Колія через континент. 120-річна подорож

ВІД НАШОГО ДОПИСУВАЧА В АВСТРАЛІЇ

ТРЕТЬОГО лютого 2004 року потяг завдовжки 1,1 кілометра повільно заїхав на станцію австралійського міста Дарвін у малонаселеній Північній території. Там зібралися тисячі людей, щоб відсвяткувати його прибуття. Поїзд, який назвали «Ґан», за два дні перетнув австралійський континент з півдня на північ і щойно завершив свою першу 3000-кілометрову подорож. (Дивіться супровідну інформацію «Звідки така назва?» на сторінці 25).

Уздовж колії товпилося понад 2000 цікавих спостерігачів з фотоапаратами. Через це на підході до міста поїзд мусив сповільнити хід, і тому запізнився на півгодини. Проте ніхто не нарікав. Зрештою, австралійці чекали на цю подію вже понад століття. Будівництво залізниці від Аделаїди до Дарвіна тривало 126 років! Її було прокладено в найпосушливішому, найспекотнішому і найвідлюднішому місці планети.

Потрібна колія

Наприкінці 1870-х років мешканці Аделаїди, невеличкого поселення на сході Великої Австралійської затоки, прагнули економічного розвитку. Вони бажали налагодити торговельні зв’язки з далекими північними частинами континенту. У 1869 році в США закінчилось будівництво трансконтинентальної залізниці. Тому жителі Аделаїди теж хотіли прокласти колію, яка б з’єднувала їхнє поселення з Порт-Дарвіном (колишня назва міста Дарвін). Завдяки сталевій дорозі австралійці могли не лише потрапити у віддалені центральні райони, а й значно скоротити час подорожей до Азії чи Європи.

Задум був чудовий, але щоб його здійснити, колію потрібно було прокласти через скелясті пагорби, гірські хребти, густі чагарники, піщані й кам’яні пустелі. Часто після сильних дощів цими пустелями мчали бурхливі потоки. Нерідко самі пустелі перетворювались на грузьке болото. У 1862 році мандрівник Джон Стюарт після двох невдалих спроб нарешті перетнув Австралію, подолавши сотні кілометрів непривітних територій. Через брак їжі та води він та його супутники мало не загинули.

Нестерпна спека, піщані бурі і дощові повені

Попри різні перешкоди, мешканці Аделаїди були налаштовані дуже рішуче. У 1878 році вони почали будувати залізницю на північ до міста Порт-Огаста. Її тягнули через хребет Фліндерс уздовж стежок, прокладених аборигенами. Приблизно 900 робітників тяжко працювали, використовуючи ручні інструменти, коней і верблюдів. Залізницю клали біля поодиноких джерел з водою, оскільки вода потрібна була для роботи паровозів.

На спорудження перших 100 кілометрів залізничного полотна пішло два з половиною роки. Влітку температура іноді піднімалась до 50°C. Від сухої спеки тріскалися нігті, а чорнило на пері висихало, перш ніж торкалося паперу. Залізні рейки вигинались, через що поїзд нерідко сходив з колії. Після піщаних бурь працівники мусили розгрібати  наноси, котрі іноді сягали двох метрів заввишки. Траплялося, що робітники безпомічно спостерігали, як нові бурі зводили нанівець їхню працю.

Потім полили дощі. За лічені хвилини побляклі висохлі русла річок наповнювались водою, яка, несучись із шаленою швидкістю, зривала колію і нищила плоди тяжкої кількамісячної праці. Поїзди з пасажирами залишались відрізаними від світу. Якось, щоб нагодувати людей, машиністу довелося полювати на диких кіз. А іншого разу ув’язненим в пустелі пасажирам скидали їжу парашутами.

Після дощів пустеля вкривалася пишною рослинністю, приваблюючи хмари сарани. Під час одного нашестя рейки стали настільки слизькими від розчавлених комах, що знадобився додатковий локомотив, який штовхав поїзд ззаду. Ще однією проблемою були щури. Окрім припасів їжі, ці гризуни пожирали буквально все, що вважали їстівним: брезент, збрую тварин і навіть взуття. На початку спорудження колії санітарні умови в таборі будівельників були просто жахливі. Якось там розгорілася епідемія тифу, про яку свідчить закинене кладовище неподалік від залізниці.

Заради розваги члени поїзної бригади любили пожартувати над пасажирами. Одного разу, коли в районі Аліс-Спрінгса розвелося багато кроликів, вони нишком пронесли цих тварин на поїзд. Уранці пасажири відкрили двері своїх купе, щоб піти на сніданок, і опинились у коридорі, який «кишів збентеженими вуханями» (з книжки «Ґан. Подорож з Аделаїди до Аліс-Спрінгса»). Іншого разу хтось запустив кенгуреня у спальні вагони.

Коли поїзд минав віддалені регіони, подивитись на нього приходили аборигени. Спостерігаючи з безпечної відстані, вони бачили людей всередині поїзда. Спочатку аборигени були дещо насторожені, а то й налякані. Дехто думав, що «величезний злий змій» пожер людей живцем.

Довга перерва

Через 13 років виснажливої праці, коли до Аліс-Спрінгса залишалось 470 кілометрів, закінчились кошти. «Такий грандіозний проект... просто розорив Аделаїду»,— говорилося в журналі «Острейліан джіоґрефік». У 1911 році проектом зайнявся федеральний уряд, завдяки чому колію дотягнули до Аліс-Спрінгса. Однак будівництво решти залізниці до Дарвіна (ще 1420 кілометрів на північ) відклали в довгу шухляду.

Уперше «Ґан» прибув до Аліс-Спрінгса 1929 року. Усі двісті мешканців містечка прийшли відсвяткувати цю подію. Людей вразив вагон-ресторан, але найбільше захоплення викликала ванна кімната. У ті часи мати в поїзді ванну було чимось новим і шикарним. Аліс-Спрінгс залишався північною кінцевою станцією залізниці до 1997 року. У тому році уряди країни і штату вирішили завершити довгоочікувану магістраль від Аліс-Спрінгса до Дарвіна. Роботи над нею розпочалися 2001 року.

За допомогою гігантського автоматизованого обладнання прокладали колію, на яку витратили близько мільярда американських доларів. Вона проходила через 90 нових стійких до повеней мостів. Щодня будували 1,6 кілометра залізничного полотна. Цю 1420-кілометрову колію назвали «найбільшим проектом в історії розвитку австралійської інфраструктури». На її будівництво пішло менше коштів, ніж планувалося. Залізницю закінчили з випередженням графіка, в жовтні 2003 року.

Краса необжитих просторів

Сьогодні «Ґан» і далі щотижня вирушає з Аделаїди у свої трансконтинентальні подорожі.  Пополудні у визначені дні поїзд від’їжджає зі станції. Два локомотиви тягнуть приблизно 40 вагонів. Виїхавши за околиці міста, 300 кілометрів шляху поїзд котиться поміж хвиль пшеничних полів на північ до Порт-Огасти. Після Порт-Огасти картина різко змінюється. За вікном постає непривітний краєвид: безкраї піски і зарості колючих чагарників.

За Порт-Огастою «Ґан» продовжує подорож залізничним полотном, пристосованим до будь-якої погоди. Цей 250-кілометровий відрізок прокладено із західного боку старої колії, котру постійно змивали повені. Над пустелею опускається ніч, і пасажири засинають. Тим часом поїзд минає висохлі солоні озера, які після дощів гарно мерехтять у місячному світлі. Безхмарне небо всіяне мільярдами зір. Бракує тільки звичного стукоту коліс, адже суцільна гладенька колія зварена без жодного шва. Через це вона не потребує частого ремонту.

На світанку сонячні промені зафарбовують околиці Аліс-Спрінгса у золотаво-червоний колір. «Це видовище вселяє благоговіння,— ділиться своїми враженнями один пасажир.— Навіть у поїзді я відчував потужність сонця. Воно піднімається над неосяжними просторами пустелі, такої безмежної, такої яскравої і такої безлюдної, що аж стає страшно. Тут відчуваєш себе маленькою піщинкою».

З пустелі в тропіки

Після зупинки в Аліс-Спрінгсі «Ґан» прямує до міста Катерін, а звідти вирушає до північної кінцевої станції, тропічного міста Дарвін. У затишних вагонах з кондиціонерами «пасажири „Ґана“ насолоджуються справжнім комфортом»,— каже Леррі Єрас, менеджер першої святкової подорожі «Ґана». Визираючи у вікна, пасажири можуть лише уявляти небезпеки і труднощі, з якими стикались першопроходці.

Нова колія значно посприяла розвитку торгівлі і стала одним з найцікавіших у світі залізничних маршрутів. Це благо цивілізації дійшло до самого серця пустелі. Одна 19-річна корінна австралійка, побачивши «Ґан» під час його першої подорожі, сказала: «Я ще ніколи в житті не бачила поїзда. Він дуже гарний».

[Рамка/Ілюстрація на сторінці 25]

Звідки така назва?

«Ґан» — скорочена назва від «Афганського експреса». Досі невідомо, чому поїзд іменували на честь афганських погоничів верблюдів. Але ця назва нагадує про витривалих іммігрантів, що допомагали освоювати безлюдні австралійські простори. Хоча їх називали афганцями, чимало з них насправді приїхало з різних країв: Белуджистану, Єгипту, Пакистану, Персії, Північної Індії і Туреччини.

Їхні верблюди були головним транспортом. Вони слухняно клякали або піднімались, коли погонич наказував їм: «Хушта!» Каравани верблюдів, які налічували до 70 тварин, перевозили людей і вантажі з незмінною швидкістю, 6 км/год. З розвитком сполучення каравани стали більше не потрібні, тож афганці відпустили тварин на волю. Сьогодні сотні тисяч нащадків тих верблюдів тиняються безкраїми просторами центральної Австралії. (Дивіться «Пробудись!» за 8 квітня 2001 року, сторінки 16 і 17).

[Відомості про ілюстрацію, сторінка 23]

Northern Territory Archives Service, Joe DAVIS, NTRS 573

[Відомості про ілюстрацію, сторінка 25]

Train photos: Great Southern Railway