Вітчим сказав: «Коли у тебе нічого не залишиться, окрім цих сто доларів, тоді ти зрозумієш, що Єгова забув про тебе».

Першого вересня 1986 року я стала піонеркою, а цей чек залишився у мене й донині! Іноді було важко без машини піонерувати в сільській місцевості. Але члени місцевого збору завжди мені допомагали.

З часом я зустріла чудового християнина, на ім’я Рубен Ленц. І 1989 року ми одружилися. Тепер він служить християнським старійшиною в місті Мільтон (провінція Онтаріо, Канада), в якому ми живемо з 2002 року. Мій шлюб — це одне з найбільших благословень від Єгови. У 1993 році у нас народилась дівчинка Еріка, тому я припинила повночасне служіння. А через 3 роки народився син Міка. Після довгих років самотності Єгова благословив мене сім’єю, котра, як і я, щиро любить Бога.

У дитинстві, а згодом і в юнацькому віці, я не завжди могла бути з народом Єгови, але весь час покладала надію на Бога і на вічне життя в Раю (Івана 3:36). Яка ж я вдячна, що Єгова знайшов мене!

[Примітка]

[Ілюстрація на сторінці 15]

Верхи на коні, який належав моєму роботодавцю.

[Ілюстрація на сторінці 15]

Неллі Ленц з чоловіком Рубеном і дітьми — Ерікою і Мікою.