Я знайшла нетлінні цінності

Розповіла Ракель Коівісто

У 1950 році я взяла участь у національному конкурсі, на якому представила свій проект пам’ятника загиблим під час Другої світової війни. Через рік у місті Туусула відбулося урочисте відкриття створеного мною гранітного монумента. Але мене там не було. Дозвольте пояснити чому.

Я НАРОДИЛАСЯ 1917 року у великій родині і була наймолодшою з восьми дітей. Ми жили в маленькому селі на півдні Фінляндії. І хоча я виростала у незаможній сім’ї, моє дитинство минало щасливо та безтурботно. Батьки були розважними людьми, вони боялися Бога і навчали цього ж своїх дітей. Ми з особливою повагою ставились до Біблії, яку колись купив тато.

У дитинстві я різьбила з дерева різні фігурки. Родичі казали, що мені це дуже добре вдається і заохочували піти кудись вчитися. Згодом я вступила до Університету індустріальних мистецтв у Гельсінкі. Опинившись у такому елітному навчальному закладі, осередку мистецького життя країни, я, проста сільська дівчина, була в захваті. Навчання поглинуло мене з головою. Коли 1947 року я закінчила університет, то сподівалась залишити після себе твори, які переживуть віки.

Важлива подія

А втім, цілі в моєму житті цілковито змінились. Якось моя сестра Ауне підбігла до мене і вигукнула: «Я знайшла правду!» Вона прочитала опубліковану Свідками Єгови книжку «Нехай Бог Буде Правдивий». Але на мене це не справило жодного враження. Невдовзі я побачила таку ж публікацію у своєї однокурсниці і почала кепкувати з неї. Тоді дівчина серйозно сказала: «Перестань сміятися! Ця книжка допоможе тобі зрозуміти Біблію». Взявши книжку, я прочитала її одним духом і переконалася, що Свідки вчать правди. Крім того, я усвідомила, що Бог Єгова може дати мені те, чого ніколи не дасть мистецтво,— вічне життя.

Спочатку Свідки не запрошували мене на зібрання, тому я думала, що їхні зустрічі проводяться тільки для членів організації. Тоді я сама запитала, чи можна мені прийти до них. Було приємно дізнатись, що  християнські зустрічі можуть відвідувати всі охочі. Завдяки зібранням моя віра зміцнилась, і я вирішила присвятити своє життя Єгові. Дев’ятнадцятого листопада 1950 року я публічно засвідчила своє присвячення водним хрещенням. Разом зі мною охрестилась і моя сестра. Ми дуже раділи, коли згодом наші батьки і четверо сестер теж стали Свідками.

Обираю життєвий шлях

Вивчаючи Біблію зі Свідками, я продовжувала досягати успіхів на мистецькій ниві. Після закінчення університету я працювала асистентом відомого скульптора. Потім, як вже згадувалося на початку, мій проект пам’ятника загиблим у Другій світовій війні виграв національний конкурс. Свій п’ятиметровий монумент я назвала «Дорога в небуття». Ця назва відобразила моє нове ставлення до війни (Ісаї 2:4; Матвія 26:52). На церемонії урочистого відкриття мене не було, оскільки вона мала патріотичний характер і суперечила моїм біблійним переконанням.

Поступово я здобула визнання і стала відомим скульптором. Часто мені надходили цікаві пропозиції. А втім, я не забувала про те, що є найважливішим у моєму житті. І хоча я дуже любила свою роботу, бажання допомагати іншим знайомитись з Єговою було сильнішим. Тому 1953 року я почала служити піонером (так Свідки Єгови називають повночасних проповідників).

Іноді мені казали: «Ти марнуєш свій талант». Однак я розуміла, що будь-які мої досягнення — недовговічні. Навіть гранітні монументи з часом руйнуються. А будучи піонером, я більшість свого часу присвячую тому, аби допомогти людям стати на шлях вічного життя (Івана 17:3). Проте я не покинула мистецтва. Деколи я робила невеликі скульптури для власного задоволення, а також на продаж, щоб утримувати себе.

Переїзд у сільську місцевість

Я вже чотири роки служила повночасним піонером у Гельсінкі. А 1957 року філіал Свідків Єгови у Фінляндії направив мене до Ялас’ярві, селища у Південній Остроботнії. Там я мала служити з Анею Кето — піонеркою, молодшою від мене на 17 років. Хоча ми не знали одна одної, я з радістю погодилась переїхати до неї. Ми були єдиними Свідками у цій території, тому майже завжди проповідували разом. Невдовзі ми стали близькими подругами.

Проживши 20 років у столиці серед людей мистецтва, я переїхала в Ялас’ярві і знову опинилась в умовах сільського життя, знайомого мені з дитинства. Особливо важко було взимку, коли нам іноді доводилось пробиратися в снігу до пояса. Ми жили в маленькій хатинці, яку годі було назвати шикарним помешканням. Воду ми носили з поблизького джерела, і деколи до ранку на ній утворювалась крижана кірка. Проте нам нічого не бракувало (1 Тимофія 6:8). То були щасливі, насичені подіями дні.

Інтенсивна та радісна праця

Однак спочатку здавалося, що наші зусилля не приносять бажаних результатів. Річ у тім, що місцеві жителі були до нас упереджені. Щоб вони зрозуміли суть нашої діяльності, ми організували покази двох фільмів: «Суспільство нового світу в дії» і «Щастя Товариства Нового Світу» (створені Свідками Єгови). Завдяки цьому люди могли ближче познайомитись з нами і нашою організацією. Вони також побачили, який позитивний вплив діяльність Свідків справляє на людей по цілому світі. Нам приємно було, що багато хто хотів побачити ці фільми.

Одного разу районний наглядач Свідків Єгови Ееро Мюурайнен показав фільм «Суспільство нового світу в дії» у місцевому залі для зборів. Прийшло стільки людей, що я ледь знайшла собі місце в кінці залу. Притулившись до стіни, я стояла на одній  нозі, бо другу ногу ніде було поставити. Після фільму багато людей підходили до нас і просили їх відвідати.

Крім того, ми мали великий магнітофон, на котрому програвали для селян записи біблійних промов. Якось ми домовились з однією сім’єю, що прослухаємо в їхньому домі таку промову, і запросили до них на сьому вечора ціле село. Того ж дня рано-вранці ми поїхали на велосипедах проповідувати в інше село за 25 кілометрів. Ми планували повернутися до вечора, та коли вже їхали додому, пішов дощ і дорога перетворилась на суцільне багно.

Незабаром колеса велосипедів були настільки обліплені болотом, що перестали крутитися. Тож нам довелося нести їх на собі. Поки ми дійшли до дому, зібрались і дотягнули важкий магнітофон, була вже десята. Ми думали, що селяни розійшлися. Але дім був повний людей, і всі чекали на нас. Після промови почалося жваве обговорення. Повернувшись додому пізно вночі, ми були страшенно втомлені, але щасливі.

Відстані між селами були дуже великими, і місцеві брати та сестри допомогли нам купити машину. Це був старенький російський автомобіль. Тепер нам стало значно легше виконувати своє служіння. Згодом наша машина прославилася завдяки єпископу місцевої єпархії. Він наказав людям не приймати в себе вдома двох жінок, які їздять блакитним автомобілем. Усім стало цікаво, хто ж ці дві жінки і чому вони такі небезпечні. Як наслідок, ми мали багато чудових розмов на біблійні теми. Ми переконалися у правдивості слів пророка Ісаї: «Жодна зброя, що зроблена буде на тебе, не матиме успіху» (Ісаї 54:17).

З часом наші зусилля принесли плоди. Ми почали щотижня проводити зібрання для невеликої групи зацікавлених. Група зростала, і 1962 року було сформовано збір, який складався з 18 вісників, переважно сестер. Через два роки нас з Анею призначили в селище Юлістаро, що в тій же частині країни.

Джерело натхнення

Місцевість, у яку нас призначили, була надзвичайно гарною і спокійною. Найбільше нам подобалися люди. Більшість з них були гостинні і привітні. Щоправда, багато хто тримався своїх релігійних і патріотичних поглядів і деколи різко нам відмовляв. Однак чимало людей глибоко поважали Біблію. Часто, побачивши в наших руках Біблію, жінки, щоб послухати нас, кидали хатню роботу; чоловіки з повагою знімали капелюхи, які рідко коли покидали їхні голови. На біблійні вивчення сходилися всі члени сім’ї і навіть сусіди.

Щирі і чесні люди, яких я зустрічала в служінні, надихали мене на творчість. У вільний час я брала глину і починала ліпити. Мене завжди приваблювало в людях почуття гумору і внутрішня краса, тому майже всі мої скульптури зображали  людей. Я часто ліпила жінок, що поралися по господарству. В одному журналі про мої роботи написали так: «Вони випромінюють тепло землі і надзвичайний спокій, сповнені невимушеністю і чудово передають настрій героїв... У цих скульптурах відчувається любов до людей і рука талановитого майстра». Однак я завжди пильнувала, щоб не надто захоплюватися мистецтвом, і твердо дотримувалась свого рішення повночасно служити Єгові.

У 1973 році мені запропонували роботу, від якої я не могла відмовитись. Мене попросили створити великий глиняний рельєф для нової приймальні філіалу Свідків Єгови у Вантаа. Темою роботи послужив Псалом 96:11—13. Як же я тішилась, що могла використати своє вміння на славу Єгови!

Наприкінці 1970-х мені як митцю призначили пенсію. Це дуже здивувало мене, адже у роки піонерського служіння я створювала скульптури переважно для власного задоволення. Звичайно, я була вдячна за таку фінансову підтримку, але подумала: «І це все, що я мала б, якби присвятила своє життя мистецтву,— трохи більше грошей на старості років». Порівняно з нагородою вічного життя — це просто ніщо! (1 Тимофія 6:12).

Повертаюсь у місто

У 1974 році відбулась велика зміна в нашому житті і служінні. Нас призначили у велике місто Турку. Тут побудували багато нових житлових будинків, і, коли їх заселили, зросла потреба у вісниках Царства. Спершу нам не дуже подобалось проповідувати в місті через байдужість людей. Але поступово ми звикли до цієї території і навіть знайшли чимало тих, хто цінував біблійні істини.

Ми з Анею допомогли понад 40 особам присвятити своє життя Єгові. Наші духовні діти приносять нам величезну радість! (3 Івана 4). Останніми роками моє здоров’я погіршилось, але я дедалі сильніше відчуваю підтримку Єгови та любов збору. Крім того, великою опорою для мене є моя дорога партнерка Аня (Колосян 4:11; Псалом 55:23). Коли приблизно 50 років тому я познайомилася з Анею, ні вона, ні я і не уявляли, що прослужимо разом усе життя.

Відоме латинське прислів’я говорить: «Життя коротке, а мистецтво вічне». Однак ці слова не стали провідним принципом у моєму житті. Я радше згідна з тим, що сказав апостол Павло у 2 Коринфян 4:18: «Видиме скороминуще, а невидиме — вічне». Все, чого я досягла в мистецтві, і є оцим видимим. Воно скороминуще і не може дати вічного життя. А служіння Єгові принесло мені незрівнянно більше радості, ніж усі мої досягнення в мистецтві. Отож я щаслива, що присвятила життя невидимому і знайшла нетлінні цінності.

[Ілюстрація на сторінці 19]

Працюю над пам’ятником.

[Ілюстрація на сторінці 21]

З Анею (ліворуч), 1957 рік.

[Ілюстрація на сторінці 22]

З Анею (праворуч) сьогодні.