Двічі засуджений до 25 років каторжних робіт

РОЗПОВІВ ЄФРЕМ ПЛАТОН

Наприкінці 1951 року мене вдруге засудили на 25 років ув’язнення у виправно-трудовому таборі. Цього разу я був висланий до горезвісного радянського табору у Воркуті, що за Північним полярним колом. Дозвольте розповісти, як я туди потрапив і як ледве уникнув жахливої смерті.

Я НАРОДИВСЯ 16 липня 1920 року в Бессарабії (нині Молдова) у бідній родині. Незадовго до мого народження помер батько, а мати померла, коли мені було чотири роки. Нас залишилось шестеро сиріт. Ми вижили завдяки нашим старшим братам, які були для нас, молодших, наче батьки.

З молодих літ я цікавився релігією, тому залюбки брав участь у житті місцевої православної церкви. Проте з часом прийшло розчарування, особливо у священиках. Вони похвалювали участь народів у Другій світовій війні, котра почалась у вересні 1939 року.

На початку 1940-х між Румунією та Радянським Союзом спалахнув конфлікт і в нього було втягнуто Бессарабію. Генерал Йон Антонеску, який тоді правив Румунією, захопив Бессарабію. Нова влада запровадила військову підготовку для чоловіків віком 20 років і більше. У цю вікову групу потрапив також я. Нас відправили на вишкіл до села Боросень, яке лежало неподалік від села моєї дружини Ольги, де я тоді проживав.

Навчаюсь правди

Одного дня зранку під час військової підготовки на перерві я помітив кількох чоловіків, котрі щось жваво обговорювали. Виявилось, що це були Свідки Єгови. Після короткої розмови з ними в мене виникло багато запитань. З часом я зрозумів, що знайшов біблійну правду, і це мені принесло велику радість. Своїми знаннями я став ділитися з Ольгою та її батьками.

Дискусія, яка привернула того дня мою увагу, стосувалася нейтралітету. Свідки зробили висновок, що вони повинні зайняти рішучу позицію. Вони вирішили, що будуть на інструктажах, проте відмовляться присягати на вірність державі, а така присяга була обов’язковою вимогою для всіх призовників.

Я сказав Ользі та її батькам, що також відмовлюсь давати присягу. Вони підтримали моє рішення. І ось настав день, коли давали присягу, це було 24 січня 1943 року. Нас восьмеро вийшло з шеренги і замість присяги заявили священикам, котрі її приймали, що через нашу нейтральну позицію ми на війну не підемо.

Нас арештували і завели на поліцейську дільницю в Боросень. Там нас так жорстоко побили, що після того Ольга ледве мене впізнала. Відтак відправили до столичного міста Кишинева на військовий суд.

Ми мали йти пішки близько 140 кілометрів. Подорож тривала 21 день, бо надворі  була страшна холоднеча. Нас, вісьмох чоловіків, прикутих один до одного кайданами, супроводжували озброєні солдати. Вони не давали нам ні їжі, ні питва. Кожного разу, коли ми приходили на якусь поліцейську дільницю, нас били. І таких зупинок було аж 13! Цю жахливу дорогу ми пережили тільки тому, що на дільницях, де ми ночували, місцеві мешканці давали нам трохи їсти й пити. У їхній щедрості ми бачили Боже піклування.

Підтримка в час знеохочення

Поки ми перебували під вартою в Кишиневі й очікували трибуналу, над нами часто знущалися. Намагаючись похитнути нашу віру, представники влади сказали, що Свідки з села Зеікань, на півночі Молдови, зреклися своїх переконань і за це їм дозволили повернутись додому. Пізніше ми довідалися, що їх відпустили додому лише для того, аби там вони чекали на виклик до суду. Крім того, один поліцейський, посилаючись на статтю в газеті, повідомив нам про те, що якийсь військовий суд в Україні засудив 80 Свідків до смертної кари.

Дехто з нас занепав духом і подумав, що більше ніколи не побачить своїх дітей. Влада пообіцяла: вас не засудять, якщо зречетеся своєї віри. Щоб добре обдумати цю справу, нас відпустили на тиждень додому, до своїх родин. Після цього лише троє з нас вирішили продовжувати триматися своєї нейтральної позиції.

20 лютого 1943 року я знову був на тій самій поліцейській дільниці в Боросень, на якій мене раніше так жорстоко побили. Там я зустрівся з двома іншими Свідками, котрі також твердо тримались свого рішення. Ми дуже зраділи, коли побачили один одного! Пізніше нас трьох повезли возом, запряженим кіньми, до міста Белці. У дорозі я важко захворів. Але це вийшло на добро, тому що решту дороги до Кишинева я їхав автобусом.

Зрештою ми прибули на місце. Там вартові остаточно переконались, що ми не зречемося своєї віри. На початок нас знову побили. А через місяць засудили на 25 років і вислали до Румунії у виправно-трудовий табір.

Охрещений у вирві від бомби

Нас відправили до міста Куджір працювати на лісоповалі. У таборі існувало правило: якщо виконаєш робочу норму, то отримаєш трохи більше їжі. Ми, група з 10 Свідків, старанно працювали, тому мали ліпше харчування, ніж у попередньому місці ув’язнення.

У 1944 році літаки США почали бомбардувати місцевість неподалік нашого табору. Одного дня бомба впала неподалік потічка і зробила велику вирву. Яма поступово заповнилась водою, і так утворився ставок. У вересні 1944 року в цьому ставочку я охрестився, символізувавши цим своє присвячення Богу Єгові. А присвятився я ще півтора року раніше.

Звільнення

Через кілька тижнів радянська армія звільнила сотні Свідків, які відбували покарання в цій місцевості. Отож усі ми повернулися додому. Вперше за весь той час я зміг побачити свого сина Васіле, який народився 1943 року, коли я перебував у виправно-трудовому таборі.

Війна в Європі закінчилась у травні 1945 року. Тоді Бессарабія була насильно приєднана до Радянського Союзу й отримала назву Молдавська Радянська Соціалістична Республіка. Органи влади не відразу почали протидіяти нашій діяльності. Але вони побачили, що ми не беремо участі в голосуванні, а це радянська влада вважала серйозним злочином.

У 1946 році народився наш другий син, Павло, а 1947-го — дочка Марія. Ми були щасливою родиною. Але приблизно через два роки трапилось нещастя. Наша маленька Марія захворіла і раптово померла. Ми поховали її 5 липня 1949 року. Та це був лише початок наших бід.

До Сибіру

Всього через декілька годин після похорону Марії серед темної ночі до нас прийшло троє солдатів. Вони всіх розбудили й повідомили, що за «антирадянську діяльність»  ми підлягаємо депортації. Нам дозволили взяти зі собою небагато харчів та одягу. 6 липня 1949 року нас відправили за 4000 кілометрів до сибірського міста Курган, яке лежить трохи північніше Казахстану.

Їхали ми туди 18 днів, а везли нас як худобу — у товарних вагонах. Лише двічі на день давали щось поїсти. Ми розподіляли харчі так, щоб вистачило на всю дорогу. У нашому вагоні були тільки Свідки Єгови. Щодня ми зміцняли себе духовно, проводячи обговорення Біблії. Найцінніше, що ми взяли зі собою,— це примірник Святого Письма.

Нарешті прибули в Курган. Поселили нас у виправно-трудовому таборі, в котрому, як не дивно, існувала деяка свобода пересування. Я працював у кузні й мав змогу розповідати іншим робітникам про Біблію і про надію, яку вона дає. Так пройшло два роки. І от 27 вересня 1951 року мене заарештували і знову поставили перед судом. Сторона обвинувачення представила 18 осіб, які засвідчили, що я провіщав загибель Радянського Союзу. Насправді ж я цитував пророцтво з Даниїла 2:44, в якому сказано, що всі людські уряди будуть замінені Божим Царством.

Крім того, представники влади обшукали наші помешкання і знайшли журнали «Вартова башта», які ми таємно отримували з Молдови. Зазвичай вони знаходили переписані від руки чи зроблені іншим способом копії наших журналів. Але цього разу їм вдалося знайти оригінал, виготовлений за межами Радянського Союзу. За це мене вдруге засудили на 25 років примусових робіт. Цього разу мене вислали на північ Уральських гір, у Воркуту,— в один з горезвісних виправно-трудових таборів. Там, аж за Північним полярним колом, я мав працювати на вугільній шахті.

За крок від смерті

У ті часи Воркута була величезними в’язничним комплексом, до якого входило 60 виправно-трудових таборів. Лише в одному нашому таборі працювало понад 6000 в’язнів. Багатьом в’язням укоротили віку морози, нелюдські умови життя і праця під землею. Майже кожного дня когось хоронили. Моє здоров’я дуже погіршилось, так що я вже не міг виконувати тяжкі роботи. Тому мене перевели на так звану легшу роботу — насипати вугілля у вагонетки.

Умови життя і праці у Воркуті були такими жахливими, що шахтарі організували страйк, який швидко переріс у масштабний бунт. Шахтарі навіть обрали свою адміністрацію і створили загін зі 150 в’язнів, який мав захищати табір у разі, якщо б прибули урядові війська. Вони зажадали, аби я і ще приблизно 30 Свідків стали членами їхнього «війська». Але ми відмовились.

Бунт тривав два тижні. Тоді прибули урядові загони і перестріляли всіх заколотників. Нам сказали, що бунтарі хотіли усіх нас повісити в цеху! На щастя, їхні плани не збулись. То були часи, коли радянська влада постійно намагалась зламати нашу віру. Отож не дивно, чому за свій порятунок ми дякували тільки нашому величному Богу Єгові!

Більше свободи

У березні 1953 року помер Сталін і наша ситуація почала поступово поліпшуватись. 1955 року мене випустили з табору у Воркуті й дозволили повернутись до родини, яка і далі проживала в лісовому таборі біля  Кургана. Там усі ми разом продовжили розповідати місцевим людям про нашу чудову надію.

Приблизно 1961 року ми вирішили переїхати на нову проповідницьку територію. Тому наша сім’я написала листа главі держави Микиті Хрущову. У листі ми звернулись з проханням дозволити нам перебратися в іншу місцевість, адже наші діти вже були шкільного віку, однак їм не було де вчитись. Нам дозволили переїхати до невеликого міста Макушино, в якому також був виправно-трудовий табір. Ми спізнали велику радість, перебуваючи там, бо змогли допомогти чотирьом великим родинам стати присвяченими служителями Єгови.

Зрештою 1965 року мене звільнити з того табору. Тоді нам не дозволили повернутись у Молдову, але ми могли оселитись у будь-якому іншому місці Радянського Союзу. Тож наступного року ми поїхали в Кустанай (Казахстан), де на той час було вже два збори Свідків. А оскільки тамтешня територія була добре опрацьована Свідками Єгови, через три роки ми перебрались до міста Чирчик в Узбекистані. На той час наші сини Васіле та Павло вже були одружені. Тому ми змогли більше зосередитись на вихованні наших молодших дітей — Думітру, якому було 10 років, і семилітньої Люби.

Ми прожили в Узбекистані 10 років. За той час нам вдалось допомогти багатьом пізнати Єгову. 1979 року ми переїхали майже за дві тисячі кілометрів до міста Краснодара, яке лежить на півдні Росії неподалік Чорного моря. Там з Ольгою ми два роки служили піонерами і також мали нагоду допомагати людям стати Свідками.

Повернення до Молдови

Улітку 1989 року — після 40 років вигнання — ми повернулись додому, в Молдову. Ми одразу взялися за піонерське служіння, прослуживши так до 1993 року. У Молдові ми мали змогу допомогти понад 30 людям стати активними Свідками Єгови. Моє серце переповнене радістю від того, що Єгова так рясно благословив нашу родину! Та, на жаль, у травні 2004 року прийшла біда — померла моя дорога дружина.

Мене дуже потішає те, що четверо наших дітей, а також 14 онуків та 18 правнуків віддано служать Єгові. Життя наше було важке, але як чудово знати, що Єгова допомагав нам залишатись вірними йому під час випробувань.

Останніми роками через слабке здоров’я і старість я вже не можу робити того, що робив раніше. Просто стараюсь робити все, що в моїх силах. Я навчився, що, хоч би які труднощі нам траплялись у житті, Єгова завжди готовий зміцняти нас й підбадьорювати *.

[Примітка]

[Ілюстрація на сторінках 14, 15]

Свідки Єгови у Воркуті в одному з виправно-трудових таборів.

[Ілюстрація на сторінці 15]

З Ольгою, 2002 рік.