Я служив Богові попри випробування

РОЗПОВІВ ІВАН МІКІТКОВ

«Якщо ти залишишся в місті, то знову потрапиш за ґрати»,— пригрозив мені радянський офіцер Комітету державної безпеки (КДБ). Я щойно відбув 12-річне ув’язнення. Мої тато з мамою були дуже хворі й потребували допомоги. Що мені робити?

Я НАРОДИВСЯ 1928 року в селі Цаул, що в Молдові. Коли мені був рочок, мій тато, Олександр, побував у місті Ясси (Румунія), де познайомився з Дослідниками Біблії, як тоді називалися Свідки Єгови. Повернувшись у Цаул, він поділився тим, про що довідався від них, зі своєю сім’єю і сусідами. Невдовзі в Цаулі утворилася невеличка група Дослідників Біблії.

Серед чотирьох дітей (усі — хлопчики) я був наймолодшим. Змалку мене оточували духовно настроєні люди, які подавали чудовий приклад для наслідування. З часом я зрозумів, що служіння Єгові неминуче викликає протидію, тому залишатись вірним буде важко. Я досі добре пам’ятаю, як поліція неодноразово обшукувала наш дім, намагаючись знайти сховану біблійну літературу. Але це не лякало мене. Завдяки біблійному вивченню я довідався, що переслідували і Божого Сина, Ісуса Христа, і його учнів. На зібраннях нам часто нагадувалося, що Ісусовим послідовникам не уникнути переслідувань (Івана 15:20).

Зміцнений напередодні випробувань

У 1934 році, коли мені було шість років, нашому збору в Цаулі зачитали листа. У ньому розповідалось про те, яких страждань доводиться зазнавати нашим християнським братам у нацистській Німеччині. Нас заохотили молитися за них. Хоч я був ще зовсім малим, ніколи не забуду того листа.

Через чотири роки була вперше випробувана і моя непорочність. На уроці релігії православний священик кілька разів наказав мені почепити на шию хрестик. Коли я відмовився, він попросив усіх дітей в класі показати свої хрестики, які мали свідчити, що діти — слухняні парафіяни. Потім, указавши на мене, священик запитав учнів: «Чи хочете, щоб такі, як він, вчилися з вами в одному класі? Усі, хто не хоче, підніміть руки».

Оскільки учні боялися священика, то всі підняли руки. «Бачиш,— сказав він, повернувшись до мене,— ніхто не хоче мати з тобою справи. Зараз же йди геть». Через кілька днів до нас додому зайшов директор школи. Порозмовлявши з батьками, він запитав мене, чи хочу я і далі ходити до школи. Я відповів, що хочу. Тоді він пообіцяв: «Поки я працюватиму директором, ти будеш вчитися в школі і священик не зможе цьому завадити». І справді — доки він був директором, священик не створював мені проблем.

 Переслідування посилюється

У 1940 році Бессарабія — територія, в якій ми жили,— ввійшла до складу Радянського Союзу. А вже 13 і 14 червня 1941 року всіх політичних і громадських діячів країни було вислано до Сибіру. В той час депортація оминула Свідків Єгови. Однак відтоді, проводячи зібрання і проповідуючи, ми поводились обережніше.

У другій половині червня 1941 року фашистська Німеччина здійснила раптовий повномасштабний напад на Радянський Союз, який до того був її союзником. Невдовзі Бессарабію захопили румунські війська. Тож ми знову опинилися під владою Румунії.

Свідків, які мешкали в сусідніх селах, заарештували за те, що вони відмовилися служити в румунській армії. Більшість з них засудили до 20 років примусових робіт. Батька викликали в поліцейську дільницю і жорстоко побили. Мене ж силою повели зі школи на церковну службу.

Згодом стався перелом у ході Другої світової війни. У травні 1944 року радянські війська швидко захопили північну Бессарабію, а до серпня в їхніх руках опинилась уся країна. У той час я був іще підлітком.

Незабаром усіх фізично здорових чоловіків з нашого села призвали на військову службу в радянській армії. Свідки непохитно дотримувалися позиції нейтралітету, тому їх засудили до десятирічного ув’язнення. У травні 1945 року Друга світова війна в Європі закінчилась капітуляцією Німеччини. Проте чимало Свідків у Молдові перебувало в ув’язненні аж до 1949 року.

Труднощі повоєнного часу

Після завершення війни в 1945 році Молдова постраждала від жахливої посухи. Але, незважаючи на таке лихо, радянський уряд продовжував стягати з селян податки — треба було віддавати державі велику частину врожаю. Це призвело до страхітливого голодомору. До 1947 року на вулицях Цаула можна було бачити чимало трупів. Помер мій рідний брат Єфим, я ж протягом багатьох тижнів почувався від голоду таким кволим, що майже не міг рухатися. Та голод минув, і Свідки продовжили своє публічне служіння. Я проголошував добру новину в рідному селі, а мій брат Васіле, на сім років старший від мене,— у поблизьких селищах.

Коли Свідки активізувались у служінні, влада взялася стежити за нами пильніше. Через те що ми проповідували, не брали участі в політичних справах і відмовлялися служити в армії, представники влади, щоб знайти біблійну літературу, стали влаштовувати в наших домівках обшуки і заарештовувати нас. У 1949 році деяких Свідків із сусідніх зборів вислали в Сибір. Отож знову ті, хто залишився, почали служити з більшою обачністю.

У той період у мене з’явились серйозні проблеми зі здоров’ям, і мій стан поступово погіршувався. Лікарі зрештою поставили діагноз: туберкульоз кісток, і 1950 року мені на праву ногу наклали гіпс.

Заслання в Сибір

У квітні 1951 року, коли я все ще мав загіпсовану ногу, мене з сім’єю заарештували і разом з іншими Свідками Єгови вислали до Сибіру *. Нам майже не дали часу, щоб зібратися в дорогу. Ми встигли взяти з собою лише трохи їжі, та й вона невдовзі закінчилась.

Їхали ми два тижні. Нарешті прибули до Асіно в Томській області. Нас, наче худобу, вигнали з вагонів. І хоча надворі стояв мороз, було приємно вдихнути свіжого повітря. У травні, коли на річках скресла крига, нас перевезли кораблем за 100 кілометрів у Торбу, що в сибірській тайзі. У цьому глухому куточку було розташоване селище лісозаготівельників. Там ми й почали відбувати термін, виконуючи примусові роботи, і це заслання, як нам казали, мало тривати до кінця нашого життя.

Хоча роботи на лісозаготівлях — не те саме, що сидіти за ґратами, але ми постійно відчували на собі пильне око охоронців.  Уночі наша сім’я спала у вагоні. Того ж літа, готуючись до зимового періоду, ми збудували собі оселі — прості землянки.

Оскільки я був із загіпсованою ногою, мене звільнили від робіт на лісоповалі, доручивши виготовляти цвяхи. Ця робота дала мені можливість таємно брати участь у розмноженні журналів «Вартова башта» та інших біблійних публікацій. Якимсь чином література в нашу місцевість регулярно потрапляла з-за тисячі кілометрів із Західної Європи.

Арешт і ув’язнення

У 1953 році мені зняли гіпс. Тоді ж, хоча я був досить обачним і обережним, служба КДБ довідалась про мою духовну діяльність, у тому числі про розмноження біблійної літератури. Отож мене й інших Свідків засудили до 12-річного ув’язнення, котре я мав відбувати у виправно-трудовому таборі. Під час суду нам вдалось дати чудове свідчення про нашого Бога Єгову і про його сповнені любові наміри щодо людства.

Нас вислали до різних таборів поблизу Іркутська, за сотні кілометрів ще далі на схід. Ці табори були утворені для покарання тих, хто вважався ворогом Радянської держави. З 8 квітня 1954 року до початку 1960 року я відбував термін у 12 таких трудових таборах. Після того мене перевели за більш як 3000 кілометрів на захід, у величезний Мордовський комплекс виправних таборів, розташований приблизно за 400 кілометрів на південний схід від Москви. Там мені випала нагода близько спілкуватися з вірними Свідками з численних куточків Радянського Союзу.

Держава усвідомлювала, що якби дозволити Свідкам Єгови бути поміж іншими в’язнями, то деякі з них також могли б стати Свідками. Тому в Мордовському комплексі, який складався з численних трудових таборів і простягався аж на 30 кілометрів, нас ізолювали від решти ув’язнених. В одному таборі помістили разом більш як 400 братів. А за кілька кілометрів звідти в іншому таборі було близько сотні наших сестер.

У таборі я був дуже діяльним, допомагаючи в організації та проведенні християнських зібрань, а також у розмноженні біблійної літератури, яку таємно доставляли в табір. Схоже, адміністрація табору довідалась про мою діяльність. Тому незабаром, а саме в серпні 1961 року, мене засудили до однорічного ув’язнення в горезвісній Володимирській тюрмі, побудованій ще за царя. Вона розташовувалась приблизно за 200 кілометрів на північний схід від Москви. У цій в’язниці до лютого 1962 року сидів також американський пілот Френсіс Ґері Паверс, якого 1 травня 1960 року збили над Росією, коли він здійснював політ на розвідувальному літаку.

У Володимирській тюрмі мене тримали на голодному пайку. Голод не був мені страшний, бо я зазнав його ще в юності. Однак мені було важко витримати жахливий холод узимку (1961—1962). Система опалення у в’язниці вийшла з ладу, і температура в моїй камері опустилася нижче нульової позначки. Лікар, побачивши моє скрутне становище, подбав про те, щоб на кілька  тижнів під час найсуворіших морозів мене перевели в камеру з трохи кращими умовами.

Отримую силу перед новими труднощами

Гнітючі думки можуть знеохотити того, хто місяцями сидить у тюрмі. Власне на це розраховувала в’язнична адміністрація. Проте я невпинно молився до Єгови і зміцнювався його духом, а також біблійними віршами, котрі міг пригадати.

Особливо під час ув’язнення у Володимирській тюрмі я міг сказати, що слова апостола Павла стосуються й мене. Апостол писав: «У всьому нас тиснуть, та не потиснені ми; ми в важких обставинах, але не впадаємо в розпач» (2 Коринтян 4:8—10). Після того як я відсидів рік у тюрмі, мене знову перевели до одного з таборів Мордовського комплексу. У тих таборах я відбув своє 12-річне ув’язнення. Восьмого квітня 1966 року мене звільнили, а в характеристиці написали: «Виправленню не піддається». Для мене це було офіційним підтвердженням того, що я далі відданий Єгові.

Не раз мене запитували, як попри контроль і пильний нагляд ми таки отримували й розмножували біблійну літературу. Для більшості це так і залишилось таємницею, як висловилась одна латишка, що впродовж чотирьох років була політв’язнем жіночого табору в Потмі. Після звільнення в 1966 році вона написала: «Якимсь чином Свідки продовжували отримувати літературу в значних кількостях». Вона зробила висновок: «Це було схоже на те, ніби вночі над табором пролітали ангели і скидали літературу». І справді, лише з Божою допомогою ми могли продовжувати нашу діяльність!

Період відносної свободи

Після того як я звільнився, ті, хто брав провід у проповідницькій праці, попросили мене переїхати в Західну Україну, неподалік від Молдови, аби допомагати молдавським братам. Але за мною як за колишнім в’язнем пильно стежили агенти КДБ. Тому я мав обмежені можливості для діяльності. Через два роки наді мною знову нависла загроза ув’язнення, тож я переїхав до радянської республіки Казахстан, де влада рідко перевіряла документи. Після того, 1969 року, я переїхав назад в Україну, оскільки важко захворіли мої батьки і треба було за ними доглядати. Там, у місті Артемівську, яке лежить на північ від Донецька, офіцер КДБ, про якого згадувалось на початку, грозився, що знову відправить мене за ґрати.

Згодом виявилося, що той офіцер просто хотів мене залякати. Адже в нього не було достатньо доказів, щоб вжити проти мене якихось заходів. Я був сповнений рішучості й далі виконувати своє християнське служіння. Але оскільки КДБ майже всюди йшов за мною по п’ятах, я зосередився на догляді за батьками. Тато й мама померли, зберігши вірність Єгові. Тато помер у листопаді 1969 року, а мама — у лютому 1976-го.

До України я повернувся, коли мені було 40. Ще раніше, піклуючись про батьків, я належав до збору, в якому служила дівчина на ім’я Марія. На початку квітня 1951 року, коли Марії було всього вісім рочків, її разом з батьками вислали з Молдови до Сибіру. Якось Марія поділилась зі мною, що любить співати. Тоді між нами зав’язалася дружба, і хоча ми обоє були досить зайняті служінням, проте знаходили час, щоб підтримувати дружні стосунки. У 1970 році я нарешті «переконав» її вийти за мене заміж.

Невдовзі після того в нас народилася донечка, Лідія. Потім, 1983 року, коли Лідії сповнилось десять років, на мене доніс у КДБ колишній Свідок. До того часу я вже близько десяти років служив роз’їзним наглядачем у східній Україні. Противникам нашої християнської діяльності вдалося намовити певних осіб дати проти нас у суді фальшиві свідчення. Тоді мене засудили до 5 років ув’язнення.

У тюрмі мене тримали окремо від решти Свідків. Та хоч я провів ті роки в самотності, але ніщо не могло перешкодити мені розмовляти з Єговою, а він завжди мене підтримував. Також інколи випадала нагода свідчити іншим в’язням. Після чотирьох років ув’язнення мене звільнили, і я знову був разом з дружиною й донькою, які вірно служили Єгові.

 Повернення в Молдову

Ще рік ми пожили в Україні, а потім назавжди оселилися в Молдові, де існувала нагальна потреба в зрілих, досвідчених братах. На той час радянська влада надала людям більше свободи пересування по країні. У 1988 році ми перебралися в Белць, де раніше жила Марія і звідки 37 років тому її депортували. Тоді в цьому другому за розмірами місті Молдови мешкало 375 Свідків Єгови. Нині ж тут понад 1500 Свідків! Тож ми жили в Молдові, але я продовжував служити роз’їзним наглядачем в Україні.

У березні 1991 року наша організація в Радянському Союзі отримала юридичне визнання. На той час тисячі людей глибоко розчарувалися через провал комунізму. Багато хто був спантеличений, втративши будь-яку надію на світле майбутнє. Тому, коли Молдова стала незалежною республікою, відкрилась плідна територія для проповідування. Відтак ми могли ділитися правдою з нашими сусідами і навіть з тими, хто колись нас переслідував. У Молдові залишилося порівняно небагато Свідків після нашого заслання 1951 року. Тепер же в цій маленькій країні з населенням близько 4,2 мільйона число Свідків сягає більше 18 000. Наші страждання в минулому сповна компенсувалися чудовими й радісними подіями!

У середині 1990-х років через слабке здоров’я я був змушений припинити роз’їзне служіння. Нині я деколи розстроююся через свій поганий фізичний стан. Але розумію, що Єгова знає, як піднести мені дух. Він дає необхідне підбадьорення саме впору. Часом думаю: якщо б у мене була можливість прожити своє життя ще раз, чи прожив би я його по-іншому? Ні. Навпаки, я хотів би бути ще сміливішим і діяльнішим у служінні.

Єгова рясно поблагословив мене, і я бачу, як він зливає благословення на всіх своїх служителів незалежно від їхніх обставин. Ми маємо живу надію, міцну віру і запевнення, що невдовзі кожна людина насолоджуватиметься досконалим здоров’ям у Божому новому світі.

[Примітка]

[Ілюстрація на сторінках 20, 21]

Наша оселя під час заслання в Сибіру (Торба, 1953 рік). Тато й мама (зліва) і мій рідний брат Васіле зі своїм сином (справа).

[Ілюстрація на сторінці 21]

У виправно-трудовому таборі (1955 рік).

[Ілюстрація на сторінці 23]

Група християнок у Сибіру; в той час Марії (внизу зліва) було близько 20 років.

[Ілюстрація на сторінці 23]

Ми з нашою донькою Лідією.

[Ілюстрація на сторінці 23]

Наше весілля (1970 рік).

[Ілюстрація на сторінці 23]

Я з Марією сьогодні.