Готова пройти багато кілометрів

РОЗПОВІЛА КЛАР ВАВІ

ЗА ЧОТИРИСТА кілометрів від східно-африканської країни Мозамбік лежить острів Мадагаскар. Це гористий край, що вкритий густим тропічним лісом. Я народилась у східній частині острова, в невеликому селі Бетуку-2. У 1987 році, коли мені виповнилося 15, я перебралась до прибережного містечка Махануру. Там я продовжила навчання в школі.

У Махануру я мешкала зі своїм старшим братом Селестіном, який у той час почав вивчати Біблію зі Свідками Єгови. Через два роки я теж стала Свідком і тоді постановила віддавати в служінні Богу Єгові всі сили.

Намагаюсь досягти мети

Однією з моїх перших цілей було допомогти рідним, які жили в Бетуку-2, пізнати правду. У молитвах я постійно просила Єгову, аби він поблагословив мої зусилля. На жаль, лише протягом шкільних канікул я могла навідувати свою сім’ю. Щоразу мені доводилось вирушати у виснажливу 100-кілометрову подорож: 40 кілометрів я їхала на машині, а 60 мусила йти пішки вузькою стежиною в горах. Це був єдиний спосіб дістатися до рідного села.

Стежина, яка вела до села, звивалась крутими схилами, а подекуди ставала такою вузькою, як моя ступня завдовжки. Якщо я вирушала в дорогу зранку і йшла цілий день, аж поки не починало сутеніти, то зазвичай могла подолати близько 40 кілометрів. До того ж я несла понад 15 кілограмів важкої ноші — частину на голові, щось на спині, а решту в руках. Вона складалася переважно з біблійної літератури, яку я розповсюджувала серед своїх рідних та інших зацікавлених осіб. У місцевості, якою я проходила, мене стали називати «та, що ходить з важкою ношею».

Попервах, незважаючи на мою заповзятість, родичі не хотіли слухати розповідей про новознайдені вірування. Проте невдовзі вони почали ставити мені багато запитань, тому інколи ми лягали спати о другій годині ночі.

Незабутня зустріч

Двадцять четвертого грудня 1990 року я, як  завжди, прийшла додому в Бетуку-2 на канікули. Мої рідні радо зустріли мене, гадаючи, що ми разом відсвяткуємо Різдво. Коли ж я пояснила, що не братиму участі у святкуванні, всі були дуже розчаровані. Мої рідні зовсім розгубилися, бо не знали, що сказати односельчанам. Адже все село — то, по суті, одна родина. Тож я зрозуміла, що мушу сама це зробити. Але як?

Я була ще зовсім юною і тому почувала себе невпевнено. Думала, чи доречно розповісти про свої переконання наступного дня, коли все село зійдеться до церкви. Я довго і палко молилась до Єгови, благаючи його про керівництво. Після того запитала свого старшого брата Пола, який був церковним учителем: «Як ти вважаєш, чи буде добре, якщо я завтра в церкві поясню, чому не святкую Різдва?» Брат спитав про це в інших мешканців села, і вони погодились.

Наступного дня після закінчення служби мене покликали до церкви. Я знов помолилась до Єгови і, взявши з собою біблійну літературу, пішла. Звернувшись до односельчан, я спершу подякувала за те, що вони навчили мене з повагою ставитись до Святого Письма. Потім пояснила, що, перебравшись до міста, продовжила вивчати Біблію. Далі розповіла, що довідалась про істини, котрих не знала раніше.

Я скористалась нагодою і поділилася з односельчанами біблійною надією на вічне життя в Раю на землі (Псалом 37:29; Об’явлення 21:3, 4). Розповіла їм, чому деякі вірні люди підуть на небо (Івана 14:2, 3; Об’явлення 5:9, 10; 14:1, 3). Пояснила біблійне вчення про померлих. Сказала, що вони перебувають у непритомному стані, подібному до сну, і тому не страждають (Екклезіяста 9:5, 10; Івана 11:11—14, 38—44). Також я навела їм аргументи на підтвердження того, що перші християни не святкували Різдва і що це свято має язичницьке походження.

Коли я закінчила говорити, чимало присутніх погодилися з моїми словами. Дехто навіть хотів дізнатися більше. Я показала їм публікації, які принесла з собою, і пояснила, що це посібники для вивчення Біблії, які видають Свідки Єгови. Також я сказала, що з радістю допоможу кожному, хто має бажання вивчати Святе Письмо. Багато людей узяло в мене біблійну літературу.

Несподіване відкриття

Наприкінці цього незвичайного зібрання до мене підійшла незнайома жінка і повідомила: «Моя сестра теж належить до вашої віри. Вона живе в іншому селі». Її слова дуже здивували мене, тому я запитала: «А де саме?»

«В Андранумафані»,— відповіла жінка. До цього села від Бетуку-2 близько 30 кілометрів.

Я сказала жінці, що, мабуть, її сестра належить до іншої релігії, бо Свідки в цій місцевості добре знають одні одних. Але пані наполягала на тому, що рідна сестра навчила її тих самих істин, про які я щойно розповіла в церкві. Я поцікавилась у жінки, як звати її сестру і де вона живе, й відразу хотіла податися в те село. Але мама вмовила мене піти трохи пізніше, бо до цього села треба було пройти довгий і важкий шлях. Через два дні я зі своїм братом Чарлзом вирушила в Андранумафану.

 Прибувши в село, ми відразу почали розпитувати в місцевих жителів: «Чи є у вас Свідки Єгови?» У відповідь вони говорили: «Тут є тільки католики, п’ятидесятники і члени федерації незалежних церков». Це мене дуже засмутило.

Тоді одна жіночка сказала: «Якщо ви шукаєте Свідків Єгови, то вам, мабуть, потрібна Марселін і її сім’я». Справді, ми шукали саме цю дівчину!

Хтось з мешканців села покликав Марселін. Невдовзі вона прийшла, і їй, схоже, було трохи страшно. Адже навколо нас зібралося все село. Люди думали, що ми — представники влади і хочемо поставити Марселін ряд запитань. Згодом я довідалась, що односельчани переслідували дівчину і її сім’ю за «неправильну релігію».

Марселін відвела нас трохи вбік, аби ми могли спокійно порозмовляти. На моє запитання, чи вона є Свідком Єгови, дівчина відповіла ствердно. Тоді вона принесла книжку «Правда, яка веде до вічного життя». Колись Свідки Єгови використовували цю публікацію, аби проводити біблійні вивчення. Також Марселін показала нам давніші видання «Вартової башти». Уся література була стара й потріпана. Я поцікавилась: «А яку статтю ви обговорювали цієї неділі?»

«Це все, що в нас є, і ми знову і знову вивчаємо ці журнали»,— мовила дівчина. Лише тоді я повідомила Марселін, що також є Свідком. Вона дуже зраділа! Крім того, я сказала, що хочу зустрітися з чоловіком, який проводить їхні зібрання. Але Марселін пояснила мені, що він живе в іншій місцевості.

Ще одна приємна несподіванка

Наступного дня ми обидві, Марселін і я, пішли до того чоловіка. Побачивши нас, він спершу сильно здивувався, але потім щиро зрадів. Виявилося, що він також Свідок Єгови і приїхав сюди з прибережного містечка Тоамасіна, яке розташоване на північному сході за 200 кілометрів звідси. Він несподівано втратив роботу, тому був змушений повернутися зі своєю сім’єю в рідне село. Відтак цей чоловік став проповідувати, проводити біблійні вивчення і зібрання збору.

Свідок і його рідня не могли приховати свого захоплення, побачивши в мене останні номери «Вартової башти». Також я показала їм книжку «Ви можете жити  вічно в Раю на землі», якою ми тоді послуговувались як головним посібником для вивчення Біблії. Вони вперше побачили такий підручник. Наступної неділі я знову прийшла в Андранумафану, щоб разом з ними бути на зібранні. Я заохотила їх сконтактуватися з філіалом Свідків Єгови в Антананаріву, столиці країни, бо там нічого не знали про існування цієї маленької групки.

Починаючи з січня 1991 року, ледь не щомісяця я ходила з Махануру в Андранумафану, аби доставити групі нові номери «Вартової башти» й інші публікації. Лише в один бік я долала близько 130 кілометрів, 90 з яких проходила пішки. Доводилося підніматись і спускатись крутими, нерівними узгір’ями, пробиратися крізь густий ліс, а в дощ — брести по в’язкому і слизькому багну.

Число тих, хто потребував нашої літератури, зростало, і тому мені доводилось нести дедалі важчу ношу. Але кожного разу почуття щастя і глибокого задоволення з лишком компенсували втому й біль у м’язах. Мене до глибини душі вражало те, з яким захопленням члени групи отримували кожну нову публікацію і з якою радістю вони вивчали нові біблійні істини!

Початок повночасного служіння

Першого вересня 1992 року мене призначили сталим піонером — так Свідки Єгови називають своїх повночасних служителів. Я далі служила в Махануру, а своїм домашнім писала листи. Згодом за допомогою листування я розпочала з ними біблійне вивчення. Родичі питали мене, чи я повернусь назад у село, аби допомогти їм пізнати правду. Я була готова зробити це, але спершу хотіла пересвідчитися, чи дійсно вони хочуть далі вивчати Біблію і робити духовний поступ. Тому деякий час я продовжувала служити піонером в Махануру.

У другій половині 1993 року я закінчила двотижневий курс школи піонерів в Антананаріву. Після того мені запропонували стати спеціальним піонером. Це означало, що мене можуть призначати служити в будь-якому куточку країни. Я вагалась: прийняти пропозицію чи ні. Адже я так хотіла допомогти своїм рідним у Бетуку-2, яким було задалеко добиратися навіть до найближчого збору. Врешті вирішила повернутись до свого піонерського призначення в Махануру.

Згодом, коли наш збір відвідав роз’їзний наглядач Свідків Єгови, я запитала його, чи варто мені вертатися в село. На той час в Андранумафані вже було сформовано збір, і роз’їзний наглядач запропонував мені перебратися в рідні місця. Тоді я могла б і далі відвідувати зібрання і проповідувати в території Бетуку-2. Отож 1 вересня 1994 року я отримала нове призначення. Того ж місяця мій рідний брат Пол, який колись був церковним учителем, відвідав зі мною обласний конгрес. Невдовзі після мого повернення в цій місцевості проповідувало вже 30 осіб, а на зібрання в неділю приходило в середньому 65 осіб.

Я і далі багато ходжу

Небавом після мого повернення в Бетуку-2 четверо моїх рідних братів і сестер почали проповідувати й охрестились. Я регулярно ходила в Анусібе Анала за журналами й іншою літературою. Щоб дістатися до цього поселення треба було пройти аж 50 кілометрів в один бік. Така подорож дуже мене втомлювала, але ж яку радість я відчувала, бачачи духовний ріст на тих теренах.

Сьогодні в Бетуку-2 діє активний збір, і на зустрічі в неділю приходить у середньому 45 осіб. Усі члени моєї родини в цій місцевості — Свідки, і більшість з них служать сталими піонерами. Мій молодший брат — спеціальний піонер. Першого листопада 2001 року я теж стала спеціальним піонером, і мене призначили проповідувати в селі Антанамбау-Манампутсі. Цього разу я покидала Бетуку-2 з легким серцем.

Коли в 1987 році я почала пізнавати біблійну правду, на Мадагаскарі було менше ніж 3000 Свідків Єгови. Нині на острові їх нараховується понад 14 000. Як і більшість з них, я глибоко ціную унікальну можливість допомагати іншим і тому готова пройти ще чимало кілометрів. Я вдячна Єгові за те, що він благословив мої зусилля в цій праці.

[Ілюстрації на сторінках 24, 25]

Долаючи 60 кілометрів до рідного села, я нерідко несла понад 15 кілограмів ноші.

[Ілюстрація на сторінці 25]

Мій старший брат Пол.

[Ілюстрація на сторінці 26]

Мій брат Чарлз.

[Ілюстрація на сторінці 26]

Я серед членів своєї родини. Усі вони — Свідки Єгови.