Долина смерті буяє життям

У 1848 році поблизу міста Сакраменто, що в штаті Каліфорнія (США), знайшли золото. А вже наприкінці того року Каліфорнія прийняла аж 80 000 шукачів удачі, котрі мріяли швидко розбагатіти. Приблизно в цей час караван колоністів, що складався зі 100 возів, вирушив з міста Солт-Лейк-Сіті на захід. Згодом одна група колоністів відділилася від нього і подалась на пошуки короткого шляху. Тож 25 грудня 1849 року вони опинилися на кордоні штатів Каліфорнія і Невада в посушливій місцевості, яка сьогодні носить назву Долина смерті.

Ця міжгірна улоговина виглядала дуже непривітно. Колоністи розділилися на менші групки, кожна з яких пішла своїм шляхом. Одна група з жінками і дітьми безуспішно намагалася вийти з долини через гори на заході. Коли запаси їжі майже закінчилися, виснажені мандрівники розташувалися табором біля струмка неподалік теперішнього містечка Фурнес-крік. А потім вони перебралися до джерела, яке пізніше було названо Бенет-вел. Звідти двоє двадцятилітніх юнаків, Вільям Менлі і Джон Роджерс, пішли шукати допомоги. Решта подорожніх залишилися в таборі.

Менлі й Роджерс думали, що їм вдасться за кілька днів дістатися до Лос-Анджелеса. Вони й не здогадувалися, що місто лежало приблизно за 300 кілометрів на південний захід від їхнього табору. Юнаки йшли пішки майже два тижні і потрапили в долину Сан-Фернандо, що на північ від Лос-Анджелеса. Тут вони придбали харчі і негайно рушили у зворотну путь.

Прибувши до табору через 25 днів, юнаки не побачили там нікого. Менлі вистрілив в повітря з рушниці, і з-під воза вибрався чоловік. Пізніше Менлі згадував: «Він підняв над головою руки і закричав: «Хлопці прийшли! Вони повернулися!» Тут почали з’являтися інші мешканці табору, ніхто з них не міг від хвилювання вимовити й слова. Загинув лише один чоловік, який ще раніше вирішив вибратися самотужки, а всі решта завдяки Менлі та Роджерсу залишилися живими. Кажуть, що, коли мандрівники покидали долину, якась жінка обернулася і промовила: «Прощавай, Долино смерті!» Відтоді цю місцевість так і називають.

Долина контрастів

Довжина Долини смерті становить приблизно 225 кілометрів, а ширина — від 8 до 24 кілометрів. Це найпосушливіше, найспекотніше і найнижче місце в Північній Америці. Найвища температура повітря, зафіксована у Фурнес-Крік, становила 57°C, а температура ґрунту — 94°C, що лише на 6°C нижче температури кипіння води! *

Середній рівень опадів становить тут лише приблизно 50 міліметрів на рік. Але буває й так, що в цій долині протягом року дощі взагалі не випадають. Найнижче місце в Західній півкулі — 86 метрів нижче рівня моря — розташоване поблизу солоного озерця Бедвотер. Лише за 140 кілометрів звідси здіймається на 4418 метрів гора Вітні, найвища точка на території США (поза Аляскою).

Наприкінці 1849 року в долині біля джерела Солт-спрінґ знайшли невелику кількість золота. Золотошукачі також відкрили там родовища срібла, міді та свинцю. По всій  долині як гриби після дощу почали з’являтися гірничі містечка з колоритними назвами, як-от: Булфроґ («Жаба-бик»), Ґрінвотер («Зелена вода»), Ріолит («Ліпарит») і Скіду («Утікай звідси»). А коли запаси корисних копалин вичерпались, ці містечка опустіли. Однак 1880 року в Долині смерті знайшли буру — кристалічну речовину білого кольору, яку використовували для виготовлення мила та інших виробів. Так почався найбільш успішний період гірничих розробок в історії долини. Аж до 1888 року буру перевозили за 270 кілометрів до міста Мохаве. Для цього в подвійні 5-метрові вози, завантажені бурою, запрягали по 18 мулів і по 2 коні. Щоправда, з червня по вересень усі перевезення вантажу припинялися, оскільки ані люди, ані тварини не могли знести жахливої спеки.

У 1933 році Долині смерті надали статус заповідника. З часом його кордони розширилися і площа заповідника становила 1,3 мільйона гектара. У 1994 році тут було створено Національний парк Долина смерті — найбільший національний парк на материковій частині США.

Життя в Долині смерті

Не дивно, що в когось може скластися враження, ніби Долина смерті — це безжиттєва пустеля. А втім, у тій місцевості живуть  або ж час від часу навідуються туди сотні видів тварин. Через спеку багато з них активні переважно вночі. Товсторіг — найбільший ссавець, якого можна тут зустріти. Він спускається в долину з поблизьких гір. Крім того, на території Національного парку трапляються борсуки, кажани, рисі, койоти, американські корсаки, кенгурові щурі, гірські леви, дикобрази, зайці, скунси, дикі осли, ящірки, змії та пустельні черепахи. Також тут водиться чимало птахів, як-от: лиски, яструби, чаплі, перепілки, круки, кулики, грифи та сотні інших.

Найвитривалішими серед тутешніх тварин є кенгурові щурі. Вони можуть прожити ціле життя без краплини води! «Усю потрібну їм воду щурі отримують з крохмалю і жирів, що містяться в сухих насінинах різних рослин»,— говориться в одній книжці. Кенгурові щурі виділяють сечу в п’ять разів концентрованішу, ніж у людини. Ці маленькі гризуни вдень ховаються від спеки в нірках, а вночі запасаються їжею.

У цій долині росте більш ніж тисяча видів рослин. Шошони — індіанці, які жили тут понад тисячу років,— вживали ці рослини в їжу та виготовляли з них різні знаряддя  праці й посуд. Як кажуть шошони, коли знаєш, що шукати, то знайдеш багато їжі.

Коли цвіте пустеля

Час від часу Долина смерті вкривається барвистим килимом квітів. Вони проростають з насінин, які деколи десятиліттями лежать у ґрунті та чекають дощу і відповідної температури повітря. Ботанік Тім Крусант із Національного парку розповів: «Буває, ми багато років не бачимо жодної квітки».

Однак взимку 2004—2005 років у Долині смерті випала рекордна кількість опадів — втричі більша за звичайну. Тоді розцвіло понад 50 видів квіток, у тому числі сокирки, бузок, орхідеї, маки, первоцвіти, соняшники та вербена. Один турист навіть сказав, що в Долині пахло, як у квітковій крамниці. Квіти приваблюють бджіл та інших комах. Тому в період цвітіння тут стоїть гул комашиних крильцят.

Якщо вам вдасться вибратись у Долину смерті, пам’ятайте, що для такої подорожі потрібна надійна машина і великі запаси води. А коли ви збираєтесь завітати сюди у період цвітіння, не забудьте про фотоапарат. Друзі й рідні будуть у захваті, побачивши, як Долина смерті буяє життям.

[Примітка]

[Вставка на сторінці 15]

Найпосушливіше, найспекотніше і найнижче місце в Північній Америці.

[Рамка/Ілюстрації на сторінці 17]

Риба в пустелі!

У Долині смерті живе чотири види дивовижної рибки, яку називають пустельним коропозубом. Зимує ця шестисантиметрова срібляста рибка, зарившись у мул. А прокидається вона навесні, коли сонячне проміння зігріває струмки й озерця. Саме тоді у цих рибок починається період розмноження. Самці стають яскраво-блакитними і заповзятливо захищають свою територію від інших самців. Однак літнє палюче сонце висушує більшу частину водойм, і рибки масово гинуть. Решта живе в надзвичайно солоній воді, яка нагрівається до 44°C.

[Відомості про джерела]

Риба вгорі: © Neil Mishalov--www.mishalov.com; риба внизу: Donald W. Sada, Desert Research Institute

[Карти на сторінці 14]

(Повністю форматований текст дивіться в публікації)

Сполучені Штати Америки

Каліфорнія

Національний парк Долина смерті

[Відомості про ілюстрацію, сторінка 15]

Мули: Courtesy of The Bancroft Library/University of California, Berkeley

[Відомості про ілюстрації, сторінка 16]

Осли: ©Joseph C. Dovala/age fotostock; панорама вгорі: © Neil Mishalov--www.mishalov.com; квіти: Photo by David McNew/Getty Images