Пілігрими і пуритани. Хто вони такі?

НА ПІВНІЧНОАМЕРИКАНСЬКОМУ узбережжі біля міста Плімута (штат Массачусетс) лежить велетенська гранітна брила, яку називають Плімутською скелею. На ній викарбувана цифра 1620. Вважається, що неподалік цієї скелі майже 400 років тому висадилася група колоністів з Європи, так званих отців-пілігримів.

Сьогодні часто можна почути історії про те, як привітні пілігрими запрошували на щедрі гостини своїх друзів-індіанців, корінних мешканців Америки. Але хто такі пілігрими і чому вони подалися до Північної Америки? Щоб дізнатись про це, перенесімося в часи англійського короля Генріха VIII.

Релігійний переворот в Англії

Приблизно 500 років тому Англія була католицькою країною, а її король Генріх VIII носив папський титул Оборонця віри. Однак згодом між королем і папою Климентом VII виник гострий конфлікт: папа відмовився скасувати шлюб Генріха з Катериною Арагонською, першою з шести дружин короля.

У той час, як Генріх займався своїми сімейними проблемами, у багатьох країнах Європи ширився реформаторський рух. Спочатку Генріх виганяв реформаторів з Англії, оскільки не хотів втрачати престижу, який йому забезпечувала прихильність католицької церкви. Однак пізніше він змінив свою тактику. Якщо церква не хоче скасувати його шлюб, то він скасує саму церкву. У 1534 році Генріх остаточно порвав з Римом і проголосив себе верховним головою англійської церкви. Невдовзі він почав закривати монастирі й продавати їхні великі маєтки. Тож, коли 1547 року Генріх VIII помер, Англія вже практично була протестантською країною.

Син Генріха, Едуард VI, підтримав релігійні реформи свого батька. Після смерті Едуарда в 1553 році на трон зійшла королева Марія, дочка Генріха від Катерини Арагонської. Вона була католичкою і намагалася повернути країну під владу Риму. Тож королева почала переслідувати протестантів і відправила на вогнище понад 300 осіб. Тоді багато прихильників протестантизму втекло закордон. А Марію за її жорстокість почали називати Кривавою. Однак Марії не вдалось придушити реформаторський рух. Вона померла в 1558  році, її наступниця й сестра по батькові Єлизавета I зробила все для того, щоб папа не зміг більше впливати на релігійне життя Англії.

А втім, дехто з протестантів думав, що одного відокремлення від Риму недостатньо. Вони наполягали на повному очищенні англіканської церкви від будь-якого впливу католицизму. Тож їх почали називати пуританами (від латинського purus—чистий). Деякі пуритани вимагали відміни єпископського сану і вважали, що кожна громада повинна мати право на самоврядування, тобто бути незалежною від державної церкви. Вони отримали назву сепаратисти.

З часом непорозуміння між Єлизаветою і пуританами почали загострюватися. Королеву дратувало неформальне вбрання декого зі священиків, тож 1564 року вона наказала архієпископу Кентерберійському встановити правила щодо того, як мають одягатися священики. Пуритани, не бажаючи повертатись до католицьких традицій, не скорились волі королеви. Ще більші непорозуміння виникли стосовно старої церковної ієрархії. Єлизавета не лише відмовилася скасувати єпископський сан, але й вимагала, щоб єпископи визнали її верховним управителем церкви і присягнули на вірність англійській короні.

Від сепаратистів до пілігримів

Наступником Єлизавети в 1603 році став Яків I. Бажаючи підкорити сепаратистів своїй владі, він почав сильно їх переслідувати. Тому 1608 року ціла громада сепаратистів з містечка Скрубі в пошуках свободи втекла до Голландії. Однак з часом низькі моральні норми голландців та їхня віротерпимість зробили життя сепаратистів у цій країні ще гіршим, ніж в Англії. Вони вирішили покинути Європу і почати нове життя в Північній Америці. Через те що сепаратисти покинули рідні домівки заради власних вірувань, їх стали називати пілігримами.

Пілігримам дозволили оселитись у Віргінії, що була тоді британською колонією. Отож у вересні 1620 року на кораблі «Мейфлауер» вони вирушили в далеку подорож до берегів Північної Америки. Близько ста дорослих і дітей здійснили двомісячну подорож Атлантичним океаном. Мандрівка видалась нелегкою, оскільки море постійно штормило. Але подорожні прибули на Кейп-Код, що за сотні кілометрів на північ від Віргінії. Там вони склали «Мейфлауерську згоду», в якій засвідчили своє бажання заснувати громаду і підкорятися її законам. Вони оселилися в поблизькому Плімуті 21 грудня 1620 року.

Життя в Новому Світі

Переселенці прибули до Північної Америки в холодну пору року і були зовсім непідготовлені до зими. За кілька місяців майже половина з них померла. Однак разом з весною прийшло і полегшення. Ті, хто вижив, побудували добротні будинки. А корінні американці навчили їх вирощувати місцеві сільськогосподарські культури. Справи пішли на краще, тож восени 1621 року поселенці вже не бідували і вирішили подякувати Богу за благословення. Так стали відзначати День подяки, який і досі святкують у Сполучених Штатах Америки та ще в деяких країнах. З часом почали прибувати інші емігранти. Тож через 15 років у Плімуті мешкало вже більше 2000 осіб.

А тим часом дехто з пуритан, які жили в Англії, теж подалися далеко за океан на пошуки «обітованої землі». У 1630 році невелика група пуритан оселилася на півночі Плімута і заснувала колонію Массачусетської затоки. Населення Нової Англії швидко зростало, і в 1640 році там мешкало близько 20 000 англійських емігрантів. Після того як 1691 року колонія Массачусетської затоки перебрала на себе контроль над Плімутською колонією,  сепаратисти частково втратили свою незалежність. Бостон став духовним центром цього регіону, і пуритани почали відігравати головну роль у релігійному житті Нової Англії. Як же вони поклонялися Богу?

Поклоніння пуритан

У Новому Світі пуритани будували дерев’яні молитовні доми, в яких збиралися недільними ранками. Однак збиратися в тих будинках можна було лише в теплу пору року. Коли надходили морози, то навіть найвідданіші члени громади ледве зносили холод. Молитовні доми не опалювалися, і тому прихожани в них мерзли. Проповідники, які під час виступів інтенсивно жестикулювали, мусили вдягати рукавиці.

В основі вірувань пуритан лежали вчення французького протестанта-реформатора Жана Кальвіна. Вони вірили, що Бог визначив наперед, яких людей спасе, а яких вкине до пекельного вогню. Хоч би що робили люди, вони, на думку пуритан, не можуть змінити свого становища перед Богом. І жодній людині не відомо, чи після смерті вона зазнає райського блаженства чи, немов ґніт свічки, вічно горітиме в пеклі.

Згодом пуританські служителі почали проповідувати покаяння. Вони навчали, що хоча Бог милосердний, проте всі, хто не кориться його законам, підуть до пекла. Щоб тримати людей у тенетах страху, проповідники постійно намагалися «підкладати дрова» у пекельний вогонь. У XVIII столітті пастор Джонатан Едвардс якось виступав зі своєю промовою «Грішники в руках розгніваного Бога». Він так яскраво змалював картини жахливих страждань у пеклі, що інші пастори мусили заспокоювати свою налякану паству.

Проповідники, які приїздили в Массачусетську колонію, ризикували своїм життям. Представники влади колонії тричі виганяли з міста квакерську проповідницю Мері Даєр. Однак щоразу вона поверталась і далі ширила свої ідеї. Тоді в Бостоні 1 червня 1660 року її повісили. Ще один пастор, Філіп Реткліф, мабуть, забув, з якою завзятістю провідники пуритан розправлялися зі своїми противниками. Реткліф виступав з промовами проти уряду і церкви міста Сейлем. За це його побили батогом і оштрафували. А перед тим, як вигнати з міста, йому ще й відрізали вуха, щоб добре запам’ятав науку. Через дух нетерпимості, який панував у Массачусетській колонії, люди почали з неї втікати. Тому населення інших колоній швидко зростало.

 Зарозумілість виливається в насилля

Багато пуритан вважали себе «вибраними» Богом людьми, тому з презирством ставилися до корінних американців і вважали, що ті не мають права жити на їхніх землях. Це обурило індіанців, тож деякі з них почали нападати на пуритан. Тоді пуританські провідники були змушені пом’якшити деякі закони щодо неділі. Наприклад, дозволили чоловікам мати при собі рушниці, коли вони йшли на богослужіння. У 1675 році ситуація погіршилась ще більше.

Вождь індіанського племені вампаноаґ, Метакомет, також знаний як король Філіп, бачачи, як його народ втрачає свої землі, почав організовувати напади на поселення пуритан. Його воїни палили будинки і різали поселенців. Пуритани платили їм тою самою монетою, і так тривало кілька місяців. У серпні 1676 року на Род-Айленді пуритани схопили короля Філіпа. Місцевий суд засудив його до страти. Тож індіанському королю спершу відтяли голову, а потім його четвертували. Так закінчилася війна короля Філіпа за незалежність корінних мешканців Нової Англії.

У XVIII сторіччі завзяття пуритан проявилося ще по-іншому. У Массачусетсі дехто з місцевих пасторів став засуджувати англійську колоніальну політику і розпалював у людях прагнення незалежності. У своїх проповідях вони почали закликати до перевороту. Таким чином пуританський рух набув політичного забарвлення.

Пуритани здебільшого були працьовитими і сміливими людьми, людьми, щиро відданими своїй релігії. Навіть сьогодні не забулася їхня добра слава: слово «пуританин» набуло переносного значення, а словосполучення «пуританська чесність» стало крилатою фразою. Проте сама лише щирість не може виправити неправильних учень. Ісус Христос ніколи не поєднував релігії з політикою (Івана 6:15; 18:36). А жорстокість суперечить важливій біблійній істині: «Хто не любить, той Бога не пізнав, оскільки Бог є любов» (1 Івана 4:8).

Чи ваша релігія вчить про вогненне пекло, приречення та про інші небіблійні доктрини? Чи провідники вашої релігії беруть участь у політичних заходах? Щире вивчення Божого Слова, Біблії, допоможе вам знайти «чистий і неопоганений спосіб поклоніння», який дійсно подобається Богові (Якова 1:27).

[Рамка/Ілюстрація на сторінці 13]

ПУРИТАНИ І ВОГНЕННЕ ПЕКЛО

Проповідуючи про вогненне пекло, пуритани суперечили Божому Слову. Біблія вчить, що померлі перебувають у стані несвідомості і не можуть відчувати ані болю, ані задоволення (Екклезіяста 9:5, 10). До того ж правдивому Богу ніколи «на серце... не приходило» мучити людей (Єремії 19:5; 1 Івана 4:8). Він просить їх змінити своє життя і гуманно поводиться з нерозкаяними грішниками (Єзекіїля 33:11). Усупереч цим біблійним істинам пуританські проповідники часто зображали Бога жорстоким і мстивим. Деякі їхні вчення виховували безсердечне ставлення до інших людей і дозволяли застосовувати силу проти ворогів.

[Ілюстрація на сторінці 10]

Пілігрими прибувають до Північної Америки, 1620 рік.

[Відомості про джерело]

Harper’s Encyclopædia of United States History

[Ілюстрація на сторінці 12]

Святкування першого Дня подяки, 1621 рік.

[Ілюстрація на сторінці 12]

Молитовний дім пуритан, Массачусетс.

[Ілюстрація на сторінці 12]

Жан Кальвін.

[Ілюстрація на сторінці 12]

Джонатан Едвардс.

[Ілюстрація на сторінці 13]

Подружжя пуритан зі зброєю йде до церкви.

[Відомості про ілюстрацію, сторінка 11]

Library of Congress, Prints & Photographs Division

[Відомості про ілюстрації, сторінка 12]

Вгорі зліва: Snark/Art Resource, NY; вгорі справа: Harper’s Encyclopædia of United States History; Жан Кальвін: Portrait in Paul Henry’s Life of Calvin, from the book The History of Protestantism (Vol. II); Джонатан Едвардс: Dictionary of American Portraits/Dover

[Відомості про ілюстрацію, сторінка 13]

Фотографії: North Wind Picture Archives