Яке майбутнє в бразильських індіанців?

ВІД НАШОГО ДОПИСУВАЧА У БРАЗИЛІЇ

У БРАЗИЛЬСЬКОМУ штаті Мату-Гросу розкинувся Національний парк Ксінгу. Його площа становить близько 27 000 квадратних кілометрів, що дорівнює площі Бельгії. У цьому регіоні живе приблизно 3600 індіанців, які належать до 14 етнічних груп. Парк нагадує острівець буйної рослинності посеред місцевості, яка на фотографіях, зроблених з супутника, схожа на «гігантський більярдний стіл». Навколишні ліси, заради цінної деревини, були винищені дощенту або ж просто перетворені на пасовища для величезних стад худоби.

У 1960-х роках уряд Бразилії почав засновувати резервації для індіанців. Вони розмістились здебільшого в Амазонській низовині і нині займають близько 12 відсотків території країни. Утворення резервацій посприяло дивовижній зміні: індіанське населення в Бразилії стало зростати, і то вперше за останніх 500 років. Вважають, що сьогодні число індіанців становить приблизно 300 тисяч. А втім, це дуже мало в порівнянні з кількістю індіанців, які жили тут у 1500 році. Тоді, згідно з підрахунками, корінне населення Бразилії становило від двох до шести мільйонів.

Як сказав один письменник, за минулі 500 років «сталася жахлива демографічна трагедія». Що ж призвело до такого різкого зменшення індіанського населення? Чи його зріст у нещодавні роки свідчить про те, що бразильські індіанці зрештою перемогли в боротьбі за виживання?

Початок колонізації

У 1500 році Португалія почала колонізацію земель, які тепер належать Бразилії. Впродовж наступних 30 років інтереси колоністів були зосереджені на заготівлі фернамбукового дерева (червоного або дерева пау-бразіл). З його твердої деревини виготовляли червоний барвник. Саме від найменування цього дерева бере свою назву Бразилія. Фернамбукову деревину високо цінували в Європі, і європейці вимінювали її в місцевих людей за всілякі дрібнички.

Невдовзі виявилося, що клімат Бразилії ідеальний для вирощування цукрової тростини. Але разом з тим з’явились певні труднощі. Культивування цієї рослини було надзвичайно трудомістким і вимагало багато робочих рук. Тож переселенці почали задумуватися, де взяти рабів. І їм не довелося далеко шукати. Адже буквально на місці було безліч робітників-тубільців.

Поява рабства

З давніх-давен індіанці обробляли землю лише для того, щоб прожити. Чоловіки займалися мисливством і рибальством. Вони також розчищали земельні ділянки, вирубуючи ліс. Жінки обробляли землю і готували їжу. Здавалося, що ці люди були цілком байдужі до багатства і зовсім не жадібні. Такі риси індіанців високо цінували в освічених європейських колах. Однак чимало поселенців вважали корінних жителів ледарями.

Португальці почали заохочувати індіанців, які привітно до них ставилися, перебиратися ближче до їхніх поселень. Вони розраховували, що індіанці будуть на них працювати і захищати їх. Єзуїти та інші релігійні ордени часто сприяли такому переселенню. Вони й близько не підозрювали, наскільки згубним виявиться це для індіанців. Закон гарантував  тубільцям право на володіння землею й свободу. Насправді ж поселенці змушували корінних жителів виконувати рабську працю. Індіанцям рідко платили і майже не дозволяли обробляти власні наділи.

Португальська корона, аби заборонити рабство в своїх колоніях, видала чимало законів. Однак усі вони виявилися неефективними. Поселенці, як правило, примудрялися їх обходити. Загалом з етичного погляду вважалося прийнятним поневолювати або продавати як рабів індіанських полонених, котрі потрапляли в полон під час «справедливих» війн. Індіанців, які були бранцями місцевих племен, теж купували і тримали в рабстві.

З усього видно, що вирощування цукрової тростини зробило колонізацію вкрай вигідною справою. А те, скільки прибутків принесе ця справа, залежало в ті часи від праці рабів. Тому заради збільшення надходжень до своєї казни, португальський уряд нерідко закривав очі на явне беззаконня.

Колоніальна боротьба: Португалія проти Франції і Голландії

Індіанці були головними жертвами конфліктів між колоніальними державами. Французи і голландці хотіли відібрати бразильську землю в португальських колоністів. Ведучи запеклу боротьбу з португальцями, вони намагалися заручитися підтримкою індіанського населення. А індіанці не розуміли, що насправді колоністи хочуть поневолити їхній край. У цьому протистоянні вони лише вбачали можливість помститися своїм ворогам — іншим індіанським племенам. Тому тубільці охоче втягувалися в конфлікти між іноземними країнами.

Наприклад, 10 листопада 1555 року в бухті Гуанабара (тепер Ріо-де-Жанейро) висадився французький дворянин Ніколас де Вільганьон. Він побудував там форт і уклав союз із тубільним племенем тамойо. Португальці ж привели з краю Баїя індіанців з племені тупінамба. У березні 1560 року після довгої облоги вони врешті-решт атакували, здавалося б, неприступний форт. Французи втекли, але, торгуючи з тамойо, вони підбурювали їх до нападів на португальців. Після багатьох поразок народ тамойо був повністю розбитий. Кажуть, що лише в одній битві загинуло 10 тисяч тамойо, а 20 тисяч було забрано в полон.

Огидні хвороби з Європи

Корінні мешканці, яких на початку зустріли португальські мандрівники, здавалися надзвичайно здоровими людьми. Вони вважали, що багато літніх індіанців були довгожителями. Але місцевий народ виявився зовсім беззахисним перед хворобами, завезеними з Європи та Африки. Мабуть, саме це привело його на межу зникнення.

Португальські документи, що дійшли до наших днів, містять чимало записів про епідемії, які сильно зменшили численність індіанського населення. У 1561 році епідемія віспи прокотилася Португалією, а потім перетнула Атлантику. Наслідки були жахливі. Ось що писав у своєму листі від 12 травня 1563 року єзуїт Леонарду ду Вале: «Ця віспа була настільки огидна і смердюча, що ніхто не міг знести нестерпного запаху, який походив від хворих. Тому багато людей помирало покинутими, їх зжирала черва, що заводилася в ранах. Вона намножувалася в їхніх тілах у такій кількості і досягала таких розмірів, що виклика́ла страх і потрясіння у всіх перехожих».

Єзуїти були шоковані

Подружні стосунки зав’язувалися між представниками різних рас, і це теж вело до зникнення багатьох племен. У книжці «Червоне золото. Підкорення бразильських індіанців» сказано: «Як португальці, так і корінні мешканці Бразилії ставилися до шлюбів між представниками різних рас як до чогось нормального» («Red Gold​—The Conquest of the Brazilian Indians»). Індіанці пропонували чужинцям жінок, часто своїх дочок. Для  них це було виявом гостинності. Прибувши до Бразилії в 1549 році, єзуїтські місіонери були шоковані тим, що побачили. «Вони [священики] прилюдно кажуть чоловікам, що немає нічого поганого в тому, щоб жити в гріху з жінками-індіанками,— пояснював єзуїт Мануель де Нобрега.— Поселенці мають усіх своїх індіанських жінок [рабинь] за наложниць». Один чоловік розповів королю Португалії, що певний поселенець «мав так багато дітей, внуків, правнуків та інших нащадків, що я не наважуюся сказати Вашій Величності скільки».

У середині XVII століття індіанці, які раніше жили в густонаселених прибережних рівнинах Бразилії, або повимирали, або потрапили в рабство, або асимілювалися з представниками іншої раси. Те саме згодом сталося з племенами в Амазонській низовині.

Після того як португальці прибули в регіон Амазонки, почався сповнений жахів «сезон полювання» на мешканців низинних теренів Амазонки. Як повідомив Мануель Тейшейра, головний вікарій у місцевості Мараньян, буквально за кілька десятиліть португальці винищили майже два мільйони індіанців у Мараньяні та Парі. Можливо, ця цифра перебільшена, але кровопролиття і митарство дійсно стали для корінних жителів Бразилії жахливою реальністю. Пізніше ті, хто мешкав у верхів’ях Амазонки, також зазнали подібного лиха. До середини XVIII сторіччя в Амазонській низовині, за винятком віддалених районів, вимерло майже все індіанське населення.

Починаючи з кінця XIX століття, білі люди поступово освоювали найвіддаленіші місцини Амазонської низовини. Вони також почали налагоджувати стосунки з окремими індіанськими племенами, які ще вижили. У 1839 році Чарлз Гудьїр винайшов вулканізацію каучуку. З часом розпочали промислове виробництво гумових шин. Це спричинило «гумовий бум». У регіон Амазонки стрімким потоком ринули торговці, адже лише там можна було добути каучук. Той період відзначався жорстокою експлуатацією тамтешнього населення, що знову призвело до значного зменшення числа індіанців.

Індіанці у XX столітті

У 1970 році уряд Бразилії вирішив втілити в життя план інтеграції країни. Згідно з цим планом, аби поєднати віддалені терени Амазонки, треба було прокласти ряд автомагістралей. Багато доріг мали перетинати землі індіанців. Це означало, що місцеві мешканці потерпатимуть не лише від сили-силенної розвідувачів, але й від згубних хвороб.

Розгляньмо, що сталося з народом панарас. Протягом XVIII — XIX сторічч цей народ сильно змалів через війни і рабство. Невеликий останок панарас утік на північний захід країни й оселився в гущавинах лісів на півночі Мату-Гросу. Згодом прямо через їхні поселення було прокладено автостраду, яка з’єднала Куябу і Сантарен.

Поява білої людини в цьому краї мала фатальні наслідки. У 1975 році з численного народу залишилося лише 80 осіб. Позосталих з народу панарас переселили в Національний парк Ксінгу. Вони з усіх сил намагалися знайти собі середовище, яке було б схоже на їхній ліс. Проте безуспішно, і панарас вирішили повернутися до свого рідного краю. Першого листопада 1996 року міністр юстиції Бразилії затвердив постанову про те, що територія площею 495 тисяч гектарів переходить у «постійне володіння тубільців». На щастя, цей народ вдалося врятувати.

Чи очікує їх ліпше майбутнє?

Чи резервації врятують позосталі індіанські племена від зникнення? Сьогодні буквальне винищення бразильських індіанців здається справою далекого минулого. Але їхні землі багаті на мінерали та інші природні ресурси. За певними підрахунками, вартість таких корисних копалин, як золото, платина, алмази, залізо і свинець, становить близько трильйона доларів. Ці копалини сховані глибоко в надрах краю, котрий називають «Офіційною Амазонкою»,— району, до якого входять дев’ять штатів у північному та центрально-західному регіонах Бразилії. В межах  краю лежить приблизно 98 відсотків усіх індіанських земель. У деяких з них проводяться пошуки природних ресурсів.

Історія свідчить, що стосунки з білими людьми ніколи не приносили індіанцям нічого доброго. Корінні мешканці обмінювали золото на дзеркальця, фернамбукове дерево на всілякі дрібнички і мусили втікати у далекі ліси, щоб не потрапити в рабство. Чи їх це очікує знову?

Чимало індіанців навчилися користуватись винаходами сучасної технології, як-от літаками, моторними човнами і мобільними телефонами. Але тільки час покаже, чи вдасться індіанцям справлятись з труднощами XXI століття.

[Карта на сторінці 15]

(Повністю форматований текст дивіться в публікації)

■ Національний парк Ксінгу

□ Індіанські резервації

БРАЗИЛІЯ

БРАЗИЛІА

Ріо-де-Жанейро

ГВІАНА (ФРАНЦУЗЬКА)

СУРИНАМ

ГАЙАНА

ВЕНЕСУЕЛА

КОЛУМБІЯ

ЕКВАДОР

ПЕРУ

БОЛІВІЯ

ПАРАГВАЙ

УРУГВАЙ

[Ілюстрація на сторінці 12]

Торговці експлуатували індіанців, використовуючи їх як рабів на своїх каучукових плантаціях.

[Відомості про джерело]

© Jacques Jangoux/Peter Arnold, Inc.

[Відомості про ілюстрацію, сторінка 12]

Графічний малюнок і оформлення: From the book Brazil and the Brazilians, 1857